§ 20. Зростання суспільно-політичної активності громадян

1. Утворення неформальних громадських організацій і груп

У середині 1980-х років в Україні функціонували десятки тисяч первинних осередків суспільно-політичного, фізкультурно-оздоровчого, природничо-пізнавального та інших напрямів, які охоплювали понад 1,5 млн осіб — від піонерів до пенсіонерів. Ідеологи партії разом із чекістами ретельно оберігали ці організації від проникнення «екстремістських елементів».

Ініціатива у створенні перших неформальних організацій належала колишнім політв’язням і не ув’язненим владою дисидентам та шістдесятникам. У серпні 1987 р. вони спільно зі студентською молоддю створили в Києві Український культурологічний клуб (УКК). Проблеми, що їх обговорювали на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, але членів цієї організації цікавили «білі плями» радянської історії. Через це вони неминуче ставали в опозицію до радянської влади.

Словник

Неформальна організація — спонтанно організована група людей, що здійснює спільну політичну, економічну, культурну чи будь-яку іншу діяльність, в якої є хоча б одна спільна мета, проте немає організаційно оформленої структури.

У жовтні 1987 р. у Львові заявило про початок діяльності Товариство Лева. Воно об’єднувало національно свідому молодь, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Тоді ж члени Міжнародного ПЕН-клубу І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші створили Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції.

Реакцією на жахливі наслідки Чорнобильської катастрофи стало заснування в грудні 1987 р. екологічної асоціації «Зелений світ». Фундаторами об’єднання були Спілка письменників і Спілка кінематографістів України. У березні 1988 р. на республіканському екологічному семінарі в київському Будинку кіно головою «Зеленого світу» обрали письменника Юрія Щербака.

На основі Української Гельсінської групи (УГГ) у березні 1988 р. сформувалася організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС). Її лідером став Л. Лук’яненко, звільнений у грудні того року.

У 1987 р. відновилося видання журналу «Український вісник», що нелегально виходив у Львові до арешту в 1972 р. його редактора В. Чорновола, який знову очолив журнал. Тепер це було перше в Україні легальне незалежне громадсько-політичне видання, що приділяло велику увагу публікації раніше приховуваних історичних документів. «Український вісник» висвітлював також боротьбу з режимом в’язнів сумління (деякі з них ще перебували в таборах), друкував твори письменників, які раніше через цензуру не могли пробитися до читача. Після оформлення УГС журнал «Український вісник» став її офіційним друкованим органом.

У лютому 1989 р. відбулася установча конференція Товариства української мови їм. Т. Шевченка. За безпосередньої участі цієї організації і під тиском громадськості в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила закон «Про мови в Українській РСР». Цей документ юридично закріплював державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх народів, що мешкали на території України, і створено умови для розширення сфери функціонування української мови як мови корінного населення. Відповідно до закону впродовж п’яти років українська мова мала замінити російську в державних установах. Проте реального механізму контролю за виконанням закону не передбачили. Не брали до уваги й фактор спротиву його запровадженню. У державному бюджеті не врахували матеріальні витрати на впровадження української мови в діловодство. Тому закон здебільшого залишався на папері.

З осені 1988 р. «перебудовний» процес почав вислизати з рук його керманичів. У Львові, Києві, Вінниці й Хмельницькому пройшли перші масові мітинги неформальних об’єднань.

Центром політичної активності в Україні, безперечно, був Львів. Зі зрозумілих причин русифікація менше торкнулася західних областей України. Їх населення особливо боляче сприймало обмеження сфери дії української мови. 13 червня 1988 р., після того, як місцева влада заборонила проводити установчі збори Товариства української мови ім. Т. Шевченка, львів’яни розпочали численні акції протесту. Вони протестували проти закриття шкіл з українською мовою навчання, витіснення рідної мови зі сфери державного управління, судочинства, книговидання, засобів масової інформації. На площі перед Львівським університетом регулярно проводили мітинги, учасники яких вимагали скасувати привілеї для компартійно-радянської номенклатури, звільнити політичних в’язнів, розширити права союзних республік тощо. На ці мітинги під пам’ятником І. Франкові збиралися від 20 до 50 тис. осіб.

