§ 13. Кримські татари у місцях депортації: форми опору, боротьба за повернення додому. Практичне заняття № 3

Об’єднайтеся в групи. Проаналізуйте уривки з історичних джерел, створіть лінію часу і позначте на ній дати подій, згаданих в уривках із джерел, дайте відповіді на запитання. • 1. В які умови потрапило кримськотатарське населення після насильницької депортації з Криму? Які відносини склалися з місцевими жителями? Чому? • 2. Що допомогло кримським татарам і татаркам не асимілюватися? Що спричинило активізацію кримськотатарського національного руху? • 3. Які форми опору та боротьби за повернення до Криму використовувало кримськотатарське населення? • 4. Поміркуйте, які спільні риси в діях радянської влади щодо створення негативного образу кримськотатарського і українського народів ви можете виділити. Які паралелі між подіями 1950—1960-х років і сьогоденням ви можете провести? • 5. Із кожного уривку виберіть один факт, фразу, речення, що вразили вас найбільше. Свій вибір поясніть. Пригадайте правила опрацювання фрагментів історичних джерел, які описано на с. З підручника. Проаналізуйте подані джерела відповідно до цих правил.

«В Крим родина Зери Баталової повернулась у 1967 році. За декілька років до цього 28 квітня 1956 року вийшла директива “Про зняття обмежень на спеціальні поселення кримських татар... переміщених у роки війни”, яка передбачала дереєстрацію депортованих осіб та їх звільнення від адміністративного нагляду. В реальності все виглядало не так просто, як в офіційних документах. Зера з мамою і вітчимом повернулися в Білогірський район. Декілька років поспіль вони не могли прописатися і отримати документи, які би підтверджували, що вони дійсно мешкають на півострові на офіційних підставах. “Більше того, декілька років поспіль ми мали великі шанси бути депортованими ще раз. На той час представники місцевої влади вишукували тих кримських татар, які повернулися в Крим, і примусово вивозили за межі півострова. Кожного разу, коли ми чули, що до нас можуть прийти, — адже чутки розносяться швидко, ми швиденько їхали з хати, прихопивши найнеобхідніше. Родина по декілька днів могла ночувати в наметі у лісі, або на березі моря, поки представники влади розшукували їх для того, щоб ще раз примусово виселити. Баталова розповідає випадок, як зустріла на вулиці незнайому жінку, яка почала кричати на неї: «Що вона мені тільки не казала, і що ми — кримські татари — голови всім будемо різати, і що зі шкіри людської ремені собі робимо»”. Жінка пояснює, що подібна поведінка людей в бік кримських татар у 70-х роках XX століття була цілком звична. Через два роки після повернення, у 1969 році, вітчим Зери, Джафер Асанов був заарештований за порушення паспортного режиму. “На той момент це був лише привід, щоб виселити батька (Зера Баталова називає вітчима батьком. — Ред.) або взагалі ув’язнити його. Тоді моя мама поїхала в Москву і розшукала адвоката Миколу Сафонова, який допоміг моєму вітчиму, і в результаті суд виніс покарання у вигляді двох із половиною років виселення з Криму”.

Родина Зери Баталової. Світлина з родинного архіву (справа наліво: дідусь Меджит Ганієв, тітка Біян, бабуся Фатма, дядько Енвер Меджитов, маленька дівчинка — Нуріє, мама Зери)

Пізніше незалежний адвокат Микола Сафонов напише книгу “Записки адвоката. Кримські татари”, і перша справа, яку він описуватиме у своїй книзі, буде присвячена вітчиму Зери Баталової. “...у рухах молодої жінки з таким поетичним ім’ям Зера настороженість, і навіть у грі дитини немає дитячої безпосередності, веселощів, дівчина здригається від найменшого стуку у двері і тиснеться ближче до матері”. Так описує Сафонов своє перше знайомство із Зерою Баталовою, коли він приїхав вперше у Білогірськ захищати її вітчима».

