Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843)

 
 

ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО

(1778-1843)

Українські повісті Квітки з народного життя були в усьому світі першими, у яких реально змальовано селянське життя. У світовому письменстві це був перший голос про народ, навіяний щирою до нього прихильністю, бажанням ... показати, що й під простим сіряком людське серце б’ється. З цього погляду українське письменство першим промовило своє слово в оборону селянських мас і веде перед щодо народницьких симпатій між усіма письменствами світу.

С. Єфремов

Якщо І. Котляревський став основоположником нової української (україномовної) поезії та драматургії, то Г. Квітка — прози. Саме він успішно завершив місію, започатковану І. Котляревським у «Наталці Полтавці» — неспростовно довів повістю «Маруся» та іншими творами, що народною мовою можна писати не тільки про смішне, а й про серйозне.

Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 р. в передмісті Харкова — у с. Основі (звідси й псевдонім — Основ’яненко) у козацько-старшинській родині.

Про рід Квіток розказували таку поетичну легенду. Десь на початку XVII ст. примандрував до Києва дід з онуком-сиротою. Бідували, перебивалися випадковими заробітками. Незабаром дід помер, а внук прижився в місті. За просту вдачу та несказанну вроду підлітка прозвали Квіточкою, а коли виріс — Квіткою. Згодом у нього закохалася шляхетна красуня, дочка київського воєводи, і парубок відповів їй взаємністю. Однак знатні батьки були проти цього шлюбу. Тоді молодята потай обвінчалися, підмовили гурт козаків і втекли на вільні землі Лівобережжя. Над мальовничою річкою Удою заклали вони поселення, що й стало основою майбутнього Харкова та всієї Слобожанщини. Тим вродливим сиротою був прапрадід письменника Семен Квітка. Пізніше він став харківським полковником і суддею, уславився своїм розумом і працьовитістю. Досить заможною, освіченою людиною, а також щирим патріотом краю був батько Григорія — Федір Іванович. До нього часто заходив Г. Сковорода, а цей чоловік, як відомо, відвідував лише однодумців.

Маленький Гриць виростав в атмосфері пошани до рідної мови, історії, фольклору та мистецтва. Не раз він слухав родинні й народні легенди, повір’я, розповіді про лицарство, бойові пригоди предків-козаків.

Зазвичай у родині, зібравшись разом вечорами, багато читали, слухали музику, постійними були вистави самодіяльного домашнього театру, у яких із захопленням грав і Гриць.

Уже в ранньому дитинстві хлопчика чекало перше життєве випробування: коли йому було два роки, няня необачно зірвала на оці ячмінець і малюк осліп. Сліпота примусила розвинути чіпку пам’ять, багату уяву та музикальний слух. Завдяки цьому в нього відкрився неабиякий музичний талант. Він навчився віртуозно грати на флейті, піаніно, захоплено слухав народні пісні. Пізніше й сам почав складати музику (романси, марші, жартівливі пісні), як припускають, саме йому належить пісня «Грицю, Грицю, до роботи», що пізніше стала вважатися народною...

Палац Квіток у слободі Основі. Світлина. XIX ст.

На шостому році життя Гриць прозрів. Сталося це за таких обставин, що значно поглибили його побожність, увагу до духовних сфер.

Ось як розповідає про цей випадок сучасний письменник І. Ільєнко в повісті про Квітку: «Хлопчик поїхав з матір’ю, Марією Василівною, у Куряж поклонитися відомій на всю Слобожанщину іконі Озерянської Богоматері, про яку йшла слава як про чудотворну. Того пам’ятного дня Гриць несподівано відчув, що з очей спадає поволока. Туман поволі розвіявся, погляд ковзнув по оздобленій золотом іконі, з якої непорушно дивилися холодні кришталеві очі. Грицеві стало моторошно: а раптом це видиво зникне й знову все поглине темрява?

Він боязко сіпнув матір за рукав і прошепотів:

— Мамо, хто це?

— Де, сину? Про кого ти? Пресвята Богородиця... А ти що, бачиш? — сплеснула руками, аж озирнулися передні.

Синові ж карі, чисті й допитливі, як і раніше, очі були осяяні якимось вогнем і вже не смутні, не мертві, а живі, грайливі.

— Прозрів, прозрів! — Мати впала на коліна й у нестямі простягла руки до ікони:

— Воістину чудотворна, воістину! Зглянулася на наше безталання...