Перший масовий мітинг у Києві відбувся 13 листопада 1989 р. біля Республіканського стадіону. Його організаторами стали «Зелений світ», клуб «Спадщина», студентське товариство «Громада». На мітингу гостро обговорювали питання про відповідальність конкретних посадових осіб, починаючи від першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького та голови Президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко за приховування руйнівного впливу Чорнобильської катастрофи на здоров’я людей і невжиття оперативних заходів після вибуху четвертого енергоблока.

• Прокоментуйте гасла, які лунали під час мітингу в Києві. Які політичні ідеї втілено в кожному з них?

Мітинг «Чорнобиль не повинен повторитися». Київ, 1989 р.

Улітку 1989 р. у Радянському Союзі спалахнув масовий шахтарський страйк. Уперше за роки радянської влади роботу припинили одночасно багато підприємств. Страйк розпочався в Кузбасі. На знак солідарності із кузбасівцями 15 липня припинили роботу працівники однієї з дільниць шахти «Ясинівська Глибока» в Макіївці. Страйк швидко поширювався, і 21 липня в Україні припинили працювати майже пів мільйона шахтарів у Донецькому та Львівсько-Волинському вугільних басейнах. Найбільше робітників не задовольняли навіть не умови праці (зокрема, її небезпека через переважно застарілі засоби виробництва), а дефіцит продовольчих і промислових товарів, низька заробітна плата.

2. Народний рух України за перебудову

Національний рух за років «перебудови» був нерозривно пов’язаний з виникненням і розвитком масової організації, яка мала таку саму назву: Народний рух України за перебудову. У листопаді 1988 р. компартійний комітет Спілки письменників України створив ініціативну групу сприяння перебудові на чолі з І. Драчем. Вона розпочала роботу з формування непартійної масової організації. В. Щербицький зробив усе, щоб перешкодити появі масової громадської організації, альтернативної державній партії. У пресі розгорнулася кампанія дискредитації членів ініціативної групи.

Попри спротив номенклатури, 8-10 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України. У ньому взяли участь 1109 делегатів від 1247 первинних осередків. 85 % делегатів були українцями, п’ята частина мала партійні квитки, семеро з десяти — вищу освіту. Приблизно половину делегатів представляли західні, понад третину — центральні регіони республіки. Кількість членів Руху зі східних і південних областей була мізерною. Робітничий клас майже не брав участі у творенні нової організації. Головою НРУ делегати з’їзду обрали поета І. Драча, керівником секретаріату — М. Гориня.

28 вересня 1989 р. у «Літературній Україні» було оприлюднено програму НРУ, що її ухвалив установчий з’їзд. Вона не містила вимог негайного здобуття незалежності України й орієнтувала на підтримку тих реформаторських сил у КПРС, які розпочали перебудовну політику. Компартійно-радянському керівництву, яке звикло до політичної монополії, було важко боротися з чимдалі більшим впливом на маси з боку конкурентної політичної сили.

Установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. 8 вересня 1989 р.

Розгортаючи роботу в масах, Народний рух апелював передусім до «білих плям» радянської історії. Найпотужнішою та найзначнішою виявилася акція «Українська хвиля», організована на відзначення річниці возз’єднання двох українських народних республік 22 січня 1919 р.

У неділю, 21 січня 1990 р., на відзначення річниці Акту Злуки УHP і ЗУНР 1919 р. Рух спромігся вивести на автомобільну трасу Київ — Житомир — Рівне — Тернопіль — Львів — Івано-Франківськ сотні тисяч людей (за вочевидь применшеними даними МВС УРСР — 450 тис.). У зазначений момент вони взялися за руки й утворили «живий ланцюг», який символізував єдність українців заходу і сходу. У рамках акції «Українська хвиля» у шести областях відбулося 30 мітингів. Найбагатолюдніші мітинги пройшли у Львові (20 тис. осіб), Тернополі (20 тис.), Києві (16 тис. осіб). Так було вперше відзначено День соборності України.

«Живий ланцюг» на відзначення Акту Злуки УНР та ЗУНР. Київ, 21 січня 1990 р.

• Проаналізуйте фрагмент джерела. Які політичні ідеї сформульовано в програмних документах новоутвореної організації?