Від війни до війни. Історія однієї депортації. Авторка статті — Олександра Єфименко. Укрінформ

«Деякі говорять, що добре, що вислали в Узбекистан, тому що два рідних тюркомовних народи, а нічого подібного. Там уже давно не рідний, а радянський народ був. Вони вже були натаскані на те, що їм везуть “зрадників”, через яких померли на війні їх рідні. Зустрічали нас вороже, деяких камінням закидували. Лише коли побачили, що “зрадники” — це старі люди, жінки та діти, бо чоловіки, як-не-як, а були на фронті, почали, так би мовити, прозрівати. Але оскільки була така от політика, то люди просто боялись проявляти симпатію чи надавати якусь допомогу. Я пам’ятаю, в мене був товариш-узбек, в якого батько був керівником в колгоспі. То він мені часто розповідав, що батько говорив йому триматись на відстані від кримських татар, тому що дружити з вами не дуже добре.

Повернутись на батьківщину було неможливо, тому що існував комендантський режим у спецпоселенні. Згідно з яким кримські татари не мали права покидати комендатури без письмового дозволу. Навіть якщо в тебе в сусідньому селі вмирає батько, а комендант не виписав дозвіл, ти не маєш права вийти за межі власного спецпоселення. А якщо ти без дозволу покинув спецпоселення — це кримінальна стаття і 20 років таборів.

Дорослі кримські татари повинні регулярно “відзначатись” в комендатурі. Існувала і низка інших заборон. Наприклад, спершу кримським татарам було заборонено отримувати освіту понад сім класів. Потім дозволили мати середню освіту, пізніше відкрили професійні навчальні заклади, але деякі факультети були заборонені для кримських татар до самого розвалу СРСР. Саме тому серед кримських татар багато будівельників, лікарів, інженерів, викладачів російської мови та літератури, але мало журналістів, істориків та юристів. Категорично заборонялось вступати у військові ВНЗ.

Після закінчення школи в 1959 році, я хотів вступити в Середньоазійський університет на арабську філологію. Так мені відкрито сказали, що на цей факультет кримських татар не беруть. Мені завідувач приймальної комісії прямо сказав, що я іспити не складу, тому краще забирати документи й подавати їх в інший ВНЗ. Я довго не міг зрозуміти, яку загрозу несе арабська філологія? А потім уже стало відомо, що на цьому факультеті готували кадри для розвідки на Близькому Сході, а з кримських татар радянська агентура виходить так собі.

Після того, як мене не взяли в університет, я працював на авіаційному заводі й весь свій вільний час проводив в Бібліотеці Алішера Навої в Ташкента, а там було багато довоєнних і дореволюційних видань, а оскільки я був постійний і добросовісний відвідувач, то мені дозволяли користування фондами цих сховищ...»

Для нас головне — деокупація Криму: велике інтерв’ю Мустафи Джемілєва про депортації, дисидентство та автономію кримських татар. Телеканал «Прямий»

«У листі Петру Григоровичу Григоренку в листопаді 1968 року Джемілєв розповідає про своє знайомство з членами організації та про перші збори, на яких йому довелося бути присутнім: “У 1962 році, здається, наприкінці лютого у відділі рідкісних і старовинних видань Ташкентської публічної бібліотеки імені Навої, де я рився в книгах, що містять відомості з історії Криму і кримських татар, я познайомився з двома молодими людьми моєї національності, яких в бібліотеці цікавила та ж тема... Після нетривалої бесіди вони запропонували мені зібрати матеріали з історії нашого народу і через тижнів два виступити з короткою лекцією перед невеликою, людей на 30—40, аудиторією співвітчизників... У призначений день я з’явився в призначене місце, маючи при собі конспект, сторінок на вісім учнівського зошита, з коротким викладом основних етапів історії кримських татар”.

На довгих лавках у не надто просторій кімнаті сиділи чоловік 25 молодих хлопців і дівчат, переважно студентів і робітників. Вели запеклі суперечки, читали вірші російською і кримськотатарською мовами, обурювалися нерівноправним становищем кримських татар, обговорювали проблеми повернення їх на батьківщину. Промовці критикували існуючі порядки, допускали навіть невтішні епітети на адресу “вірного ленінця” — Хрущова.

“Мені теж дали слово, і я зачитав свій конспект. Нехтуючи скромністю, скажу, що виступ мій зустріли з великим захопленням. Ніхто в житті мене до цього так уважно не слухав. Мені довго аплодували, кожен просив конспект дати переписати”, — згадує Джемілєв.

