§ 15. Опозиційний рух

За доби «застою» в Україні помітно активізувався дисидентський рух — він став чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше сформулювали основну мету та орієнтири, завдяки самвидаву опозиційні погляди та ідеї почали проникати в маси.

Політика «розрядки» й Гельсінські угоди створили нову ситуацію в Україні та сприяли трансформації дисидентського руху на рух правозахисників, який міг розраховувати на підтримку Заходу.

Хоч опозиційний рух і не перетворився на масовий, сталіністи у владі розуміли, що він становить грізну небезпеку. Відмова від масового терору, з одного боку, і відмова від реформ, з іншого, суттєво послабляли здатність керівників партії контролювати суспільні процеси. Вони будь-що прагнули приховати від громадян пропоновані опозиціонерами альтернативи тим методам управління і формам суспільного життя, до яких суспільство звикло за довгі десятиліття.

1. Арешти представників творчої інтелігенції

Наступ сталіністів після утвердження на верхівці влади Л. Брежнєва обурив передову інтелігенцію. Її представники протестували проти ідеологічного тиску партапаратників і припинення розгляду судових і позасудових вироків жертвам сталінських репресій. В Україні опозиційні виступи найчастіше мали національний характер і здебільшого були спрямовані проти русифікації.

Щоб придушити опозицію в зародку, П. Шелест ініціював арешти. Наприкінці серпня й на початку вересня 1965 р. близько тридцяти шістдесятників опинилися у слідчих ізоляторах КДБ. Серед заарештованих були критик І. Світличний, науковець М. Гринь, театральний художник П. Моргун (Київ); студент-заочник І. Гель, науковець-психолог М. Горинь, його брат мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі університету М. Осадчий і М. Косів, архівістка М. Зваричевська, літератор і художник М. Масютко, модельєр Я. Менкуш (Львів); музейний працівник І. Герета, викладач музики М. Чубатий (Тернопіль); викладачі педагогічного інституту В. Мороз і Д. Іващенко (Луцьк); учителі М. Озерний та В. Іванишин, художник П. Заливаха (Івано-Франківськ). Чекісти вилучили в них 900 примірників видань самвидаву і друкарські машинки, на яких виготовляли нелегальну літературу.

СЛОВНИК

Самвидав — виготовлені й поширені безцензурні та заборонені літературні, публіцистичні й інші тексти. Безцензурну літературу, яку видавали на Заході й провозили нелегально до СРСР, називали тамвидавом.

Арешти у серпні — вересні 1965 р. були таємними. Тільки на закритих нарадах із лекторським складом працівники КДБ інформували про розкриття націоналістичної організації, яка розповсюджувала антирадянську літературу і мала підпільну друкарню. Проте суспільна атмосфера після першої хвилі десталінізації була вже не така, як у 1930-ті роки.

Ілюстрація процесу самвидавної діяльності. Краєзнавчий музей «Верховина», м. Стрий, Львівська область

На захист заарештованих опозиціонерів стали люди, які мали великий авторитет. У листопаді 1965 р. вони надіслали лист-петицію до ЦК КПРС і ЦК КПУ. Його підписали, зокрема, відомі представники української інтелігенції: авіаконструктор Олег Антонов, поети Іван Драч і Ліна Костенко, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов.

4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі «Україна» відбувся прем’єрний показ фільму «Тіні забутих предків». Після вступного слова режисера Сергія Параджанова мікрофон узяв літературний критик Іван Дзюба. Замість того щоб говорити за темою, він оголосив присутнім, що в Україні відбуваються таємні арешти серед інтелігенції. Адміністрація кінотеатру поквапилася розпочати демонстрацію фільму. Коли перегляд закінчився, виявилося, що в залі сидять десятки агентів державної безпеки, які не дали змоги закінчити першу за повоєнні десятиліття акцію громадянського протесту в СРСР.

