§ 14. Опозиційний рух

1. Арешти представників творчої інтелігенції

Наступ сталіністів після утвердження на верхівці влади Л. Брежнєва обурив передову інтелігенцію. Її представники протестували проти ідеологічного тиску партапаратників і припинення розгляду судових і позасудових вироків жертвам сталінських репресій. В Україні опозиційні виступи найчастіше мали національний характер і здебільшого були спрямовані проти русифікації.

Щоб придушити опозицію в зародку, П. Шелест ініціював арешти. Наприкінці серпня й на початку вересня 1965 р. близько тридцяти шістдесятників опинилися в слідчих ізоляторах КДБ. Серед заарештованих були критик І. Світличний, науковець М. Гринь, театральний художник П. Моргун (Київ); студент-заочник І. Гель, науковець-психолог М. Горинь, його брат мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі університету М. Осадчий і М. Косів, архівістка М. Зваричевська, літератор і художник М. Масютко, модельєр Я. Менкуш (Львів); музейний працівник І. Герета, викладач музики М. Чубатий (Тернопіль); викладачі педагогічного інституту В. Мороз і Д. Іващенко (Луцьк); учителі М. Озерний та В. Іванишин, художник П. Заливаха (Івано-Франківськ). Чекісти вилучили в них 900 примірників видань самвидаву і друкарські машинки, на яких виготовляли нелегальну літературу.

Словник

Самвидав — виготовлені й поширені безцензурні та заборонені літературні, публіцистичні й інші тексти. Безцензурну літературу, яку видавали на Заході й провозили нелегально до СРСР, називали тамвидавом.

Арешти у серпні — вересні 1965 р. були таємними. Тільки на закритих нарадах із лекторським складом працівники КДБ інформували про розкриття націоналістичної організації, яка розповсюджувала антирадянську літературу і мала підпільну друкарню. Проте суспільна атмосфера після першої хвилі десталінізації була вже не така, як у 1930-ті роки.

На захист заарештованих опозиціонерів стали люди, які мали великий авторитет. У листопаді 1965 р. вони надіслали лист-петицію до ЦК КПРС і ЦК КПУ. Його підписали, зокрема, відомі представники української інтелігенції: авіаконструктор Олег Антонов, поети Іван Драч і Ліна Костенко, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов.

Ілюстрація процесу самвидавної діяльності. Краєзнавчий музей «Верховина», м. Стрий, Львівська область

4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі «Україна» відбувся прем’єрний показ фільму «Тіні забутих предків». Після вступного слова режисера Сергія Параджанова мікрофон узяв літературний критик Іван Дзюба. Замість того щоб говорити за темою, він оголосив присутнім, що в Україні відбуваються таємні арешти серед інтелігенції. Адміністрація кінотеатру поквапилася розпочати демонстрацію фільму. Коли перегляд закінчився, виявилося, що в залі сидять десятки агентів державної безпеки, які не дали змоги закінчити першу за повоєнні десятиліття акцію громадянського протесту в СРСР.

• 1. Які факти, викладені в підручнику, свідчать про системний характер нового етапу опозиційного руху в Україні? • 2. Чому цей рух охопив передусім кола творчої інтелігенції?

2. Праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Реакція кадебістів на цю акцію була не надто жорсткою, вона обмежилася звільненням із роботи тих, хто брав у ній участь. І. Дзюба засів за працю про національну політику в радянській Україні. Його твір на 214 сторінках «Інтернаціоналізм чи русифікація?» став маніфестом українських дисидентів і найважливішим документом українського самвидаву. На багатьох прикладах автор підводив читача до висновку, який було сформульовано у цій книжці: «У нас уже протягом кількох десятиліть не тільки не ведеться ніякої боротьби з російським шовінізмом та великодержавництвом, а й самі ці поняття виведені з ужитку, натомість головним ворогом оголошено “місцевий” націоналізм, під який часто-густо підводилися найневинніші, найелементарніші вияви національної гідності й чесності і національного життя». Резюмуючи, І. Дзюба звертався до влади з таким закликом: «Русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення... Тоді не треба буде стежити за кожним українським словом, кожною українською душею, не треба буде витрачати колосальні суми й кошти на пильнування, “пресечения”, “искоренения”... І не доведеться запаковувати в кадебістські “ізолятори” людей, вся “вина” яких у тім, що вони люблять Україну синівською любов’ю і тривожаться її долею».