Потім майже до ранку обговорювали запропоновану кимось ідею створити молодіжну організацію кримських татар для боротьби за свої права. В принципі, продовжує Джемілєв, ця організація мала бути “справді ленінською”, а форми боротьби тільки конституційними. Передбачалося через деякий час, коли організація стане масовою, звернутися у відповідні інстанції і попросити дозволу на її офіційне існування. Хоча навряд чи хто-небудь серйозно вірив у можливість отримати подібний дозвіл, але ніхто проти такої постановки питання не заперечував... Тут же доручили одному добровольцю скласти проект програми і статут організації, текст клятви для вступників до неї. На закінчення розподілили райони, де слід вести “роз’яснювальну роботу” серед кримських татар.

Засновники Союзу кримськотатарської молоді Марат Омеров (посередині) і Сеїт-Амза Умеров (праворуч)

За початковим задумом організацію було ухвалено назвати “Союзом кримськотатарської молоді”. На зборах був доданий ще вираз: “для повернення на Батьківщину”. Наступні збори планувалося провести через два тижні. Але вже наступного дня, 8 квітня 1962 року, були зроблені кілька арештів. Таким чином, організація, по суті, була розгромлена на самому початку свого існування, до ухвалення документів, які конституюють її діяльність.

Мустафа Джемілєв згадує подробиці свого допиту в якості свідка у справі: “Мене допитували 3 дні, зазвичай з ранку до ночі без перерви на обід... Питали про те, хто і що говорив на зборах, про ступінь нашого знайомства один з одним, хто є «організатором», чи є у нас зв’язки з чеченцями і інгушами... Були й цілком ідіотські питання, на кшталт:

— З якими іноземними державами збиралися налагодити зв’язок?

— Як і де збиралися дістати зброю?

— Кого з керівників країни збиралися убити? — і тому подібне.

Але переважно мене запитували з приводу мого виступу з історії кримських татар. Їх цікавило, звідки я взяв ті чи інші історичні події для свого конспекту, від кого я «перейняв націоналістичні погляди», з ким із кримських татар старшого покоління я близько знайомий; вимагав, щоб я вказав, кому передав або де сховав свій конспект”.

Зміст цього конспекту правоохоронці знали майже повністю. І взагалі вони знали майже все, про що говорили на зборах. Це дало хлопцям привід припустити, що серед них був інформатор КДБ з кишеньковим магнітофоном.

“Значною мірою слідство скористалося і нашою надмірною балакучістю з ними. Всерйоз вважаючи, що КДБ помиляється щодо наших справжніх намірів, хлопці старалися розповісти все, що знали, і старанно доводили на допитах свою правоту, думаючи, що слідчі, переконавшись у чистоті наших помислів і обґрунтованості наших претензій, припинять справу і звільнять товаришів. Але слідчі в наших показаннях вишукували лише моменти, які могли б служити обґрунтуванням заготовленого звинувачення, пускаючись при цьому і на довільне тлумачення наших свідчень”, — розповідає Джемілєв.

У серпні 1962 року відбувся суд над Маратом Омеровим і Сеїт-Амзою Умеровим. Справа слухалася у Верховному суді Узбецької РСР. Після чотирьох днів закритого судового процесу був оголошений вирок: Омерова Марата позбавити волі на 4 роки у виправно-трудовій колонії посиленого режиму, Умерова Сеїт-Амзу — на 3 роки у ВТК посиленого режиму. Одним з інкримінованих звинувачень Сеїт-Амзі Умерову були вірші, розцінені слідством як “антирадянські й націоналістичні”».

Союз кримськотатарської молоді. Авторка тексту — Гульнара Бекірова, кримська історикиня, членкиня Українського ПЕН-клубу. Крим. Реалії

Уявіть, що ви перенеслися на 70 років у минуле і потрапили в місця виселення кримськотатарського населення. Що б ви запитали, що б розповіли чи порадили кримськотатарській молоді? Чи взяли б участь у їхньому русі чи, навпаки, відмовили б від боротьби? Опишіть уявну подорож у форматі журналістського розслідування.