«Головною метою діяльності Рух визначає:

- побудову в Україні демократичного й гуманного суспільства, у якому буде досягнуто справжнє народовладдя, добробут народу і умови для гідного життя людини, відродження та всебічний розвиток української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки;

- створення суверенної української держави...

Стрижневим питанням у ділянці економіки Рух вважає подолання економічного відчуження трудівників від власності на засоби виробництва і продукції, яка виробляється ними. Розв'язання цього питання пов'язано з денаціоналізацією засобів виробництва (певної частини), децентралізацією управління, з демократизацією господарського життя і надання робітникам і селянам права самим розпоряджатись результатами своєї праці» (із програми Народного руху України за перебудову).

• Поміркуйте, що дає підстави для пропонованого висновку. Наведіть кілька аргументів, щоби підтвердити або спростувати викладену думку.

«У період перебудови сталася знакова подія: об'єднання потенціалу творчої інтелігенції, яка обстоювала українську культуру, українську мову й історію, та політичних сил, політичного руху, позначеного багаторічною боротьбою з російсько-радянською окупацією. Цього об'єднання дуже боялася влада й намагалася йому перешкодити. Як згадував Іван Драч, влада прагнула не допустити "єднання оцих двох сил: тої сили підземної, так би мовити, яка була десь по тюрмах сиділа, верталася із сибірів, верталася з заслань, і цієї легальної письменницької сили..."» (український історик Віктор Даниленко).

3. Відродження релігійного і церковного життя

У середині 1980-х років майже всі легальні церковні громади представляли Російську православну церкву (РПЦ). Радянська влада завжди переслідувала РПЦ як найвпливовішу в країні конфесію. Водночас вона надавала її ієрархам можливість легально діяти під гласним (із боку рад у справах релігії при урядах союзних республік) і негласним (із боку КДБ) контролем. В Україні РПЦ мала особливо розвинену мережу громад — удвічі більшу (приблизно 4 тис.), ніж у Росії. Майже половина православних церков перебувала в західних областях, де рівень релігійності населення був особливо високим. Парафії цього регіону дісталися РПЦ у спадок після заборони в 1946 р. греко-католицької церкви.

Піднесення національно-визвольного руху в роки «перебудови» яскраво виявилося в релігійній сфері. Передусім улітку 1987 р. розпочався рух за легалізацію Української греко-католицької церкви. УГКЦ оголосила про вихід із підпілля й утворила Комітет захисту, який розгорнув петиційну кампанію. Під її впливом громадськість зверталася до радянського уряду з вимогою зареєструвати церкву.

1 жовтня 1989 р. на демонстрації та мітингу греко-католиків в Івано-Франківську було схвалено тексти телеграм Папі Римському Івану Павлу II і генеральному секретареві ЦК КПРС М. Горбачову напередодні їхньої зустрічі у Ватикані (її було заплановано на 1 грудня). У телеграмах містилося прохання прискорити процес легалізації УГКЦ. 1 грудня 1989 р. під час візиту до Ватикану М. Горбачов заявив про скасування заборони Української греко-католицької церкви.

Домовленість між М. Горбачовим і верховним главою УГКЦ Іваном Павлом II про розв’язання назрілих проблем, а також нова політична ситуація, що виникла в західних областях унаслідок перемоги Демократичного блоку на виборах до Верховної Ради УРСР, сприяли реалізації вимог УГКЦ, зокрема переданню греко-католикам Львівського собору Св. Юра. У березні 1991 р. з еміграції повернувся Мирослав Любачівський.

Боротьба УГКЦ за легалізацію стала прикладом для духовенства й вірян іншої забороненої радянською владою конфесії — Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Діяльність УАПЦ за офіційне визнання теж була складником процесу українського національного відродження. Завдяки підтримці суспільства рух за легалізацію УАПЦ ставав дедалі потужнішим. Якщо в листопаді 1989 р. в Україні діяли 30 парафій УАПЦ, то в січні 1990 р. — уже понад 200. 5-6 червня 1990 р. у Києві відбувся Всеукраїнський православний собор. Він затвердив відродження УАПЦ і обрав патріархом Київським і всієї Руси-України керівника Північноамериканської митрополії УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника). Патріарх Мстислав об’єднав УАПЦ в Україні з УАПЦ у США та діаспорі.

