§ 43. Український політичний і національно-культурний рух у 1907-1914 рр.

Назвіть українські національні політичні партії, які діяли в Наддніпрянщині і Галичині. Які програмні цілі вони перед собою ставили?

1. ПОСИЛЕННЯ ТИСКУ З БОКУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРСЬКОЇ ВЛАДИ НА УКРАЇНСЬКИЙ РУХ

Хоч би які зміни відбувалися в Російській імперії, в одному її політика залишалася незмінною — у переслідуванні спроб народів, що населяли її, зберегти свою самобутність, захистити себе від асиміляції. Це повного мірою стосується становища в Російській імперії українців. Великодержавно-шовіністична антиукраїнська істерія піднялася на ще вищий рівень, коли стало зрозуміло, що довготривала політика русифікації не дала очікуваних владою результатів. Усупереч усьому, прагнення українців залишатися самими собою не зникало. Від культурно-освітньої діяльності вони перейшли до політичної боротьби і ставили питання про політичну автономію. Це те, чого найбільше боялася Російська імперія. Тому, тільки-но з’явилася можливість, в українців почали забирати все, чого вони домоглися під час революції 1905-1907 рр.

Якщо спроби Столипіна здійснити аграрну реформу, за всієї суперечливості й неоднозначності їх оцінки, усе ж ішли на користь економіці України, то в питаннях громадсько-політичного життя його діяльність мала відверто антиукраїнське спрямування. Однією з визначальних рис доби Столипіна стало наростання хвилі агресивного російського шовінізму. Столипін уособлював офіційний курс, що дедалі виразніше проступав у політиці Росії — шляхом масованої русифікації ліквідувати всі національні відмінності, перетворити багатонаціональну Російську імперію на централізовану російську національну державу.

Свідчать документи

У циркулярі П. Столипіна губернаторам від 20 січня 1910 р. було відзначено небезпеку будь-якого об’єднання «на ґрунті пробудження вузької національно-політичної свідомості» Губернаторам було наказано відмовляти в реєстрації «усіх товариств інородців, у тому числі українських і єврейських». На цій підставі було припинено діяльність «Просвіт». По суті, зарахування українців до «інородців» означало визнання владою їх окремішності. Тому М. Грушевський пропонував записати цей факт «золотими літерами».

Російські ідеологи змальовували український національний рух як цілком штучний, позбавлений будь-яких підстав для існування. Київський цензор Сергій Щогольов у 1912 р. опублікував книжку «Український рух як сучасний етап південноросійського сепаратизму» (російською мовою), у якій повторювалися наскрізь фальшиві «аргументи» попередніх обрусителів України. Книжка містила навіть перелік імен тих осіб («мазепинців»), які заслуговують на особливу увагу поліції.

Полтавський губернатор Багговут у таємному листі царю з усією серйозністю стверджував, що «ніколи ніякого особливого українського народу не було» і що на посади вчителів, службовців, священиків слід призначати тільки великоросів.

Уряд заборонив викладання українською мовою у тих школах, де в період революції воно було введено. Скасовано також циркуляр міністра освіти за 1906 р., який дозволяв учителям на уроках «вживати малоросійську мову для роз’яснення того, чого учні не розуміють». Після цього було безліч випадків, коли учні на уроках алгебри, географії чи якоїсь іншої дисципліни одержували двійки не за знання, а за те, що не могли грамотно російською мовою їх сформулювати. Учителям заборонялося розмовляти з учнями українською мовою навіть поза школою. На уроках не дозволялося співати українських пісень, декламувати вірші й навіть виконувати українські мелодії.

У 1908 р. у Києві було створено «Клуб російських націоналістів», який завдяки державній підтримці й особистому покровительству Столипіна став однією з найвпливовіших політичних груп у Російській імперії. Клуб уважав своїм завданням «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».

Історичні подробиці

У березні 1908 р. в Києві було створено Клуб російських націоналістів з метою «поборювати польський тиск і українофільство». Його виникнення було прямою реакцією на революційні події 1905-1907 рр. в Україні. Насамперед російських націоналістів стривожили результати думських виборів, в результаті яких від України до І і II Дум потрапили переважно українські селяни, «українофіли», поляки і євреї, але дуже мало росіян. Російські монархісти намагались взяти реванш, розгорнувши боротьбу проти тих, хто підриває коріння «російської православної цивілізації». Вони і раніше вважали український рух «австрійською інтригою», тепер він став проблемою державної безпеки. Члени клубу називали «українофілів» «мазепинцями», що для них було синонімом державної зради. Себе ж вони (будучи у більшості малоросами за походженням) вважали «богданівцями», тобто прихильниками вигаданого курсу Хмельницького на єдність України і Росії.

У 1910 р. заборонна політика царських чиновників щодо численних пригноблених народів Росії одержала пряму підтримку самого Столипіна. 20 січня 1910 р. він підписав циркуляр із забороною реєструвати будь-які чужорідні («инородческие») товариства й видавництва. В окремій інструкції він пояснював губернаторам, що заборона поширюється на українські організації.

