Персоналії

Амосов Микола (1913-2002) — лікар, науковець у галузі медицини та біокібернетики, громадський діяч. Першим в СРСР здійснив протезування морального клапана серця, а в 1965 р. запровадив антитромбічні протези серцевих клапанів.

Антонов Олег (1906-1984) — авіаконструктор, з 1952 р. — головний конструктор, з 1962 р. — генеральний конструктор, керівник КБ літакобудування в Києві (нині АНТК ім. О. Антонова). Під керівництвом цього вченого розроблено понад 60 типів літаків та планерів типу АН (пасажирських, транспортних та ін.). Остання розробка — найбільший у світі чотиримоторний транспортний літак АН-124 «Руслан» (перший рейс відбувся 9 січня 1986 р.).

Білокур Катерина (1900-1961) — художниця. Її твори експонувалися на Міжнародній виставці в Парижі. Живопис опановувала самотужки. Творила в напрямі, відомому як народний примітивізм.

Богомолець Олександр (1881-1946) — учений-патофізіолог, праці якого сприяли розвитку майже всіх напрямів патологічної фізіології, ендокринології, дослідженням у галузі імунітету тощо. Дослідник вивчав суть та біологічні процеси старіння, обґрунтував провідні засади геронтології. Його роботи про продовження життя, боротьбу з багатьма на той час невиліковними хворобами стали величезним науковим проривом, який слугував фундаментальною основою для сучасної медицини.

Брежнєв Леонід (1906-1982) народився у Кам’янському (упродовж 1936-2016 рр. Дніпродзержинськ) в робітничій сім’ї. За допомогою М. Хрущова Брежнєв у післявоєнний період увійшов до номенклатури ЦК ВКП(б) і обіймав посади першого секретаря Запорізького, а потім — Дніпропетровського обкомів партії. Після ХІХ з’їзду КПРС закріпився в центральному партійному апараті на ключових посадах. Від 1964 р. перший, а з 1966 р. — генеральний секретар ЦК КПРС, одночасно в 1960-1964 рр. та з 1977 р. — голова Президії Верховної Ради СРСР

Вірченко Ніна (нар. 1930) — математикиня, дисидентка. У студентські роки друзям розповідала про історію України, боротьбу УНР та УПА за незалежність. Отримала 10 років «за участь в українсько-націоналістичній банді». Покарання відбувала в спецтаборах у Східному Сибіру. Серед її праць — «Про заборону української мови (XVII-XX ст.)» та «Дещо про українську математичну термінологію».

Глушков Віктор (1923-1982) — математик, автор праць з теоретичної та прикладної кібернетики, теорії цифрових автоматів, застосування кібернетичних методів в економіці, створив наукову школу в галузі теоретичної кібернетики; заснований ним Інститут кібернетики НАН України сьогодні носить його ім’я.

Гончар Олесь (1918-1995) — український письменник, член Спілки письменників України від 1946 р. Упродовж 1959-1971 рр. — голова правління. Брав участь у Другій світовій війні, враження від якої лягли в основу багатьох його творів, зокрема трилогії «Прапороносці», що виходила друком у 1946-1948 рр. З 1960-х років О. Гончар почав відходити від канонів соцреалізму. У нових творах акцент перенесено на загальнолюдські цінності, як, наприклад, у новелі «За мить щастя». Роман «Собор» (1968), присвячений проблемі збереження історико-культурної спадщини українців, став важливим стимулом для розвитку національно-культурних процесів в Україні в 1960-1980-х роках. У середині 1960-х років О. Гончар виступив одним з ініціаторів увічнення історії українського козацтва, що з-поміж іншого передбачало й спорудження Державного заповідника на острові Хортиця. Як голова Спілки письменників України опікувався поширенням і популяризацією української мови, активно виступав проти політики зросійщення України.

Горбачов Михайло (1931-1922) народився у Ставропольському краї. Після закінчення юридичного факультету Московського університету повернувся на батьківщину, де працював на комсомольській і партійній роботі. У 35 років дослужився до першого секретаря Ставропольського міськкому КПРС. З березня 1985 р. — генеральний секретар ЦК КПРС; 1988-1990 рр. — голова Президії ВР СРСР; перший і єдиний президент СРСР (березень 1990 р. — грудень 1991 р.). Перебування М. Горбачова на найвищих державних постах СРСР ознаменувалося радикальними трансформаційними процесами на всіх рівнях суспільного життя.

Горська Алла (1929-1970) — художниця, одна з центральних постатей руху шістдесятників. Вирісши в зросійщеній родині, сама перейшла на українську мову спілкування. Була серед організаторів КТМ «Сучасник». Її твори не раз експонували на всесоюзних та республіканських художніх виставках. За принципову позицію, бунтівну непокору Аллу було виключено зі Спілки художників України. Конфлікт А. Горської з тодішньою владою скінчився убивством мисткині за нез’ясованих обставин.

Григоренко Петро (1907-1987) — радянський генерал-майор, який став правозахисником і дисидентом. Перебував у радянських тюрмах, таборах і «психушках». Член-фундатор Московської Гельсінської групи, підписав більшість її документів, що побачили світ у 1976-1977 рр. Один із засновників Української Гельсінської групи (УГГ).

