§ 3. Радянізація західних областей УРСР

З усіх регіонів України, що зазнали лиха від війни та нацистської окупації, у найгіршому становищі перебував західний. Утвердження радянської партійно-політичної системи посилювало гнітючі настрої від повоєнної руїни, оскільки радянізація західноукраїнських земель супроводжувалася масовими репресіями. Відновлення партійного контролю фактично означало його запровадження, оскільки радянський режим до німецького вторгнення тривав менш ніж два роки. Політиці радянізації активно протистояв український визвольний рух.

Важливим наслідком радянізації регіонів, які перебували на кордоні з Європою, було швидке подолання їхньої економічної відсталості. Тоталітарна влада, яка зосереджувала у своїх руках усі економічні ресурси наддержави, спромоглася за короткий термін індустріалізувати основну частину західноукраїнських земель. Проте головним напрямом радянізації була колективізація сільського господарства. На відміну від основної частини України, де колективізація села супроводжувалася переважно «глухим» спротивом (саботажем), тут опір набув збройних форм завдяки сприятливим природним умовам і наявності в регіоні повстанських структур ОУН та УПА. Десятирічне протистояння ОУН і УПА збройним силам наддержави стало можливим тому, що національно-визвольна боротьба поєднувалася із соціально-економічною.

Потенційні позитивні наслідки таких заходів радянської влади, як ліквідація неписьменності, розгортання соціальних програм, культурне будівництво, мінімізувалися через загалом негативне сприйняття населенням карально-репресивної форми їх проведення. Людей обурювали заборона греко-католицької церкви, політика русифікації культурного життя, брак демократії і недотримання прав людини.

СЛОВНИК

Радянізація — силове насадження норм суспільно-політичного, економічного, культурного життя, притаманних тоталітарному ладу в СРСР.

1. Кадрова політика й індустріалізація в західних областях

Улітку 1944 р. відновили роботу обласні комітети КП(б)У. Партійні структури в західних областях України, як і в інших регіонах СРСР, брали на себе не лише партійні, а й державні функції. До їхньої компетенції належало регулювання діяльності абсолютно всіх сфер життя.

У повоєнний період тоталітарний режим остаточно ліквідував традиційні політичні та громадські структури західного регіону. Керівництво в громадських об’єднаннях, культурницьких спілках перейшло до людей, які приїхали з інших регіонів і здебільшого не знали місцевих особливостей, а інколи навіть української мови. Зі східних областей України, а також з інших республік до краю приїжджали десятки тисяч апаратних працівників, спеціалістів народного господарства, працівників медичних і культурно-освітніх установ. До органів міліції за ці роки прибули понад 18 тис. працівників. Загалом до середини 1946 р. у західні області було відряджено понад 86 тис. працівників, які здійснювали «радянізацію» краю.

Наслідком такої кадрової експансії стали відчутні зміни в етнічному складі західного регіону. До західних областей переселилася значна кількість росіян. Наприкінці 1950-х років чисельність росіян становила 330 тис., або 5 % населення.

Разючі зміни зумовив форсований розвиток промисловості. У травні 1945 р. ЦК КП(б)У і уряд УРСР прийняли постанову «Про заходи по відбудові та подальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 р.». Уже цим документом було взято курс на реконструкцію і розвиток як традиційних для заходу України галузей промисловості (нафтовидобувної, газової та ін.), так і нових — машинобудівної, приладобудівної, металообробної, хімічної тощо.

Поставлені завдання виконували іноді шляхом переведення підприємств разом із спеціалістами і кваліфікованими робітниками із Центральної Росії. Наприклад, до Львова завод телефонної і телеграфної апаратури було перебазовано з Калуги. Понад 730 робітників та інженерно-технічних працівників з Ленінграда перевели на електроламповий завод. Замість автоскладального побудували великий завод автонавантажувачів. Розгорнулося будівництво автобусного заводу.

У 1946—1947 рр. у Дрогобицькій області було відкрито газові родовища, а в 1948 р. — побудовано найбільший тоді в СРСР і Європі магістральний газогін Дашава — Київ. У 1951 р. західноукраїнський газ почала одержувати Москва.

У північній частині Львівської і на півдні Волинської областей було знайдено промислові запаси вугілля. З 1949 р. у Львівсько-Волинському кам’яновугільному басейні почалося будівництво шахт. У 1950 р. відкрили найбільше в СРСР Роздольське родовище сірки. Незабаром тут почалося будівництво великого гірничохімічного комбінату. Було реконструйовано хімічні комбінати в Калуші і Стебнику, Солотвинський соляний рудник у Закарпатті. Став до ладу потужний цементний завод у Миколаєві Дрогобицької області.