Не залишила влада поза своєю «увагою» українську пресу. У 1907 р. з 18 періодичних українських видань лишилося тільки 9. Протягом наступних років їх кількість ще зменшилася. Пресу, що продовжувала видаватися українською мовою, не дозволялося передплачувати. Чорносотенці виявляли неслухняних передплатників, доповідали про них адміністрації, яка звільняла їх з роботи, а іноді й кидала до в’язниці.

Думки істориків

Австрійський історик Андреас Каппелер

Становище українців в соціально-політичній системі Російської держави... було неоднозначним. Царський уряд і російське суспільство вважало їх хохлами, малоросами або мазепинцями. Українські селяни, які продовжували жити в традиційному україномовному світі залишалися доброзичливими, беззлобними і навіть колоритними в своїх танцях і піснях, але у цілому некультурними, дурнуватими хохлами. Українці, що стали на шлях соціального сходження і певної інтеграції в російське суспільство, малороси, вважалися, не дивлячись на деякі мовні відмінності, частиною російського народу. Нечисленні українці, які хотіли розвивати власну самобутню культуру й до того ж створювали національні об’єднання і партії (мазепинці), наштовхувалися на нерозуміння в російському суспільстві: чому вони хочуть відділитися від великої російської культури і нації, надаючи перевагу провінційній селянській культурі?

• У чому проявлялись відмінності між українцями в системі Російської імперії? А які були відмінності між українцями Австро-Угорщини?

• Розгляньте сучасне сатиричне зображення. Про які проблеми у сучасному українському суспільстві розповідає зображення? Як царська політика початку XX століття пов’язана із мовними проблемами у сучасній Україні?

Царизм усіма засобами боровся також проти розвитку українського театрального мистецтва. Цензура застосовувала майже до всіх українських п’єс одну стереотипну резолюцію: «До вистави не дозволено!». Влада забороняла навіть друкувати театральні афіші українською мовою.

2. ПРОЯВИ КСЕНОФОБІЇ ТА ШОВІНІЗМУ. «СПРАВА БЕЙЛІСА»

Переслідувалися й представники інших неросійських націй і народностей, що проживали на території України, особливо євреї. Постійних утисків зазнавали їхні культурно-освітні товариства, мова, релігія. Знову відновилося тимчасово припинене в 1904-1906 рр. примусове виселення євреїв з місцевостей, де їм за царськими законами проживати не дозволялося. Уряд став на шлях провокування антиєврейських судових процесів.

Найбільший з них відбувся 1911 р. в Києві, де агенти царської поліції за підтримки місцевих чорносотенців звинуватили єврея Менделя Бейліса у вбивстві з ритуальною метою російського хлопчика. «Справа Бейліса» викликала величезне обурення різних верств населення України. Протестувала інтелігенція, зокрема, письменник Володимир Короленко. Проти «справи Бейліса» виступив навіть представник правих у Державній думі, єпископ Кременецький Никон, росіянин за своїм етнічним походженням. А коли у 1913 р. справа дійшла до суду, то колегія присяжних, серед яких переважали селяни-українці з приміських сіл, виправдала Бейліса. У боротьбі з національною несправедливістю, насаджуванням великодержавного російського шовінізму та антисемітизму об’єднувалися представники різних національностей і професійних груп.

Бейліс у суді

• Поміркуйте, чому саме інтелігенція виступила на захист М. Бейліса. Зчитайте QR-код і перегляньте відео про перебіг справи М. Бейліса.

3. СТАН УКРАЇНСЬКОГО РУХУ В 1907-1914 рр.

Усі українські партії після поразки революції зазнали тиску з боку влади. Більш за все він вразив УСДРП — частина її лідерів емігрувала, інші потрапили під нагляд поліції. Діяльність партії послабилась. Українська соціал-демократична спілка розпалася — більша частина її членів розчинилася серед російських меншовиків, дехто повернувся до УСДРП. Практично завмерла і діяльність УНП.

Але з 1910 р. реакція в Росії стала відступати. Разом з тим оживав суспільно-політичний рух. Царські чиновники і великодержавно-шовіністичні ідеологи несподівано для себе побачили, що їхня робота не дає бажаних результатів. Навпаки, національні почуття українців не зникають, а міцніють. Показовими в цьому плані були події осені 1912 р. Тоді помер геніальний композитор, великий патріот України Микола Лисенко, і на його похорон з’їхалися представники з різних кінців України, у тому числі й з Галичини та Буковини. У траурній ході взяло участь понад 100 тис. осіб. Тут були старі й молоді, заможні й бідні, інтелігенти, селяни й робітники. Це був перший масовий виступ українців, що демонстрували свою незгоду з національною політикою російської влади. Величезна українська демонстрація викликала велику тривогу імперських урядовців.