Обкладинки праці І. Дзюби, яку на Заході видавали різними мовами

У своїй аргументації І. Дзюба не відходив від засад комуністичної ідеології. Навпаки, він широко використовував думки з праць К. Маркса і В. Леніна. У книжці було висвітлено дискримінацію українського народу в економічній, політичній, культурній і мовній сферах. Справедливо розкритиковано офіціозні концепції з національного питання, зокрема ідею майбутнього злиття націй за настання комунізму, міф про цивілізаторську місію росіян щодо інших народів СРСР, тезу про добровільність територіальних «возз’єднань» під час виникнення та розширення Російської імперії.

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

Іван Дзюба (1931—2022)

Провідний літературний критик 1960-х років, натхненник незалежного культурного життя в Києві, автор відомого дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р., еміграційне видання — 1968 р., численні переклади), у якому викрито русифікаторську політику влади щодо союзних республік. У 1957—1962 рр. очолював відділ критики журналу «Вітчизна», звідти його звільнили за «ідеологічні помилки». Затриманий у січні 1972 р., виключений зі Спілки письменників України, після цього заарештований. Процес відбувся через рік, у травні 1973 р. У листопаді 1973 р. після півторарічного перебування у в’язниці визнав свою провину. Був звільнений. У 1980 р. його поновили в Спілці письменників. У часи «перебудови» почав публікувати праці, присвячені українській культурі.

Дзюбин рукопис потрапив до Праги, а потім був переправлений до ФРН. У 1968 р. видавництво «Сучасність» у Мюнхені надрукувало його українською мовою. Відтоді книжку було перекладено різними мовами й поширено в усьому світі. За словами видатного американського історика Дж. Армстронґа, для багатьох на Заході вона стала свідченням існування в Україні «надзвичайно ерудованої опозиції радянській політиці серед українських інтелектуалів». Неприхованість акції започаткувала новий, відкритий етап опозиційної діяльності.

І. Дзюба і не думав приховувати свою книжку від представників влади. Наприкінці грудня 1965 р. він відправив рукопис П. Шелесту і В. Щербицькому, а потім і в Москву — Л. Брежнєву.

• Проаналізуйте фрагмент джерела. Чому І. Дзюбу багато років залишали на свободі, хоча його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що викривала тоталітарну суть радянської системи й руйнувала переконання про добровільне зречення союзними республіками своїх національних прав, активно поширювали у світі?

«...Думаю, КДБ не могло спочатку второпати, що відбувається. Автор не криється, не конспірує свою діяльність - навпаки, легально посилає і тут, у Києві, у ЦК, у журнали свою працю, і до Москви засилає, і навіть до Чехословаччини через Миколу Мушинку - до ЦК Комуністичної партії Чехословаччини передає в надії вплинути через закордонні комуністичні партії на московське партійне керівництво. Як його на арештантський гачок зачепити, яку ж статтю під це підшити, коли все робиться відкрито, із виразним запрошенням до дискусії?» (зі статті директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України Миколи Жулинського).

Проаналізуйте візуальне джерело. На його підставі опишіть, який настрій панував у середовищі української інтелігенції. • 1. Чому популяризація українських традицій була потужним просвітницьким заходом? • 2. Як це впливало на світогляд пересічних мешканців України? • 3. Чому в радянській ідеології не було місця національним традиціям?

Новорічний вертеп за участю дисидентів у Львові. 1972 р.

3. «Український вісник». Арешти дисидентів 1972 р.

На початку 1970 р. у Львові вийшов перший номер часопису «Український вісник». Це перший позацензурний журнал, який почали видавати в Україні. Його ініціатором і головним редактором був В’ячеслав Чорновіл. Журнал мав кореспондентів у багатьох містах України. У ньому подавали інформацію про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв’язнів, акції протесту тощо. Редколегія підкреслювала, що журнал є не антикомуністичним або антирадянським, а навпаки, цілком легальним конституційним виданням. Проте його друкували на друкарській машинці на цигарковому папері й розповсюджували підпільно. Упродовж 1970—1971 рр. В. Чорноволу вдалося випустити п’ять номерів журналу, з яких чотири потрапили за кордон. Шостий випуск з’явився в Києві в 1972 р. Його підготували співробітники Інституту філософії АН УРСР В. Лісовий і Є. Пронюк. В. Чорновола в цей час уже заарештували.