Швидкі темпи індустріалізації зумовили зміни в структурі зайнятості населення: скоротилася кількість людей, що працювали в сільському господарстві, натомість зросла частка працівників інших галузей.

Індустріалізація дала змогу істотно підвищити промисловий потенціал краю. Львів перетворився на потужний промисловий центр. Водночас харчова й легка галузі промисловості, які забезпечували потреби населення, розвивалися повільно. Суперечливий характер індустріалізації виявлявся також у тому, що значне зростання промислового потенціалу краю супроводжувалося його розчиненням у загальносоюзному комплексі.

До тверджень у висновку історика доберіть конкретні факти.

«Позитивним наслідком “радянізації” Західної України стала індустріалізація цього краю. Вона велася досить швидкими темпами, і вже у 1952 р. обсяг місцевої промислової продукції у три рази перевищував довоєнний. Відкрилися нові галузі виробництва — автобудівна, видобуток газу, вугілля і т. д. Уперше за історію 20 ст. західноукраїнські селяни дістали шанс дістати працю на промисловому виробництві, і у перші повоєнні десятиліття розпочався їх масовий відхід у міста. Але так само, як вся Радянська Україна страждала від несправедливого розподілу всесоюзного бюджету, так і Західна Україна протягом перших двох післявоєнних десятиліть залишалася упослідженою внаслідок його перерозподілу в межах республіки. У результаті західноукраїнська індустріалізація охопила лише незначну частину місцевої робочої сили. Фахові робітники і техніки засилались з Росії і зі Сходу України. Це вело до часткової русифікації західноукраїнських міст» (Ярослав Грицак. «Нарис історії України. Формування модерної української нації. ХІХ-ХХ ст.»).

2. Особливості колективізації сільського господарства

На фоні індустріалізації з 1948 р. розпочалась і традиційна радянська колективізація. У західних областях було чимало хуторів і невеличких сіл, де, як вважала місцева влада, існували так звані куркульські господарства — господарства заможних селян. Розуміючи, що вони чинитимуть опір колективізації, державні органи збільшили обсяги обов’язкового постачання державі сільськогосподарських продуктів одноосібними господарствами: зерна, соняшнику, картоплі, овочів, сіна, м’яса й молока — на 50 %, вовни — на 100 %. Для так званих куркульських господарств різко скоротили терміни здавання продукції, скасували будь-які пільги. Це помітно прискорило темпи колективізації: заможні селяни часто першими вступали до колгоспів, сподіваючись уникнути непосильних податків.

Домігшись суцільної колективізації, радянська тоталітарна система не змогла забезпечити ефективності колгоспного виробництва. Особливо низькою залишалася продуктивність тваринництва. Грошові надходження від нього в 1952 р. становили лише 16,2 % усіх прибутків. Селяни не бажали працювати задарма, а тому намагалися ухилитися від праці в колгоспах.

У колгоспі ім. І. Франка на Львівщині перевіряють виконання денної норми. 1948 р.

Новостворені колгоспи були такими економічно слабкими, що багато з них без допомоги працівників із міст не могли провести сівбу, доглянути за посівами, зібрати врожай. Щоб не допустити зриву заготівлі продуктів, влада була змушена організовувати допомогу колгоспам. У 1949 р. підприємства й установи м. Львова встановили шефство над 352 колгоспами.

Ціною величезних зусиль і жертв влада нав’язала західному регіонові України радянську модель колективного господарювання. До середини 1950 р. в 7190 колгоспах було об’єднано 98 % селянських господарств. Через кілька місяців їх було укрупнено. З метою зміцнення контролю за діяльністю колгоспів при МТС утворювали політичні відділи, які проіснували до 1953 р. Пропаганда всіляко вихваляла «переваги» колгоспного ладу і взагалі все, що відбувалося за сталінськими вказівками в західних областях України.

Попри запевнення, що колективізація здійснюється з дотриманням принципу «поступовості й добровільності», відбувалися численні порушення законності та прав людини. Звичайним явищем стали репресії і депортації місцевого населення. Десятки тисяч селян виселили на Урал і до Сибіру. Репресивна політика партійно-радянських органів викликала спротив селян, який підтримували сили ОУН і УПА.

Проаналізуйте візуальні джерела та коментарі до них. • 1. Про яке ставлення до персонажів свідчать карикатури? • 2. Яку оцінку явищ вони демонструють? Чи згодні ви з нею? • 3. Які ідеї та політичні погляди обстоюють автори? Чому ви так думаєте? • 4. Визначте основні ідеї карикатур і назвіть художні засоби, за допомогою яких їх утілено.