У 1914 р. вся Україна урочисто відзначала століття від дня народження свого геніального сина Т. Шевченка. На західноукраїнських землях австрійська влада не чинила цьому перепон. Інакше сталося на підросійських землях Наддніпрянської України. Коли повсюдно почали створювати комітети з підготовки до вшанування пам’яті поета, це надзвичайно занепокоїло російський уряд. Чорносотенні організації повели шалену кампанію проти відзначення пам’яті Шевченка та «мазепинського» руху взагалі. Міністр внутрішніх справ заборонив друкувати пам’ятне видання на честь Т. Шевченка. Він рекомендував губернаторам не дозволяти публічного вшанування пам’яті Т. Шевченка, називати його ім’ям вулиці та школи. Таким чином в Києві урочисте відзначення століття з дня народження поета заборонили, і тільки в Катеринославі та ще декількох містах святкування відбулися.

Подібні демонстрації мали також місце і в інших містах України. Російська преса з подивом писала про цей несподіваний для неї вияв потужності українського національного руху. Заборона святкувати шевченківський ювілей знайшла відгук і в Державній думі Росії. Із цього приводу граф Капніст, нащадок відомого українського автономіста В. Капніста, говорив, що заборона святкувати сторіччя від дня народження Т. Шевченка є образою для всієї України.

Спалах національних почуттів українців відбувся в умовах, коли в Європі відчувалося наближення широкомасштабного воєнного конфлікту між великими військовими блоками: Антантою (Великою Британією, Францією, Росією) і Троїстим союзом (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Італією). Українським політикам було очевидно, що їхній народ у цьому конфлікті змушений буде воювати у складі обох блоків. Виникало питання: яку позицію слід зайняти в цій війні, до чого закликати наддніпрянців і західних українців, щоб їх черговий раз не ошукали могутні сусіди?

У 1913 р. у Львові відбувся всеукраїнський студентський з’їзд. Особливу увагу на ньому привернув виступ Дмитра Донцова, родом з Мелітополыцини (Катеринославської губернії), який проголосив реферат «Сучасне політичне положення нації і наші завдання».

Д. Донцов

• Як ви розумієте напис на меморіальній дошці, присвячений Д. Донцову «Духовний будівничий України»?

Свідчать документи

З доповіді Дмитра Донцова на студентському з’їзді 1913 р.

Актуальним є не гасло самостійності — мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією, актуальним, більш реальним, більш конкретним і скоріше здійсненним є гасло відірвання від Росії — політичний сепаратизм.

З промови лідера кадетів Павла Мілюкова

Тепер, коли українці починають голосно говорити, як це робить Донцов і товариші, що всяка надія на Росію є утопія та що лишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі, я кажу вам: бійтеся його!... Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами!»

• У чому ви бачите актуальність цієї дискусії для сучасної України?

Правий ідеологічний фланг самостійництва займали також групи, що орієнтувалися на ідеї В’ячеслава Липинського. Липинський заперечував будь-яку орієнтацію на сторонні сили. Між тим як серед його прибічників були австрофіли, які проголосили себе молодукраїнцями і прихильниками перемоги Австро-Угорщини у майбутній війні. У війні, що вже стояла на порозі українці мали на землях, що не підпадуть під окупацію, творити перші паростки української держави та шукати союзників ідеї незалежності назовні.

Але серед українських діячів мала місце і інша позиція: у майбутній війні підтримати Росію, яка після розгрому Австрії та її союзників просто змушена буде задовольнити національні вимоги українців, бо без їхньої допомоги перемога буде неможлива. Товариство українських поступовців (ТУП), яке перебувало під впливом М. Грушевського та його лідери С. Єфремов, Є. Чикаленко, А. Ніковський. М. Левицький та ін. вважали, що в культурному сенсі суспільство не готове до самостійності. Її треба плекати поступово, тривалою виховною роботою.

Думки істориків

Український історик Ярослав Грицак

Отже «відсталість» і «запізнілість» українського руху в підросійській Україні варто оцінювати за відносними, а не абсолютними вимірами. Немає сумніву, що за рівнем свого розвитку він значно поступався рухам тих народів. Які зберегли свою національну еліту та мали кількісні переваги серед міського населення (польському, фінському, естонському, і... литовському). Але серед тих національних рухів, що не входили в цю категорію, український... відігравав роль безумовного лідера. І це не зважаючи на п’ять десятиліть майже безперервних репресій та обмежених можливостей для вільного розвитку.

• Залучивши додаткову інформації про національні рухи у Східній Європі початку XX ст., аргументовано доведіть або заперечте думку історика.

ЗНАЮ МИНУЛЕ • ОСМИСЛЮЮ СЬОГОДЕННЯ • ПРОГНОЗУЮ МАЙБУТНЄ

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Знаю і систематизую нову інформацію

1. Поясніть, які цілі переслідувала російська влада, коли забороняла святкування 100-річчя від Дня народження Т. Шевченка.

2. Поясніть поняття «шовінізм» і «ксенофобія». В чому основна відмінність між ними?

3. Упорядкуйте хронологічну послідовність.

Обговорюємо в групі

Обговоріть у малих робочих групах (дві-чотири особи) особливості політичного та національно-культурного українського руху у 1907-1914 рр. За результатами роботи спільно укладіть мапу думок.

Мислю творчо

Уявіть себе журналістом/журналісткою, присутнім на засіданні по «Справі Бейліса». Зробіть коротку статтю до журналу за результатами розгляду справи.