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

В’ячеслав Чорновіл (1937—1999)

Учасник дисидентського руху із середини 1960-х. У 1967 р. випустив у самвидаві книжку «Лихо з розуму», у якій ідеться про події 1965 р., коли за «антирадянську» діяльність було заарештовано та засуджено 20 українських інтелігентів. Книжка стала першою ґрунтовною працею про ситуацію в Україні, яка потрапила на Захід з України після Другої світової війни й привернула увагу світової громадськості до українського питання. Кілька разів ув’язнений. Загалом провів у таборах 17 років. Редактор першого незалежного часопису — «Український вісник» (1970—1972, 1987—1989), співзасновник Української Гельсінської спілки (1988). Один із засновників Народного руху України. Фаховий політик — народний депутат і учасник президентських перегонів, лідер опозиції.

• 1. У чому компартійно-радянська влада вбачала небезпеку праці В. Чорновола «Лихо з розуму»? • 2. Чи були підстави у влади переслідувати автора? • 3. Як характеризує В. Чорновола як особистість той факт, що він відмовився визнавати себе винним?

У січні 1972 р. з нової хвилі арештів розпочався широкий наступ на дисидентів, який увійшов в історію під назвою «великий погром». У ніч на 13 січня відбулися масові арешти. Тоді було заарештовано В. Чорновола, І. Калинець, І. Геля, С. Шабатуру, І. Світличного, Є. Сверстюка, З. Франко, Л. Плюща, В. Стуса та ін. У квітні пройшла друга хвиля репресій. Загалом у 1972 р. ув’язнили близько 100 осіб. Почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках. Було складено списки письменників, перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Переглядали плани видавництв, репертуари театрів, експозиції музеїв.

• Як хвиля арештів 1972 р. пов’язана із суспільно-політичними обставинами того часу? Чому ці арешти спричинили чистку від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, творчих спілках?

4. Михайло Брайчевський: «Приєднання чи возз'єднання?»

Великий резонанс в українському суспільстві та за кордоном мала стаття М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». У ній ішлося про те, як оцінювати «входження» України до Російської держави за Переяславською угодою 1654 р. Розкриваючи обставини виникнення терміна «возз’єднання», М. Брайчевський показав його невідповідність попередній радянській історіографії, яка послуговувалася терміном «приєднання», а найголовніше — фактичному стану справ і реальній міжнародно-політичній ситуації середини XVII ст.

М. Брайчевського звільнили з Інституту історії АН УРСР, а згодом — і з Інституту археології АН УРСР. Упродовж багатьох років талановитий учений не міг працювати за фахом.

Проаналізуйте фрагмент джерела. • 1. Як автор доводить абсурдність тези про «возз’єднання»? • 2. Пригадайте з курсу історії України у 8-му класі, чому Переяславська рада 1654 р. не могла бути «критерієм періодизації української історії». • 3. У чому, на вашу думку, полягає історичне значення статті? Чому вона актуальна й досі?

«Інтерпретація історії всіх неросійських народів СРСР подавалася як історія їхніх відносин з Росією. І це видавалося за марксизм! З таких позицій оцінювалася і Переяславська рада: "Цим історичним актом була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі". Тож не будемо дивуватися, що акт возз'єднання розглядався як підбивання підсумків всієї попередньої історії українського народу (коли головною історичною метою його було саме приєднання до Росії); не будемо дивуватися і з того, що саме Переяславська рада стала критерієм періодизації української історії... У зв'язку з цим історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, хто кликали його на боротьбу за національну незалежність, були... найлютішими ворогами українського народу» (з праці Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?»).

5. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод

Погром 1972 р. підірвав опозиційний рух, проте не знищив його. У серпні 1975 р. радянські газети опублікували повний текст Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, зокрема й так звані гуманітарні статті. Серед них була стаття про неприпустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Спираючись на цю норму міжнародного права, яку публічно визнало вище керівництво СРСР, дисиденти зробили спробу легально обстоювати право на інакомислення. Дисидентський рух трансформувався у правозахисний.