Повернення з еміграції предстоятеля УГКЦ кардинала Мирослава Любачівського до України. Львів, 31 березня 1991 р.

Зважаючи на політичну та релігійну ситуацію, архієрейський собор РПЦ, який зібрався в Москві наприкінці січня 1990 р., пішов на певні поступки православним ієрархам України. Єпархії, громади й монастирі на території УРСР було виділено в екзархат — окрему адміністративну одиницю. Екзархат набув самостійності в управлінні як Українська православна церква (УПЦ). Щоправда, московська патріархія не надала УПЦ внутрішнього самоврядування і залишила за собою можливість втручатися в будь-які питання церковного життя.

4. Створення Організації кримськотатарського національного руху. Відновлення Кримської АРСР

Громадські рухи під гаслами «перебудови» активізувалися й серед кримськотатарського народу. У квітні — травні 1989 р. було створено громадсько-політичну Організацію кримськотатарського національного руху (ОКНР). Її головою став М. Джемілєв. Прагнення кримськотатарських активістів підтримували й українські неформальні організації. В останній день роботи установчий з’їзд Народного руху України за перебудову схвалив заяву «На підтримку прагнень кримськотатарського народу», у якій наголошувалося: «Найсвідоміші сини і доньки України зазнавали всіляких утисків та нагінок за підтримку законних прагнень кримськотатарського народу повернутися на свою Батьківщину й відновити свої національно-культурні та територіальні права». Народний рух звернувся до всіх громадян України із закликом допомогти кримським татарам відродити їхню автономію, культуру, освітню мережу, державність.

Під тиском численних акцій влада була змушена дозволити кримським татарам повернутися на історичну батьківщину. Хоча під час повернення депортований народ наражався на перешкоди (подекуди вельми винахідливі) з боку центральної та місцевої влади, влітку 1991 р. на Кримському півострові мешкали вже 135 тис. кримських татар і татарок.

Кримська обласна рада в листопаді 1990 р. ухвалила декларацію про державний і правовий статус Криму, в якій призначила на 20 січня 1991 р. референдум серед кримчан щодо відновлення Кримської АРСР. Керівництво Організації кримськотатарського національного руху на чолі з М. Джемілєвим заявило, що референдум російськомовного населення, переселеного на півострів після депортації кримських татар, буде грубим зневажанням прав кримськотатарського народу й не матиме юридичної сили.

Проте референдум відбувся у встановлені строки. Обласна рада сформулювала внесене на референдум запитання в такій формі: «Ви за відтворення Кримської АРСР як суб’єкта Союзу РСР і учасника союзного договору?». Отже, йшлося не про відновлення ліквідованої в 1945 р. автономії, а про бажання облради бачити Крим суб’єктом СРСР і навіть учасником союзного договору, що автоматично заперечувало належність області Україні. Однак наміру передати півострів Росії, хоча таку пропозицію активно пропагували, у кримських депутатів не було. Вони воліли отримати в рамках Радянського Союзу статус, рівновеликий з Україною і Росією. Позитивно на винесене запитання відповіли 1 млн 343,9 тис. кримчан, які взяли участь у референдумі. Проти висловилися 81,3 тис. (5,64 % тих, хто проголосував).

Не очікуючи офіційної реакції вищих органів влади СРСР і не заслухавши делегацію Організації кримськотатарського національного руху, яка терміново прибула до столиці УРСР, Верховна Рада 12 лютого 1991 р. ухвалила закон, за яким у межах території Кримської області було відновлено Кримську АРСР у складі УРСР.

ОКНР висунула ідею скликання першого після 1917 р. загальнонаціонального Курултаю. Він відкрився в Сімферополі 26 червня 1991 р. У його роботі взяли участь близько 300 делегатів із Криму та республік Середньої Азії, а як гості — представники кримськотатарських організацій Туреччини, активісти Народного руху України, Української республіканської партії, деякі народні депутати СРСР та УРСР.