• 1. Які факти, викладені в підручнику, свідчать про системний характер нового етапу опозиційного руху в Україні? • 2. Чому цей рух охопив передусім кола творчої інтелігенції?

2. Праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Реакція кадебістів на цю акцію була не надто жорсткою, вона обмежилася звільненням із роботи тих, хто брав у ній участь. І. Дзюба засів за працю про національну політику в радянській Україні. Його твір на 214 сторінках «Інтернаціоналізм чи русифікація?» став маніфестом українських дисидентів і найважливішим документом українського самвидаву. На багатьох прикладах автор підводив читача до висновку, який було сформульовано у цій книжці: «У нас уже протягом кількох десятиліть не тільки не ведеться ніякої боротьби з російським шовінізмом та великодержавництвом, а й самі ці поняття виведені з ужитку, натомість головним ворогом оголошено “місцевий” націоналізм, під який часто-густо підводилися найневинніші, найелементарніші вияви національної гідності й чесності і національного життя». Резюмуючи, І. Дзюба звертався до влади з таким закликом: «Русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення... Тоді не треба буде стежити за кожним українським словом, кожною українською душею, не треба буде витрачати колосальні суми й кошти на пильнування, “пресечения”, “искоренения”... І не доведеться запаковувати в кадебістські “ізолятори” людей, вся “вина” яких у тім, що вони люблять Україну синівською любов’ю і тривожаться її долею».

Обкладинки праці І. Дзюби, яку на Заході видавали різними мовами

У своїй аргументації І. Дзюба не відходив від засад комуністичної ідеології. Навпаки, він широко використовував думки з праць К. Маркса і В. Леніна. У книжці було висвітлено дискримінацію українського народу в економічній, політичній, культурній і мовній сферах. Справедливо розкритиковано офіціозні концепції з національного питання, зокрема ідею майбутнього злиття націй за настання комунізму, міф про цивілізаторську місію росіян щодо інших народів СРСР, тезу про добровільність територіальних «возз’єднань» під час виникнення та розширення Російської імперії.

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

Іван Дзюба (1931—2022)

Провідний літературний критик 1960-х років, натхненник незалежного культурного життя в Києві, автор відомого дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р., еміграційне видання — 1968 р., численні переклади), у якому викрито русифікаторську політику влади щодо союзних республік. У 1957—1962 рр. очолював відділ критики журналу «Вітчизна», звідти його звільнили за «ідеологічні помилки». Затриманий у січні 1972 р., виключений зі Спілки письменників України, після цього заарештований. Процес відбувся через рік, у травні 1973 р. У листопаді 1973 р. після півторарічного перебування у в’язниці визнав свою провину. Був звільнений. У 1980 р. його поновили в Спілці письменників. У часи «перебудови» почав публікувати праці, присвячені українській культурі.

«...Дзюба умів якось безпосередньо впливати на людей. Його виступи заохочували людей мислити. Він умів говорити так просто, невимушено, що складалося враження, наче все те, про що він говорив, було дозволене. І це було дуже важливо. Ніхто з числа тих людей, що функціонували півофіційно, не відважилися б сказати того, що говорив колишній комсомольський секретар Донецького педагогічного інституту. Я б тут порівняв Дзюбу із Хвильовим. Таким чином і дозрівали до того, щоб говорити про важливі речі» (Євген Сверстюк).

Дзюбин рукопис потрапив до Праги, а потім був переправлений до ФРН. У 1968 р. видавництво «Сучасність» у Мюнхені надрукувало його українською мовою. Відтоді книжку було перекладено різними мовами й поширено в усьому світі. За словами видатного американського історика Дж. Армстронґа, для багатьох на Заході вона стала свідченням існування в Україні «надзвичайно ерудованої опозиції радянській політиці серед українських інтелектуалів». Неприхованість акції започаткувала новий, відкритий етап опозиційної діяльності.