Спочатку хлопець навчався вдома, згодом його віддали до Курязької монастирської школи. Його дуже приваблювало служіння Богові. Ще у 12 років він хотів, наслідуючи дядька, постригтися в ченці. Тоді відговорили батьки. У 26-річному віці Г. Квітка таки здійснив свій намір — став ченцем.

У монастирі Григорій намагався знайти прихисток від жорстокого світу, середовище для духовного зростання. Проте чернече життя виявилося не таким, як уявлялося юнакові, — надто аскетичним, у чомусь лицемірним, а то й бездіяльно-занудним. Хоча він і привіз у свою келію флейту й навіть фортепіано, усе частіше приходив додому, з’являвся на культурних заходах. А через чотири роки й зовсім залишив чернецтво.

Громадсько-культурницька діяльність. Енергійна, талановита, спрагла за дієвим життям натура Г. Квітки знайшла своє покликання в громадсько-культурній праці. З молодечим запалом брався він за проведення літературно-музичних вечорів, працював директором театру, заснував оркестр, Благодійне товариство й перший на Лівобережжі Інститут шляхетних дівчат; зорганізував, відредагував і випустив у світ перший в Україні журнал «Украинский вестник», збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки. Окрім того, Григорій Федорович обіймав посаду маршалка (предводителя) повітового дворянства, далі — судді, попечителя бібліотеки.

Ця людина по-просвітницьки свято вірила в чудодійну силу освіти й культури в справі духовного вдосконалення суспільства та національного відродження.

Свою посаду маршалка дворянства Г. Квітка використовував для добрих справ: закликав місцеву інтелігенцію й поміщиків вивчати рідну мову, берегти прадідівські традиції; усіляко допомагав селянам, навіть чужим кріпакам. Маючи обмежену владу, він мусив витрачати безліч сил і часу на усовіщення гонорових чиновників і панів. А коли не допомагало, то вів з ними адміністративну війну. І все ж чимало вдавалося. Злостивці насміхалися, що Г. Квітка не мав у власності жодного кріпака, навіть свого кухаря, ані земельних угідь і одержував мізерну платню. Та він цим не переймався — жив насамперед душею й совістю.

Крім громадської й адміністративної діяльності, Григорій Федорович уже в зрілому віці взявся також за літературну працю. Жодна книжка в Харкові не мала такої популярності, як Квітчині повісті.

Земляки запам’ятали Квітку жвавою, енергійною, дуже веселою й дотепною людиною, майстром оповідати анекдоти.

Так склалося, що одружився Григорій Федорович аж на 43-му році життя (1821) з Анною Вульф, класною дамою (вихователькою) у Харківському інституті шляхетних дівчат. Двадцятилітня випускниця Смольного інституту в Петербурзі, вона вирізнялася гострим розумом, освіченістю, задушевністю, була вихована на французьких сентиментальних романах. Росіянка за походженням, Анна мріяла повернутися до Петербурга, часто просила чоловіка знайти яку-небудь посаду й переїхати туди. Однак Г. Квітка не мислив свого життя без України, милої серцю Основи, свого роду. Незабаром і дружина зацікавилася українськими повістями чоловіка, щиро полюбила Україну, захопилася піснями та думами, не раз ставала на захист гідності українського слова.

Жило подружжя надзвичайно скромно, Анна не могла собі дозволити навіть шовкової сукні. Однак почувала себе щасливою в шлюбі з чуйним, щиросердим, непересічним чоловіком. Вона всіляко спонукала його до літературної творчості, була першим читачем і критиком усіх його писань, не раз робила слушні зауваження й давала поради... Письменник також глибоко шанував дружину, довіряв її мистецькому смаку, прислухався до її суджень.

У привітній садибі в Основах письменник приймав Є. Гребінку, М. Костомарова, І. Срезнєвського, О. Афанасьєва-Чужбинського, зустрічався з В. Жуковським.

Квітка дуже любив дітей. Ладен був для них годинами розповідати смішні історії, казки, організовувати забави, улаштовувати феєрверки.

В останні роки родина особливо бідувала. Багатолітня напружена праця, важкі розчарування й переживання непомітно підточили здоров’я письменника. У липні 1843 р. він тяжко захворів, зліг у ліжко. У перші дні ще писав листи, доопрацьовував деякі давно задумані твори, читав. Проте дедалі більше слабшав... 20 серпня 1843 р. о п’ятій годині пополудні серце великого майстра слова перестало битися.