Словник

Правозахисний рух — складова дисидентського руху 1960—1980-х років. Спрямований на захист прав і свобод громадян, гарантованих Конституціями СРСР та УРСР (свобода слова, друку, демонстрацій, віросповідання, асоціацій та ін.).

Російський правозахисник, радянський фізик, лауреат Нобелівської премії миру (1975) академік Андрій Сахаров у травні 1976 р. скликав у Москві прес-конференцію для західних журналістів. На конференції було оголошено про утворення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Відомі дисиденти, які увійшли до групи, зобов’язалися стежити за тим, як уряд СРСР дотримується гуманітарних статей Заключного акта.

У листопаді того самого року в Києві створили Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група / УГГ). Фундаторами українського руху правозахисників стали письменник Микола Руденко (голова), письменник, колишній політв’язень сталінських таборів О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, головні дійові особи «справи юристів» І. Кандиба та Л. Лук’яненко, які повністю відсиділи свій 15-річний строк, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, Н. Строката-Караванська, О. Тихий. «Своїм головним завданням, — заявляли члени УГГ, — Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактом порушень на терені України Загальної декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою». Цю заяву вони підписали власними іменами й подали адреси, щоб підкреслити намір діяти суто на легальних засадах. Однак КДБ переслідував їх, не зупиняючись перед провокаціями.

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

Петро Григоренко (1907—1987)

Радянський генерал-майор, правозахисник. Перебував у радянських тюрмах, таборах і божевільнях. Член-фундатор Московської Гельсінської групи, підписав більшість її документів, що побачили світ у 1976—1977 рр. Один із засновників Української Гельсінської групи.

У січні 1977 р. були заарештовані голова УГГ М. Руденко й учитель О. Тихий. Тихого засудили на 10 років таборів і п’ять років заслання. М. Руденко, який унаслідок поранення на війні мав інвалідність, одержав сім років таборів і п’ять років заслання. У липні 1978 р. Л. Лук’яненка як «особливо небезпечного рецидивіста» засудили до 10 років таборів і 5 років заслання. Незабаром почали ув’язнювати й інших членів УГГ за звинуваченнями у скоєнні кримінальних злочинів. Але арешти членів УГГ й суди над ними упродовж 1977—1978 рр. не спричинили знищення або самоліквідації (як це сталося з російською групою) організації. Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років до УГГ увійшли нові члени.

Члени УГГ Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Зіновій Красівський. Між 1987 і 1990 рр. Фото з Музею-архіву українського самвидаву при видавництві «Смолоскип», м. Київ

Проаналізуйте фрагмент джерела. • 1. Чи сприяла діяльність УГГ дотриманню прав людини в радянській Україні? • 2. Чому учасники організації ставили за мету домогтися, щоб відносини між особою та державою ґрунтувалися на принципах Декларації прав людини? Чому ця ідея мала велике значення для зміни суспільно-політичного життя в СРСР? • 3. Чому члени УГГ наголошували на потребі окремого представництва України в міжнародних заходах?

«Досвід показує, що виконання Гельсінських угод не може бути забезпечене без участі широкої громадськості країн-учасниць. Виходячи з цього, 9 листопада 1976 р. була створена Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Група сприяння ставить за мету:

1. Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини.

2. [..] активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого акта Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.

3. Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають проговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією.

4. З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування на Україні представників закордонної преси, створення незалежних пресагентств тощо.

Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на терені України Загальної декларації прав людини, гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою...» (З Декларації Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод).

6. Боротьба кримських татар за повернення на Батьківщину. Опозиційна діяльність національних меншин на теренах УРСР

Серед опозиційних течій і рухів у СРСР помітне місце посідав кримськотатарський національний рух, метою якого було повернення на історичну Батьківщину, збереження самобутньої культури, реалізація прав і свобод людей.

У кримськотатарському національному русі вирізнялися дві течії — поміркована, яка передбачала розв’язання проблем у рамках радянських законів, через подання петицій, і більш радикальна, що сподівалася залучити до розв’язання кримськотатарського питання міжнародні організації, зокрема й ООН.