І. Дзюба і не думав приховувати свою книжку від представників влади. Наприкінці грудня 1965 р. він відправив рукопис П. Шелесту і В. Щербицькому, а потім і в Москву — Л. Брежнєву.

Проаналізуйте фрагмент джерела. Чому І. Дзюбу багато років залишали на свободі, хоча його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що викривала тоталітарну суть радянської системи й руйнувала переконання про добровільне зречення союзними республіками своїх національних прав, активно поширювали у світі?

«...Думаю, КДБ не могло спочатку второпати, що відбувається. Автор не криється, не конспірує свою діяльність — навпаки, легально посилає і тут, у Києві, у ЦК, у журнали свою працю, і до Москви засилає, і навіть до Чехословаччини через Миколу Мушинку — до ЦК Комуністичної партії Чехословаччини передає в надії вплинути через закордонні комуністичні партії на московське партійне керівництво. Як його на арештантський гачок зачепити, яку ж статтю під це підшити, коли все робиться відкрито, із виразним запрошенням до дискусії?» (зі статті директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України Миколи Жулинського).

Новорічний вертеп за участю дисидентів у Львові. 1972 р.

Проаналізуйте візуальне джерело на с. 146. На його підставі опишіть, який настрій панував у середовищі української інтелігенції. • 1. Чому популяризація українських традицій була потужним просвітницьким заходом? • 2. Як це впливало на світогляд пересічних мешканців України? • 3. Чому в радянській ідеології не було місця національним традиціям?

3. «Український вісник». Арешти дисидентів 1972 р.

На початку 1970 р. у Львові вийшов перший номер часопису «Український вісник». Це перший позацензурний журнал, який почали видавати в Україні. Його ініціатором і головним редактором був В’ячеслав Чорновіл. Журнал мав кореспондентів у багатьох містах України. У ньому подавали інформацію про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв’язнів, акції протесту тощо. Редколегія підкреслювала, що журнал є не антикомуністичним або антирадянським, а навпаки, цілком легальним конституційним виданням. Проте його друкували на друкарській машинці на цигарковому папері й розповсюджували підпільно. Упродовж 1970—1971 рр. В. Чорноволу вдалося випустити п’ять номерів журналу, з яких чотири потрапили за кордон. Шостий випуск з’явився в Києві в 1972 р. Його підготували співробітники Інституту філософії АН УРСР В. Лісовий і Є. Пронюк. В. Чорновола в цей час уже заарештували.

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

В’ячеслав Чорновіл (1937—1999)

Учасник дисидентського руху із середини 1960-х. У 1967 р. випустив у самвидаві книжку «Лихо з розуму», у якій ідеться про події 1965 р., коли за «антирадянську» діяльність було заарештовано та засуджено 20 українських інтелігентів. Книжка стала першою ґрунтовною працею про ситуацію в Україні, яка потрапила на Захід з України після Другої світової війни й привернула увагу світової громадськості до українського питання. Кілька разів ув’язнений. Загалом провів у таборах 17 років. Редактор першого незалежного часопису — «Український вісник» (1970—1972, 1987—1989), співзасновник Української Гельсінської спілки (1988). Один із засновників Народного руху України. Фаховий політик — народний депутат і учасник президентських перегонів, лідер опозиції.

«Чорновіл В. М. 1967 р. написав “твір” під назвою “Лихо з розуму”, у якому зводив наклеп на радянську дійсність, діяльність судово-слідчих органів, брав під захист осіб, засуджених у свій час за антирадянську пропаганду... Чорновіл В. М. за вироком суду визнаний винним у тому, що він у 1966—1967 рр. писав і розповсюджував “твори”, у яких свідомо наводив неправдиві наклепницькі факти, які ганьблять радянський державний і суспільний лад, і згідно зі статтею 187—1 Кримінального кодексу УРСР засуджений до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії строком на три роки... Чорновіл В. М. винним себе не визнав, свої дії вважає правомірними, тому що цими творами він нібито звертався до офіційних органів із метою вжиття ними заходів для виправлення судових помилок і полегшення долі осіб, засуджених за антирадянську агітацію і пропаганду» (з листа співробітника прокуратури до ЦК КПУ щодо судового процесу над В. Чорноволом).