28 червня 1991 р. Курултай опублікував Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу, ідентичну документам, оприлюдненим на рік раніше союзними й автономними республіками СРСР. Курултай представників кримськотатарського народу, обраний демократичним шляхом на всій території СРСР, виступаючи від імені всього кримськотатарського народу, проголосив утворення Меджлісу — вищого повноважного представницького органу. Меджліс мав діяти згідно з волею народу, висловленою Курултаєм.

• Проаналізуйте принципи, які проголошував у своїй декларації Курултай. Чому російськомовне населення півострова зустріло вороже декларацію Курултаю? Чому її не підтримали владні кола ані в Києві, ані в Москві?

«- Крим є національною територією кримськотатарського народу, на якій тільки він володіє правом на самовизначення. Політичне, економічне, духовне й культурне відродження кримськотатарського народу можливе лише в його суверенній національній державі.

- Відносини між кримськими татарами та національними й етнічними групами, що проживають у Криму, повинні будуватися на засадах взаємної поваги, визнання людських і громадянських прав та інтересів; має забезпечуватися суворе додержання політичних, економічних, культурних, релігійних та інших законних прав усіх людей, незалежно від етнічної належності.

- Кримська АРСР відновлювана не як національно-територіальне утворення, розглядається як спроба юридичного закріплення результатів депортації кримських татар у 1944 р. і не визнається Курултаєм у такому вигляді.

- Земля та природні ресурси Криму, включаючи оздоровчо-рекреаційний потенціал, є основою національного багатства кримськотатарського народу і джерелом добробуту всіх жителів Криму. Вони не можуть використовуватися поза волею і згодою кримськотатарського народу.

- У разі протидії державних органів або яких-небудь інших сторін досягненню цілей, проголошуваних Курултаєм і цією декларацією, Курултай доручає Меджлісу домагатися визнання за кримськими татарами статусу народу, який веде боротьбу за своє національне звільнення, і діяти згідно з цим статусом».

5. Освіта, наука, культура. Фестиваль «Червона рута»

Перебудова, що охопила СРСР в останні роки його функціонування, не стала прикладом до змін в Україні. Україна надалі підлягала зросійщенню, влада створювала штучні перепони для навчання дітей українською мовою. Тож наприкінці 1980-х зменшувалася кількість українських шкіл. У закладах вищої освіти українською мовою читали близько 5 % лекцій. На 1988/1989 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. Українські театри перейшли на так званий двомовний режим. Не припинялася й повзуча денаціоналізація України. Частка українського населення зменшилася з 76,8 % у 1959 р. до 72,6 % у 1989 р., тим часом як частка російського збільшилася з 16,9 до 22 %.

Чорнобильська катастрофа активізувала національне і культурне життя в Україні. Першими заговорили про наслідки Чорнобильської катастрофи, а також про потребу збереження української культури й довкілля письменники. Тоді широкий резонанс у суспільстві мали виступи Олеся Гончара, Івана Дзюби, Івана Драча, Володимира Яворівського.

У червні 1989 р. під Неаполем за участю провідних українських учених із діаспори та України, відомих європейських славістів було засновано міжнародну асоціацію україністів (МАУ), президентом якої став Іван Дзюба. Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому було розглянуто і досліджено події Козацької революції середини XVII ст., переосмислено діяльність гетьмана Івана Мазепи, Михайла Грушевського, Симона Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

У 1990—1991 рр. окремими виданнями побачили світ праці Миколи Костомарова, Дмитра Яворницького, Івана Крип’якевича, Дмитра Дорошенка, Дмитра Донцова та ін. Опубліковано збірку пісень українських січових стрільців. На кіноекранах з’явилися раніше заборонені фільми Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Кіри Муратової.

Політика гласності спричинила відродження культури андеграунду, появу якої пов’язували з діяльністю шістдесятників в Україні. У 1980-х роках відбувся «вибух авангардизму» українського мистецького андеграунду. Населення України почало знайомитися з роботами Пабло Пікассо, Анрі Матісса, Ренато Гуттузо, Джексона Поллока, Марка Ротко та інших майстрів модернізму. Нарешті мистецька молодь дізналася про те, що давно стало класикою світового мистецтва. Серед представників українського художнього андеграунду цього часу виділялися Валентина Ястреб, Валентин Хрущ, Ференц Семан та ін.