На початку 1960-х років до кримськотатарського національного руху активно долучилося нове покоління. У грудні 1961 — січні 1962 рр. у Ташкенті виник гурток студентської та робітничої молоді, який із перших кроків діяльності ставив завдання поширювати знання про історію та культуру рідного народу. Водночас у молодіжному середовищі виникла ідея створення «Союзу кримськотатарської молоді з повернення на Батьківщину» (Мустафа Джемілєв, Марат Омеров, Рефат Годженов та ін.). Щоправда, «Союз кримськотатарської молоді» так і не зміг розгорнути повноцінну діяльність. У квітні 1962 р. активних учасників організації заарештували. Проте сама поява організації засвідчила, що національно свідома молодь ставала її ядром і основною опорою.

Активізація руху за повернення на Батьківщину в 1970—1980-х роках пов’язана з масовими міжнародними кампаніями на підтримку одного з лідерів — М. Джемілєва.

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

Мустафа Джемілєв (1943)

Один із провідників кримськотатарського національного руху, правозахисник, учасник дисидентського руху, політв’язень. У 1944 р. разом зі співвітчизниками депортований до Узбекистану. 1961 р. приєднався до національного руху кримських татар за повернення на рідну землю; був одним із засновників у Ташкенті молодіжно-студентського «Союзу кримськотатарської молоді». Упродовж 1966—1983 рр. заарештований шість разів. Провів в ув’язненні 15 років за звинуваченнями в націоналізмі та антирадянській діяльності, антидержавній пропаганді, в укладанні і розповсюдженні антирадянських документів. У 1975—1976 рр. понад триста днів голодував в Омській тюрмі.

З 1991 до 2013 р. був головою Меджлісу кримськотатарського народу. Депутат Верховної Ради України кількох скликань. Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу в 2014—2019 рр.

У Криму після депортації кримськотатарського народу радянська влада активно перейменовувала населені пункти, аби стерти пам’ять про те, що ця земля — батьківщина кримських татар. Наприклад, родинне село Мустафи Джемілєва — Ай-Серез — перейменували на Міжріччя. Масово знищували пам’ятки, які свідчили про існування й розвиток кримськотатарської культури на цій землі.

Учасники кримськотатарського руху розгорнули масову петиційну кампанію: звернення до керівництва країни з основними вимогами до чергового з’їзду КПРС підписали 120 тис. кримських татар — майже усе доросле населення. Депортовані кримські татари систематично збиралися на мітинги й демонстрації, проводили агітаційні та просвітницькі заходи. При цьому партійно-державне керівництво України було абсолютно не готове до такої активності кримських татар та їхнього прагнення повернутися на історичну Батьківщину.

Проаналізуйте фрагмент джерела. • 1. Якими були головні вимоги кримських татар до влади? Про що вони свідчать? • 2. Чи реально було задовольнити ці вимоги? Свою думку аргументуйте. • 3. Чому автори згадують у зверненні Леніна? З якою метою це зроблено?

«1. Організоване повернення нашого народу у свій рідний край. 2. Повне відновлення національного і політичного рівноправ'я. 3. Повернення (відновлення) нашому народу всього того, що було надано Соціалістичною революцією, ленінською партією, Леніним» (звернення кримськотатарського народу до XXIII з'їзду КПРС).

Не надто суттєві зміни відбулися в часи «застою» і в ставленні до іншої численної національної меншини — євреїв. Політика державного антисемітизму залишалась панівною в житті тогочасного Радянського Союзу. Така ситуація, а також формування потужного українського національного руху закономірно вплинули на консолідацію та піднесення єврейського руху в Україні. Українські дисиденти демонстрували не лише потребу, а й можливість заявляти про свої національні інтереси.

• Проаналізуйте карту. Про які нові факти з історії опозиційного руху ви дізналися? Чи діяли опозиційні організації у вашому регіоні?

Ще в 1950-х роках спостерігалися досить часті прояви дискримінації євреїв у Києві, реальні випадки антисемітизму в школах, вищих навчальних і наукових закладах. Інформація про становище євреїв дедалі частіше опинялася на сторінках західної преси. При цьому радянська влада робила усе можливе, аби євреї, які прагнули виїхати до Ізраїлю, цього здійснити не могли. Натомість кількість поданих заяв для виїзду зростала з кожним роком (наприкінці 1970-х лише в Києві таких заяв було близько 8 тис.).