• 1. У чому компартійно-радянська влада вбачала небезпеку праці В. Чорновола «Лихо з розуму»? • 2. Чи були підстави у влади переслідувати автора? • 3. Як характеризує В. Чорновола як особистість той факт, що він відмовився визнавати себе винним? • 4. Поміркуйте, чому автор обрав для свого твору саме таку назву — «Лихо з розуму».

У січні 1972 р. з нової хвилі арештів розпочався широкий наступ на дисидентів, який увійшов в історію під назвою «великий погром». У ніч на 13 січня відбулися масові арешти. Тоді було заарештовано В. Чорновола, І. Калинець, І. Геля, С. Шабатуру, І. Світличного, Є. Сверстюка, З. Франко, Л. Плюща, В. Стуса та ін. У квітні пройшла друга хвиля репресій. Загалом у 1972 р. ув’язнили близько 100 осіб. Почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках. Було складено списки письменників, перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Переглядали плани видавництв, репертуари театрів, експозиції музеїв. Того ж 1972 р. від влади усунули Петра Шелеста, якого змінив Володимир Щербицький. За часів останнього розпочалося безжальне викорінення усього, що містило хоча б натяк на українську самобутність.

Як хвиля арештів 1972 р. пов’язана із суспільно-політичними обставинами того часу? Чому ці арешти спричинили чистку від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, творчих спілках?

За підрахунками дослідників, активну участь у дисидентському русі в Україні взяли близько тисячі осіб. Географічно дисидентський рух охоплював майже всю територію України. Хоча значна частка припадає на Київ і Львів, інші області також мали представництво у цьому русі. При цьому кількість дисидентів зі сходу перевищувала чисельність представників заходу України. У національному характері руху виразно переважали українці, росіян було лише близько 0,5 % загальної чисельності — надто мало порівняно з часткою серед населення. Чималу частку становили євреї та кримські татари, що робить основою дисидентського руху саме національне питання.

4. Михайло Брайчевський: «Приєднання чи возз’єднання?»

Великий резонанс в українському суспільстві та за кордоном мала стаття М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». У ній ішлося про те, як оцінювати «входження» України до Російської держави за Переяславською угодою 1654 р. Розкриваючи обставини виникнення терміна «возз’єднання», М. Брайчевський показав його невідповідність попередній радянській історіографії, яка послуговувалася терміном «приєднання», а найголовніше — фактичному стану справ і реальній міжнародно-політичній ситуації середини XVII ст.

М. Брайчевського звільнили з Інституту історії АН УРСР, а згодом — і з Інституту археології АН УРСР. Упродовж багатьох років талановитий учений не міг працювати за фахом.

Загалом за часів Щербицького тенденції у трактуванні історії України набули форми ще радикальнішої, аніж за Сталіна. У 1970-х роках було створено концепцію, яка мала слугувати історичним обґрунтуванням формування «нової історичної спільноти — радянського народу». Саме звідти бере початок і сьогодні широко розкручувана Росією байка про «єдину давньоруську народність» та «колиску трьох братніх народів», у якому «старшим» за статусом і за віком мав бути російський. Наукова нікчемність цих тверджень була очевидною завжди, натомість ідеологічно використовується дотепер.

Проаналізуйте фрагмент джерела. • 1. Як автор доводить абсурдність тези про «возз’єднання»? • 2. Пригадайте з курсу історії України у 8-му класі, чому Переяславська рада 1654 р. не могла бути «критерієм періодизації української історії». • 3. У чому, на вашу думку, полягає історичне значення статті? Чому вона актуальна й досі?