На похорон письменника прийшли тисячі харків’ян і селян з усіх околиць. Труну несли голови губернських присутствених місць, а літургію відправляв архієпископ, були присутні також військовий і цивільний губернатори. Над могилою виступив друг Г. Квітки, науковець і письменник І. Срезнєвський. У своїй промові він наголосив: «Пам’ятай, Україно, цю могилу: тут похований той, хто, оживлений любов’ю до тебе, захищав твій звичай і мову».

Огляд творчості. Мистецький доробок Г. Квітки-Основ’яненка значний за обсягом, але нерівноцінний з художнього боку. Ранні твори були ще не зовсім оригінальними й довершеними пробами пера. Самобутність таланту, мистецька майстерність приходили поступово, у наполегливій тяжкій праці.

Письменник звертався до найрізноманітніших жанрів. Це ліричні вірші; епіграми («Шпигачки»); фейлетони1 («Письма Фалалея Повинухина»); історико-художні нариси («Головатый», «Татарские набеги»); літературно-публіцистичні статті («Супліка до пана іздателя»); комедії («Шельменко-денщик», «Шельменко — волостной писарь», «Сватання на Гончарівці» та ін.).

Та найяскравіше літературний хист митця виявився саме в прозі. Його перу належать оповідання («Салдацький патрет», «Купований розум», «Підбрехач», «Перекотиполе» та ін.); повісті («Маруся», «Сердешна Оксана», «Конотопська відьма»); романи («Пан Халявський», «Жизнь и похождения Петра, Степанового сына, Столбикова...»).

За свідченням письменника, він дотримувався класицистичного принципу «списування з натури». Отож описував ті явища, які добре знав, — життя помісного дворянства, зокрема колишньої козацької старшини, чиновництва, а найбільше — простого народу, села. Недарма І. Франко назвав Г. Квітку «творцем людової (тобто народної. — В. П.) повісті, одним із перших того роду творців у європейських письменствах».

Спочатку Г. Квітка писав по-російськи. Ці твори друкувалися в столичних журналах і користувалися певного популярністю. П’єси ставили в багатьох театрах імперії.

Дивна й таємнича історія сталася з комедією «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе». Вона була написана 1827 р., але видана через цензурні зволікання тільки 1840 р. Уражає те, що сюжет комедії до найдрібніших деталей збігається із сюжетом славетної п’єси М. Гоголя «Ревізор» (1835). Очевидно, цензор Квітчиного рукопису письменник С. Аксаков, який дружив з М. Гоголем, переповів йому зміст твору або й дав почитати.

1832 р. Г. Квітка пише перший великий прозовий твір рідною мовою — повість «Маруся», потім — ще кілька. Україномовні твори вийшли друком у 1834-1836 рр. у двох збірках під назвою «Малороссийские повести, рассказываемые Грицьком Основьяненком» (до цього обраного прізвища письменник згодом додав і своє справжнє). Окремі тексти він і в наступні роки писав по-російськи. Проте здобув неабияке визнання українського читача й примусив заговорити про себе російського саме україномовними творами.

Чому Г. Квітка здійснив цей перехід? Очевидно, усвідомив важливу істину, яку пізніше сформулював С. Єфремов: «Український письменник міг стати чимось оригінальним у своєму крузі, російський же в обставинах українського життя засуджений був фатально на рабське копіювання централістичних зразків, тобто насправді глибокий провінціалізм, з якого не було нікуди ходу».

Пам’ятник Г. Квітці-Основ’яненку в Харкові. 1994 р.

1 Фейлетон (із фр. аркуш) — один із жанрів публіцистики, газетна або журнальна стаття на злобу дня, для якої характерна сатирична або гумористична загостреність викладу.

До цього рішення, безсумнівно, спонукали й патріотичні почуття.

Конкретним поштовхом до написання україномовних творів, як згадував пізніше Г. Квітка, став такий випадок. Якось він попросив одного українського поета (мабуть, П. Гулака-Артемовського) написати щось серйозне, чутливе. Поет же почав гаряче переконувати, що наша мова незграбна й узагалі ні на що серйозне не здатна. Тоді письменник вирішив сам довести протилежне. Так з’явилася «Маруся».