Словник

Андеграунд — сукупність творчих напрямів сучасного мистецтва (музики, літератури, кіно, образотворчого мистецтва та ін.), що протиставляють себе масовій культурі та офіційному мистецтву, складова контркультури.

У Львові вирувало політичне життя: мітинги, віча, марші, люди розгортали синьо-жовті прапори і говорили про незалежну Україну. Уже тоді заявив про себе концертами театр-студія «Не журись». На Різдво 1989 р. студентські вертепи ходили львівськими вулицями.

17—24 вересня 1989 р. в Чернівцях відбувся перший фестиваль української сучасної пісні й популярної музики «Червона рута». Фестиваль невипадково назвали так само, як одну з найпопулярніших пісень трагічно загиблого молодого композитора Володимира Івасюка. Мало хто вірив у те, що його смерть 1979 р. була випадковістю: надто чітко простежувався в тій події слід радянських спецслужб. І хоча свято відбувалося під пильним контролем КДБ і компартії, виступи учасників були викликом усій радянській системі, яка нищила, руйнувала, вбивала тих, хто не визнавав її порядків.

Під час фестивалю «Червона рута», Чернівці. 1989 р. На фото (зліва направо): співаки Андрій Панчишин, Віктор Морозов, Василь Жданкін і громадський діяч Юрій Волощак

Головна мета фестивалю «Червона рута» полягала в тому, щоб пожвавити розвиток української популярної музики, відкрити нові імена і відродити українську пісню. На перший фестиваль приїхали близько 500 виконавців з України, Канади, Аргентини, США, Польщі, тодішніх Югославії і Чехословаччини. Гурти «ВВ» («Воплі Відоплясова»), «Кому вниз», «Брати Гадюкіни», виконавиць Віку Врадій і Марічку Бурмаку, виконавців Андрія Миколайчука, Едуарда Драча, Василя Жданкіна, Андрія Панчишина і багатьох інших глядачі зустрічали шквалом оплесків.

Найяскравіше на фестивалі продемонстрував відчайдушність бард Василь Жданкін. Коли його запросили на сцену як переможця, він несподівано для всіх почав співати заборонений тоді славень «Ще не вмерла Україна», покликавши на підмогу Віктора Морозова та Едуарда Драча. Фестиваль «Червона рута» став музичною традицією, його проводили раз на два роки у різних містах України.

• У додаткових джерелах інформації знайдіть пісні, які виконували на першому фестивалі «Червона рута» у Чернівцях. Виберіть одну з пісень, проаналізуйте її текст. Які сенси містить ця пісня? Висловіть аргументи, щоби підтвердити або спростувати думку: «Культура впливає на політичне життя і національну свідомість людини».

ПЕРЕВІРТЕ, ЧОГО НАВЧИЛИСЯ

1. Установіть хронологічну послідовність подій: • «Живий ланцюг» між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом • проведення установчого з'їзду Народного руху України за перебудову • референдум у Криму щодо відновлення Кримської АРСР • створення Українського культурологічного клубу (УКК).

2. Коротко схарактеризуйте діяльність неформальних організацій: Український культурологічний клуб (УКК), Товариство Лева, асоціація «Зелений світ», Українська Гельсінська спілка (УГС), Народний рух України за перебудову, Організація кримськотатарського національного руху; церковні організації - РПЦ, УГКЦ, УАПЦ, УПЦ.

3. Підтвердьте фактами або спростуйте слушність твердження.

За доби «перебудови» компартійні та радянські органи влади прагнули зберігати контроль за суспільно-політичним життям у державі.

4. Проілюструйте конкретними фактами тези про події та явища доби «перебудови»:

• Лібералізація політичного життя зумовила появу в республіці великої кількості неформальних організацій. • За часів «перебудови» відбулося релігійне відродження українського суспільства.

5. Прокоментуйте події (або явища), про які йдеться у фрагменті джерела.

«Ситуація, яка склалася з розв'язанням кримськотатарського питання... висуває перед активістами кримськотатарського національного руху необхідність переходу до більш організованих форм політичної боротьби за свої національні права і демократію» (зі статуту Організації кримськотатарського національного руху).