«Інтерпретація історії всіх неросійських народів СРСР подавалася як історія їхніх відносин з Росією. І це видавалося за марксизм! З таких позицій оцінювалася і Переяславська рада: “Цим історичним актом була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів за возз’єднання з російським народом в єдиній Російській державі”. Тож не будемо дивуватися, що акт возз’єднання розглядався як підбивання підсумків всієї попередньої історії українського народу (коли головною історичною метою його було саме приєднання до Росії); не будемо дивуватися і з того, що саме Переяславська рада стала критерієм періодизації української історії... У зв’язку з цим історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином проти власної національної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, хто кликали його на боротьбу за національну незалежність, були... найлютішими ворогами українського народу» (з праці Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?»).

Проаналізуйте фрагмент праці історика. • 1. Чому під тотальні чистки потрапили саме література та історія? • 2. Пригадайте з курсу історії України особливості розвитку Русі. Чи справедливими були звинувачення на адресу науковців Інституту археології? Про що це свідчить? • 3. Проаналізуйте назви закритих у період чисток журналів. Поміркуйте, чим надруковані в них матеріали могли загрожувати радянській ідеології.

«Йому [Маланчуку — секретарю з ідеології КП(б)У] належала партія “першої скрипки” в організації “чистки” в галузі історії та споріднених із нею наук. Уже наприкінці 1972-го розглядалась “справа Інституту археології”. Зокрема, їхня вина полягала у тому, що вони не висвітлювали “зв’язок київських матеріалів з пам’ятками Північно-Східної Русі”. ...Ситуація, яка склалася після маланчуківських “чисток” в українській історичній науці, була близька до катастрофи. У 1972—1973-х роках припинили своє існування такі збірники: “Історичні джерела та їх використання”, “Історіографічні дослідження в Українській РСР”, “Минуле і сучасне Буковини”, “Український історико-географічний збірник”, “Середні віки на Україні”, “Київська старовина”. Багато вже готових історичних праць не побачили світу» (Ярослав Грицак. «Нарис історії України»).

5. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод

Погром 1972 р. підірвав опозиційний рух, проте не знищив його. При цьому арешти й переслідування 1970-х років були найбільшими за розмахом репресіями в післясталінський період в Україні. Український самвидав назвав цей період «великим погромом». У серпні 1975 р. радянські газети опублікували повний текст Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, зокрема й так звані гуманітарні статті. Серед них була стаття про неприпустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Спираючись на цю норму міжнародного права, яку публічно визнало вище керівництво СРСР, дисиденти зробили спробу легально обстоювати право ни інакомислення. Дисидентський рух трансформувався у правозахисний.

СЛОВНИК

Правозахисний рух — складова дисидентського руху 1960—1980-х років в Україні.

Спрямований на захист прав і свобод громадян, гарантованих Конституціями СРСР та УРСР (свобода слова, друку, демонстрацій, віросповідання, асоціацій та ін.).

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

Петро Григоренко (1907—1987)

Радянський генерал-майор, правозахисник. Перебував у радянських тюрмах, таборах і божевільнях. Член-фундатор Московської Гельсінської групи, підписав більшість її документів, що побачили світ у 1976—1977 рр. Один із засновників Української Гельсінської групи.

Російський правозахисник, радянський фізик, лауреат Нобелівської премії миру (1975) академік Андрій Сахаров у травні 1976 р. скликав у Москві пресконференцію для західних журналістів. На конференції було оголошено про утворення Групи сприяння виконинню Гельсінських угод. Відомі дисиденти, які увійшли до групи, зобов’язалися стежити за тим, як уряд СРСР дотримується гуманітарних статей Заключного акта.