Проаналізуйте фрагмент джерела. У контексті «протиколгоспної агітації» підтвердьте тези, які наводить автор, відомими вам фактами. Чому українські селяни віддавали перевагу одноосібним приватним господарствам, а не обіцяному «колгоспному раю»? Про які риси української ментальності свідчить небажання українців вступати до колгоспів?

«...ОУН мусить повести широку протиколгоспну акцію. Одним з дуже важливих пунктів акції буде наша протиколгоспна агітація. Цю агітацію треба вести всіма можливими в нас засобами і в усіх можливих формах. Усно і за допомогою літератури (відповідні статті, листівки, заклики, афіші-карикатури) треба: а) роз’яснювати, що большевики за допомогою колгоспної системи експлуатують і поневолюють українських селян; б) роз’яснювати, як за допомогою цієї системи вони експлуатують Україну як окрему національну територію; в) закликати народ до якнайширшого і найрішучішого спротиву; г) давати селянству конкретні вказівки щодо того, як боротися проти колективізації, поширювати серед селянських мас досвід цієї боротьби, здобутий на окремих теренах» (із листа ідеолога ОУН, провідного діяча підпілля Петра Федуна (Полтави), листопад 1947 р.).

Проаналізуйте фрагмент джерела. • 1. Про які особливості колективізації свідчить дата виступу? • 2. Чому радянська влада пов’язувала український націоналізм з індивідуальною власністю?

«Коли ми цю роботу не проведемо в кожному селі до приходу весни, то ще на рік затягнемо справу завершення колективізації, а значить, ще на рік продовжимо існування націоналістичних банд, тому що при індивідуальному господарстві їм легше триматися» (із виступу першого секретаря ЦК КП(б)У Леоніда Мельникова на нараді секретарів міських і районних комітетів партії, начальників районних відділів МДБ Львівської області, грудень 1949 р.).

3. Ліквідація Української греко-католицької церкви

Боротьба з будь-якими проявами української ідентичності на заході України передбачала грубе втручання властей у релігійні справи. Радянська влада вважала, що успішна «радянізація» неможлива без підриву духовного життя регіону та ліквідації УГКЦ.

1 листопада 1944 р. помер митрополит Андрей Шептицький, який мав серед населення Східної Галичини безмежний авторитет. Це полегшило задуману Сталіним ліквідацію греко-католицької церкви. Духовенству й вірянам було запропоновано злитися зі штучно створеною Сталіним Російською православною церквою. Коли вищі ієрархи УГКЦ відмовилися розглянути таку пропозицію, за справу взялися органи державної безпеки. Новопризниченого митрополити Йосипи Сліпого у квітні 1945 р. заарештували з усім єпископатом УГКЦ за звинуваченням у «ворожій діяльності проти УРСР, співпраці з німецько-фашистськими окупантами». У березні 1946 р. усіх засудили на великі терміни ув’язнення в таборах віддалених регіонів СРСР.

ЗАУВАЖТЕ

Упродовж кількох десятиліть УГКЦ діяла в підпіллі. «Катакомбний» період завершився 1 грудня 1989 р. офіційним визнанням права на діяльність греко-католицьких громад в УРСР.

Щоб замаскувати репресивний характер заходів, пов’язаних із ліквідацією УГКЦ, партійно-радянське керівництво розпорядилося висвітлювати цю подію як акт самоліквідації. У травні 1945 р. у Львові виникла «Ініціативна група з возз’єднання греко-католицької церкви з православною церквою». Після ретельно проведеної роботи за сценарієм НКДБ УРСР 8—10 березня 1946 р. у Львові в кафедральному соборі Св. Юра відбувся псевдособор представників духовенства і вірян греко-католицьких єпархій Східної Галичини, на якому ухвалено рішення про скасування Берестейської церковної унії 1596 р. та підпорядкування УГКЦ юрисдикції РПЦ.

10 березня 1946 p. на паперті храму Св. Юра відбулася церемонія вручення для президії собору ікони Божої Матері Києво-Печерської лаври. Це мало символізувати возз’єднання УГКЦ з РПЦ

У підпорядкування РПЦ було переведено близько 3 тис. парафій ліквідованої УГКЦ, храми та майно УГКЦ конфісковано й передано державі або РПЦ. Тривалі спроби радянської влади схилити греко-католицьке духовенство Закарпаття до співпраці не мали успіху. Більшість духовенства відправили до тюрем і концтаборів, а у 1949 р. проголосили акт «переходу греко-католиків під управління РПЦ».

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

Йосип Сліпий (1892—1984)

Митрополит Української греко-католицької церкви від 1944 р. З 1929 р. перший ректор греко-католицької Львівської богословської академії, створеної на базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита Андрея Шептицького в 1928 р. У 1945 р. заарештований, перебував в ув’язненні, на каторжних роботах, у засланні. 1963 р. звільнений за клопотанням Папи Римського Івана XXIII та президента США Джона Кеннеді. Виїхав до Італії, оселився у Ватикані. 1965 р. Папа Павло VI надав Й. Сліпому титул кардинала.