Готуючись видавати повість, він передбачав насмішки росіян і скептиків, тому 1833 р. написав і першими надрукував оповідання «Салдацький патрет» і «Суплікуй до пана іздателя». Ці два досить полемічні, наступальні за суттю твори повинні були оборонити беззахисну «Марусю».

До речі, «Салдацький патрет» — перше україномовне оповідання, а «Супліка...» — перший зразок україномовної публіцистики й критики.

• Завдання основного рівня. Прочитайте в хрестоматії або в Інтернеті (адреса: http://ukrlit.org/kvitka_osnovianenko_hryhorii_fedorovych/saldatskyi_patret) обидва твори. Як ви зрозуміли алегоричний зміст оповідання, авторську ідею? У яких рядках «Супліки...» розкривається суть алегорії оповідання?

Отже, ці твори стали на захист української мови й літератури.

Українською мовою Г. Квітка написав 15 оповідань і повістей та 3 п’єси. Усі вони поділяються на дві групи: сентименталістські й класицистично-бурлескні.

• До першої групи входять повісті «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Добре роби — добре й буде», «Козир-дівка». Тут автор захоплюється народними характерами — витонченими, ліричними, високодуховними, вольовими, а водночас відверто говорить і про їхні вади — легкодухість, довірливість чи й наївну гординю. Владоможних же мучителів простолюду гнівно картає.

До речі, повість «Сердешна Оксана» було перекладено французькою мовою й надруковано в Парижі. Це — перший вихід нової української літератури на загальноєвропейську арену.

• У творах другої групи прозаїк зберігав уже традиційний низькокласицистичний, бурлескний стиль. Це повісті й оповідання «Конотопська відьма», «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «Підбрехач», «От тобі й скарб», комедія «Сватання на Гончарівці» та ін.

Письменник назвав свій україномовний двотомник «Малороссийские повести, рассказываемые Грицьком Основьяненком». І це не просто літературний псевдонім Г. Квітки, це вигаданий персонаж з народу, який нібито переповідає читачам різні то веселі, то сумні історії. Така традиція була дуже популярна в тогочасній літературі, варто пригадати бодай «Повісті Бєлкіна» О. Пушкіна або «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя, що начебто розказані пасічником Рудим Паньком. Якраз Панько й став, напевно, безпосереднім літературним попередником Грицька.

Письменник веде оповідь докладно, смакуючи багатослівністю, чутливо, з тонкою іронією та самоіронією. Він талановито стилізується під усну розмовну мову українського простолюду, точно передаючи характерні риси вдачі нашої нації.

1 Супліка — писане прохання або скарга.

Ще одна визначальна особливість прози Г. Квітки-Основ’яненка — відкритий, підкреслений дидактизм1. Майже кожний твір двотомника починається чи закінчується повчанням читача, загальними міркуваннями на якусь моральну тему.

Дидактизм (з грецьк. повчання) — передавання в художній формі філософських, релігійних, морально-етичних та інших знань.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

Популярне з Української літератури за 9 клас

Добавити коментар

Автору дуже потрібно знати, чи Вам допоміг даний матеріал?!

    • bowtiesmilelaughingblushsmileyrelaxedsmirk
      heart_eyeskissing_heartkissing_closed_eyesflushedrelievedsatisfiedgrin
      winkstuck_out_tongue_winking_eyestuck_out_tongue_closed_eyesgrinningkissingstuck_out_tonguesleeping
      worriedfrowninganguishedopen_mouthgrimacingconfusedhushed
      expressionlessunamusedsweat_smilesweatdisappointed_relievedwearypensive
      disappointedconfoundedfearfulcold_sweatperseverecrysob
      joyastonishedscreamtired_faceangryragetriumph
      sleepyyummasksunglassesdizzy_faceimpsmiling_imp
      neutral_faceno_mouthinnocent
оновити, якщо не видно коду

Коментарів 0


Ми створили сайт TEXTBOOKS з метою розміщення матеріалів (шкільних підручників) Міністерства Освіти України, для покращення освітнього процесу учнів у школах та вузах України.
Онлайн перегляд шкільного матеріалу допоможе Вам знайти якісну відповідь на поставлені питання вчителя.
Використовуйте Наш ресур для підготовки до ЗНО 2021, адже у нас присутні підготовчі курси з математики, української мови та літератури, англіської мови та історії України.