У листопиді того самого року в Києві створили Укриїнську громидську групу сприяння виконинню Гельсінських угод (Укриїнськи Гельсінсько група / УГГ). Фундаторами українського руху правозахисників стали письменник Микола Руденко (голова), письменник, колишній політв’язень сталінських таборів О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, головні дійові особи «справи юристів» І. Кандиба та Л. Лук’яненко, які повністю відсиділи свій 15-річний строк, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, Н. Строката-Караванська, О. Тихий. «Своїм головним завданням, — заявляли члени УГГ, — Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактом порушень на терені України Загальної декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою». Цю заяву вони підписали власними іменами й подали адреси, щоб підкреслити намір діяти суто на легальних засадах. Однак КДБ переслідував їх, не зупиняючись перед провокаціями.

Члени УГГ Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Зіновій Красівський. Між 1987 і 1990 рр. Фото з Музею-архіву українського самвидаву при видавництві «Смолоскип», м. Київ

У січні 1977 р. були заарештовані голова УГГ М. Руденко й учитель О. Тихий. Тихого засудили на 10 років таборів і п’ять років заслання. М. Руденко, який унаслідок поранення на війні мав інвалідність, одержав сім років таборів і п’ять років заслання. У липні 1978 р. Л. Лук’яненка як «особливо небезпечного рецидивіста» засудили до 10 років таборів і 5 років заслання. Незабаром почали ув’язнювати й інших членів УГГ за звинуваченнями у скоєнні кримінальних злочинів. Але арешти членів УГГ й суди над ними упродовж 1977—1978 рр. не спричинили знищення або самоліквідації (як це сталося з російською групою) організації. Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років до УГГ увійшли нові члени.

Проаналізуйте фрагмент джерела. • 1. Чи сприяла діяльність УГГ дотриманню прав людини в радянській Україні? • 2. Чому учасники організації ставили за мету домогтися, щоб відносини між особою і державою ґрунтувалися на принципах Декларації прав людини? Чому ця ідея мала велике значення для зміни суспільно-політичного життя в СРСР? • 3. Чому члени УГГ наголошували на потребі окремого представництва України в міжнародних заходах? • 4. Чому влада, переслідуючи членів УГГ, інкримінувала їм кримінальні злочини? • 5. У чому, на вашу думку, полягає історичне значення УГГ?

«Досвід показує, що виконання Гельсінських угод не може бути забезпечене без участі широкої громадськості країн-учасниць. Виходячи з цього, 9 листопада 1976 р. була створена Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Група сприяння ставить за мету:

1. Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини.

2. [..] активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого акта Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.

3. Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають проговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією.

4. З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування на Україні представників закордонної преси, створення незалежних пресагентств тощо.

Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на терені України Загальної декларації прав людини, гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою...» (з Декларації Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод).

6. Боротьба кримських татар за повернення на Батьківщину. Опозиційна діяльність національних меншин на теренах УРСР

Серед опозиційних течій і рухів у СРСР помітне місце посідав кримськотатарський національний рух, метою якого було повернення на історичну Батьківщину, збереження самобутньої культури, реалізація прав і свобод людей.

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

Мустафа Джемілєв (1943)

Один із провідників кримськотатарського національного руху, правозахисник, учасник дисидентського руху, політв’язень. У 1944 р. разом зі співвітчизниками депортований до Узбекистану. 1961 р. приєднався до національного руху кримських татар за повернення на рідну землю; був одним із засновників у Ташкенті молодіжно-студентського «Союзу кримськотатарської молоді». Упродовж 1966—1983 рр. заарештований шість разів. Провів в ув’язненні 15 років за звинуваченнями в націоналізмі та антирадянській діяльності, антидержавній пропаганді, в укладанні і розповсюдженні антирадянських документів. У 1975—1976 рр. понад триста днів голодував в Омській тюрмі.

З 1991 до 2013 р. був головою Меджлісу кримськотатарського народу. Депутат Верховної Ради України кількох скликань. Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу у 2014—2019 рр.

У кримськотатарському національному русі вирізнялися дві течії — поміркована, яка передбачала розв’язання проблем у рамках радянських законів, через подання петицій, і більш радикальна, що сподівалася залучити до вирішення кримськотатарського питання міжнародні організації, зокрема ООН.