«Це були втрачені найкращі 18 років мого життя, коли я ще міг служити у повноті своїх сил. Замість того, щоб я працював як митрополит, мене били, опльовували, руки ламали, ноги мені перемерзли, а я мусив думати про виживання» (Йосип Сліпий про період свого ув’язнення).

«Виглядав велично навіть у своїй арештантській одежі. Його поведінка змушувала навіть вартових солдатів ставитися до нього ввічливо. Спокійний, висококультурний, він сидів у тому кип’ячому казані злодійської каламуті вже друге десятиріччя й був дуже хворий. Та тримався непохитно, старався не бути тягарем нікому» (співкамерник Йосипа Сліпого Авраам Шифрін).

Подискутуйте. «Мої дорогі! Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?» — цю фразу часто повторював Й. Сліпий. Як ці слова характеризують митрополита? Скориставшись інформацією підручника та додаткових джерел інформації, складіть план розповіді про Й. Сліпого як особистість.

Проаналізуйте фрагмент дослідження. Поміркуйте, чому організаторам акції з ліквідації УГКЦ було важливо схилити духовенство до співпраці з НКВС. Наведіть факти, які свідчать, що одним із механізмів радянізації на заході України була деморалізація суспільства.

«Ця акція мала на меті не тільки повністю знищити греко-католицьку церкву як релігійну і національну інституцію, яка найбільшою мірою охороняла український народ від русифікації, але й терором зламати частину духівництва, змусити його до співпраці з НКВС і в такий спосіб підірвати авторитет церкви. Після собору було вислано до духівництва відозву приєднуватися до нової церкви. Священники, що не хотіли підписати “повернення”, відразу потрапляли в НКВС. Кілька місяців після собору понад 1400 священників, що не приєдналися, і 800 монахів і монахинь заслано в Сибір, а 200 розстріляно» (український історик Іван Патер).

ПЕРЕВІРТЕ, ЧОГО НАВЧИЛИСЯ

1. Яку роль відігравала УГКЦ у суспільному житті західних областей України? Чому радянська влада прагнула ліквідувати УГКЦ?

2. Складіть розповідь про події повоєнних років, використавши поняття, терміни й назви: «радянізація», псевдособор, колективізація, УГКЦ.

3. Дізнайтеся, чи є у вашому населеному пункті вулиці, названі на честь Й. Сліпого, С. Бандери. Підготуйте звернення до органів місцевого самоврядування з обґрунтуванням перейменування однієї з вулиць на ім’я Й. Сліпого або С. Бандери. Чому на честь цих діячів названо вулиці в багатьох населених пунктах України?

4. Підтвердьте фактами або спростуйте слушність тверджень.

• До «радянізації» заходу України широко залучали працівників партійно-комсомольського і радянських апаратів, службовців органів державної безпеки, культури та освіти з інших районів СРСР переважно зі сходу України. • Форсована індустріалізація супроводжувалася повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, які виробляли товари для людей.

• Колективізація здійснювалася примусом, залякуванням, погрозами, шантажем, провокаціями, вивезенням до Сибіру. • Основною тактикою для поширення впливу українського підпілля на західноукраїнські терени в повоєнний період були агітаційно-пропагандистські та диверсійні рейди боївок ОУН.

5. Прокоментуйте події (або явища), про які йдеться у фрагменті джерела.

«...Слава Ісусу Христу. Цим відкриваю наш святий собор, скликаний Ініціативною групою по возз’єднанню греко-католицької церкви з Руською православною церквою... Пропоную, щоб собор вирішив оці чотири точки. Перше: скасувати постанову Берестейської унії 1596 року. Друге: відірватися від Римської папської церкви. Третє: повернутися до нашої предківської святої православної віри. Четверте: возз’єднатися з Руською православною церквою в Радянському Союзі. Хто за цю пропозицію, нехай піднесе руку...» (з хронікально-документального кінофільму).

6. Поміркуйте, що дає підстави для запропонованого нижче висновку.

«Суперечливо й неоднозначно проходили “соціалістичні перетворення” на західноукраїнських землях. Швидкі темпи промислового розвитку, що випереджали загальнореспубліканські показники, поява нових галузей промисловості, зрушення у сфері освіти й т. ін. драматично перепліталися із заходами щодо насильницької колективізації, ліквідації греко-католицької церкви, масових репресій проти корінної нації, депортацій. Репресивні дії властей, зрозуміло, викликали масове невдоволення, опір місцевого населення...» (український історик Володимир Баран).