Про становище єврейського національного руху свідчить і назва ухваленої в 1972 р. постанови ЦК КПРС «Про заходи з посилення боротьби з антирадянською антикомуністичною діяльністю міжнародного сіонізму». Сама постанова узаконила застосування репресій проти «єврейських націоналістів».

Антиєврейські й антиукраїнські публікації та зображення були звичайним елементом медіапейзажу УРСР 1960—1970 рр. Одна з численних карикатур із популярного тоді сатиричного журналу «Перець»

Обстоюючи свої права, активісти єврейського руху вдавалися до написання колективних листів до вищих органів влади, масових акцій протесту та мітингів проти заборони на виїзд з СРСР. Деякі з них навіть демонстративно здавали радянські паспорти та відмовлялися від громадянства. При цьому єврейські громади самоорганізовувалися і створювали курси з вивчення національної культури та мови, що особливо непокоїло органи КДБ. Помітним діячем єврейського національного руху був Йосип Зісельс, член Української Гельсінської групи, який відбув кілька термінів ув’язнення за свою діяльність.

ПЕРЕВІРТЕ, ЧОГО НАВЧИЛИСЯ

1. Схарактеризуйте поняття і терміни: дисидентство, опозиційний рух, самвидав, тамвидав.

2. Установіть хронологічну послідовність подій: • заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод • вихід у самвидаві праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» • друга хвиля арештів українських дисидентів • вихід першого номера часопису «Український вісник».

3. Схарактеризуйте одним реченням історичних діячів відповідно до їхньої ролі в подіях доби: І. Дзюба, В. Чорновіл, М. Брайчевський, П. Григоренко, М. Руденко, М. Джемілєв.

4. Ім'я якого історичного діяча й назву якого твору пропущено? У чому значення виходу друком цієї книжки?

«Проаналізувавши згаданий лист та матеріал ____, комісія прийшла до висновку, що підготовлений ____ матеріал ____ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР.. При цьому він вдається до прийомів, запозичених з арсеналу буржуазно-націоналістичної пропаганди. ____ намагається довести, що нібито український народ під впливом русифікаторської політики КПРС втрачає свої риси як нації, всіляко нав'язує читачеві думку про національну кризу на Україні...»

5. Поміркуйте, що дає підстави для пропонованого висновку. Наведіть кілька аргументів, щоби його підтвердити або спростувати.

Діяльність УГГ започаткувала новий етап в українському національно-визвольному русі 1970-1980-х років, що поєднав боротьбу проти національного гніту з боротьбою за демократичні права в УРСР.

6. Прокоментуйте події (або явища), про які йдеться у фрагментах джерел.

«Дуже швидко усі люди з нашого кола знали, що пройшла хвиля арештів. Одначе про це знали вибрані; пересічні мешканці Києва, напевно, ні про що таке й не чули, бо все це відбувалося таємно. Ми відразу ж вирішили, що треба робити все можливе, аби люди про це дізналися; звісно, на газети й радіо ми не розраховували. Треба було знайти якусь форму, щоб поінформувати про те, що відбувається. І це міг бути лише якийсь публічний виступ... Саме й трапилася така нагода - була прем'єра фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків"» (Іван Дзюба).

«Ми цілою групою ходили по Львову й колядували. На це колядування до нас приїхав Стус... 11 січня Стус виїхав до Києва, 12 - був у Києві, і його відразу ж заарештували... Через якийсь час після арештів мене і мого брата Богдана викликали на допит у справі Світличного і Дзюби» (Михайло Горинь).

«З нашого села померло 26 осіб, так само і в інших селах. З колгоспів майже нічого не дають. Державну допомогу також перестали давати... Квартири погані, від дощу не захищені. Незабаром нас усіх, напевно, не буде. Надсилаю список померлих: 1) Алжі-Алім, 2) Джаліля, мати Шевкета, 3) Асандонай - батько Есма...» (далі наведено імена ще 16 людей) (з листа Лілі Аблаєвої).