На початку 1960-х років до кримськотатарського національного руху активно долучилося нове покоління. У грудні 1961 — січні 1962 р. в Ташкенті виник гурток студентської та робітничої молоді, який із перших кроків діяльності ставив завдання поширювати знання про історію та культуру рідного народу. Водночас у молодіжному середовищі виникла ідея створення «Союзу кримськотатарської молоді з повернення на Батьківщину» (Мустафа Джемілєв, Марат Омеров, Рефат Годженов та ін.). Щоправда, «Союз кримськотатарської молоді» так і не зміг розгорнути повноцінну діяльність. У квітні 1962 р. активних учасників організації заарештували. Проте сама поява організації засвідчила, що національно свідома молодь ставала ядром і основною опорою.

Активізація в 1970—1980-х роках нерозривно пов’язана з масовими міжнародними кампаніями на підтримку одного з лідерів — М. Джемілєва.

У Криму після депортації кримськотатарського народу радянська влада активно перейменовувала населені пункти, аби стерти пам’ять про те, що ця земля — батьківщина кримських татар. Наприклад, родинне село Мустафи Джемілєва — Ай-Серез — перейменували на Міжріччя. Масово знищували пам’ятки, які свідчили про існування й розвиток кримськотатарської культури на цій землі.

Учасники кримськотатарського руху розгорнули масову петиційну кампанію: звернення до керівництва країни з основними вимогами до чергового з’їзду КПРС підписали 120 тис. кримських татар — майже усе доросле населення. Депортовані кримські татари систематично збиралися на мітинги та демонстрації, проводили агітаційні та просвітницькі заходи. При цьому партійно-державне керівництво України було абсолютно не готове до такої активності кримських татар та їхнього прагнення повернутися на історичну Батьківщину.

Проаналізуйте текст джерела. • 1. Якими були головні вимоги кримських татар до влади? Про що вони свідчать? • 2. Чи реально було задовольнити ці вимоги? Свою думку аргументуйте. • 3. Чому автори згадують у зверненні Леніна? З якою метою це зроблено?

«1. Організоване повернення нашого народу у свій рідний край. 2. Повне відновлення національного і політичного рівноправ’я. 3. Повернення (відновлення) нашому народу всього того, що було надано Соціалістичною революцією, ленінською партією, Леніним» (звернення кримськотатарського народу до XXIII з’їзду КПРС).

Не надто суттєві зміни відбулися в часи «застою» і в ставленні до іншої численної національної меншини — євреїв. Політика державного антисемітизму залишалась панівною в житті тогочасного Радянського Союзу. Така ситуація, а також формування потужного українського національного руху закономірно вплинули на консолідацію та піднесення єврейського руху в Україні. Українські дисиденти демонстрували не лише потребу, а й можливість заявляти про свої національні інтереси.

Ще в 1950-х роках спостерігалися досить часті прояви дискримінації євреїв у Києві, реальні випадки антисемітизму в школах, вищих навчальних та наукових закладах. Інформація про становище євреїв дедалі частіше опинялася на сторінках західної преси. При цьому радянська влада робила усе можливе, аби євреї, які прагнули виїхати до Ізраїлю, цього здійснити не могли. Натомість кількість поданих заяв для виїзду зростала з кожним роком (наприкінці 1970-х рр. лише в Києві таких заяв було близько 8 тис.).

Проаналізуйте карту на с. 154. Про які нові факти з історії опозиційного руху ви дізналися? Чи діяли опозиційні організації у вашому регіоні?

Про становище єврейського національного руху свідчить і назва ухваленої у 1972 р. постанови ЦК КПРС «Про заходи з посилення боротьби з антирадянською антикомуністичною діяльністю міжнародного сіонізму». Сама постанова узаконила застосування репресій проти «єврейських націоналістів».

Обстоюючи свої права, активісти єврейського руху вдавалися до написання колективних листів до вищих органів влади, масових акцій протесту та мітингів проти заборони на виїзд з СРСР. Деякі з них навіть демонстративно здавали радянські паспорти та відмовлялися від громадянства. При цьому єврейські громади самоорганізовувалися та створювали курси з вивчення національної культури та мови, що особливо непокоїло органи КДБ. Помітним діячем єврейського національного руху був Йосип Зісельс, член Української Гельсінської групи, який відбув кілька термінів ув’язнення за свою діяльність.

Опозиційний рух в УРСР (у 1950—1980-х роках)

ПЕРЕВІРТЕ, ЧОГО НАВЧИЛИСЯ

1. Підготуйте повідомлення до часопису «Український вісник» від імені вашої громади. Розкажіть про зміни, яких громада потребує.

2. Схарактеризуйте поняття і терміни: дисидентство, опозиційний рух, самвидав, тамвидав.

3. Схарактеризуйте одним реченням історичних діячів відповідно до їхньої ролі в подіях доби: І. Дзюба, В. Чорновіл, М. Брайчевський, П. Григоренко, М. Руденко, М. Джемілєв.

4. Ім’я якого історичного діяча й назву твору пропущено? У чому значення виходу друком цієї книжки? «Проаналізувавши згаданий лист та матеріал __, комісія прийшла до висновку, що підготовлений __ матеріал __ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР.. При цьому він вдається до прийомів, запозичених з арсеналу буржуазно-націоналістичної пропаганди. _ намагається довести, що нібито український народ під впливом русифікаторської політики КПРС втрачає свої риси як нації, всіляко нав’язує читачеві думку про національну кризу на Україні...»

5. Поміркуйте, що дає підстави для пропонованого висновку. Наведіть кілька аргументів, щоби його підтвердити або спростувати.

Діяльність УГГ започаткувала новий етап в українському національно-визвольному русі 1970—1980-х років, що поєднав боротьбу проти національного гніту з боротьбою за демократичні права в УРСР.

6. Прокоментуйте події (або явища), про які йдеться у фрагментах джерел.

«Дуже швидко усі люди з нашого кола знали, що пройшла хвиля арештів. Одначе про це знали вибрані; пересічні мешканці Києва, напевно, ні про що таке й не чули, бо все це відбувалося таємно. Ми відразу ж вирішили, що треба робити все можливе, аби люди про це дізналися; звісно, на газети й радіо ми не розраховували. Треба було знайти якусь форму, щоб поінформувати про те, що відбувається. І це міг бути лише якийсь публічний виступ... Саме й трапилася така нагода — була прем’єра фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”» (Іван Дзюба).

«Ми цілою групою ходили по Львову й колядували. На це колядування до нас приїхав Стус. 11 січня Стус виїхав до Києва, 12 — був у Києві, і його відразу ж заарештували... Через якийсь час після арештів мене і мого брата Богдана викликали на допит у справі Світличного і Дзюби» (Михайло Горинь).

«З нашого села померло 26 осіб, так само і в інших селах. З колгоспів майже нічого не дають. Державну допомогу також перестали давати... Квартири погані, від дощу не захищені. Незабаром нас усіх, напевно, не буде. Надсилаю список померлих: 1) Алжі-Алім, 2) Джаліля, мати Шевкета, 3) Асандонай — батько Есма...» (далі наведено імена ще 16 людей) (з листа Лілі Аблаєвої).

7. Підтвердьте фактами або спростуйте слушність твердження.

«Легенду про Шелеста — популяризатора й оборонця української культури — підтверджував факт, що пік репресій, внаслідок яких було розгромлено рух шістдесятників, припав на час, коли з його думкою перестали рахуватися, а його формальне усунення від влади, що супроводжувалося гаслом “м’якості до українського націоналізму”, було чистою формальністю».

8. Підготуйте проект на тему «Виклик системі» (аналіз творів Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?») та презентуйте результати в класі.