Гузар Любомир (1933-2017) — церковний діяч УГКЦ. Народився у Львові. У 1944 р. з родиною виїхав до Австрії, від 1949 р. — у США. 1969 р. переїхав до Рима. Після закінчення богословських студій і здобуття ступеня доктора богослов’я вступив до місцевого монастиря Св. Теодора. 1977 р. патріархом Й. Сліпим висвячений на єпископа, а 1978 р. призначений архімандритом. У 1993 р. повернувся в Україну. У листопаді 1996 р. призначений єпископом-помічником глави УГКЦ, а в січні 2001 р. обраний архієпископом Львівським та главою УГКЦ. У лютому 2011 р. відмовився від посади глави УГКЦ, передавши керівництво патріарху Святославу (Шевчуку).

Джемілєв Мустафа (1943) — один із провідників кримськотатарського національного руху. Протягом 1966-1983 рр. був шість разів заарештований. Провів в ув’язненні 15 років за звинуваченнями в націоналізмі та антирадянській діяльності, антидержавній пропаганді, в укладанні та розповсюдженні антирадянських документів. У 1975-1976 рр. провів понад трьохсотденне голодування в Омській тюрмі. З 1991 по 2013 р. був головою Меджлісу кримськотатарського народу. Депутат Верховної Ради України кількох скликань. Уповноважений Президента України в справах кримськотатарського народу в 2014-2019 рр.

Дзюба Іван (1931-2022) — провідний літературний критик 1960-х років, натхненник незалежного культурного життя в Києві, автор відомого дослідження

«Інтернаціоналізм чи русифікація?» — (1966 р., еміграційне видання — 1968 р., численні переклади), у якому викрито русифікаторську політику влади щодо союзних республік. У 1957-1962 рр. очолював відділ критики журналу «Вітчизна», звідти його звільнили за «ідеологічні помилки». Затриманий у січні 1972 р., виключений зі Спілки письменників України, після цього заарештований. Процес відбувся через рік, у травні 1973 р. У листопаді 1973 р. після півторарічного перебування у в’язниці визнав свою провину. Був звільнений. У 1980 р. його поновлено в Спілці письменників України. У часи «перебудови» почав публікувати праці, присвячені українській культурі.

Зеленський Володимир (1978) — український державний діяч, шостий Президент України (з 20 травня 2019 р.). До вступу на посаду здобув популярність як шоумен, актор, комік, режисер, продюсер і сценарист. Був співвласником і художнім керівником «Студії Квартал-95» (2003-2019) та генеральним продюсером телеканалу «Інтер» (2010-2012).

Івасюк Володимир (1949-1979) — композитор, поет. Один із основоположників української естрадної музики. Основне місце у творчості посідали пісні, що поєднували традиції українського мелосу з інтонаціями сучасної естрадної музики. Автор понад 100 пісень. Особливо популярними стали «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй» тощо.

Корольов Сергій (1906-1966) — конструктор ракетно-космічної техніки, один із основоположників практичної космонавтики. Народився в Житомирі. З ім’ям С. Корольова пов’язаний початок ери підкорення людством космічного простору. За його керівництва створено більшість балістичних та геофізичних ракет, ракет-носіїв, а також пілотованих космічних кораблів, за допомогою яких уперше в історії виконано польоти людини в космос (1961) та здійснено вихід людини у відкритий космічний простір (1965). Ракетно-космічні системи, розроблені під керівництвом С. Корольова, дали змогу здійснити запуски штучних супутників Землі (1957) та Сонця (1961).

Костенко Ліна (1930) — поетеса, письменниця, активна учасниця руху шістдесятників. Три перші збірки поезій «Проміння землі» (1958), «Вітрила» (1959) і «Мандрівки серця» (1961) засвідчили надзвичайно яскравий талант молодої мисткині, здатність філософськи осмислювати дійсність та викладати оригінальні думки в досконалій поетичній формі. Глибокий і колоритний світ художнього слова поетеси став подією в літературному житті України. Однак охоронці ідеологічної чистоти літератури перестали її друкувати ще до кінця «відлиги». Проте поетеса не відступила й кроку від своїх моральних та естетичних принципів, а писала «в шухляду». Упродовж років замовчування на папір лягли найвидатніші її твори — численні поезії та романи у віршах «Маруся Чурай» і «Берестечко».

Кравчук Леонід (1934-2022) — народився на Рівненщині. Закінчив економічний факультет Київського державного університету. З 1960 р. працював у партійних органах, з 1970 р. — в апараті ЦК Компартії України. У 1990 р. обраний Головою Верховної Ради України. Перший Президент незалежної України (1991-1994). З 1994 р. — політичний і громадський діяч.

Кучма Леонід (1938) — народився на Чернігівщині. Закінчив фізико-технічний факультет Дніпропетровського державного університету за спеціальністю «інженер-механік у галузі ракетної техніки». Професор, кандидат технічних наук. Працював у ракетно-космічній галузі. У 1986 р. став Генеральним директором ВО «Південний машинобудівний завод». У 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради УРСР. У 1992-1993 р. — прем’єр-міністр України. У 1994 р. обраний Президентом України, у 1999 р. вдруге обраний на цю посаду.

Лебедєв Сергій (1902-1974) — дослідник у галузі електротехніки, розробник і конструктор першого комп’ютера в СРСР Директор Інституту електротехніки АН УРСР у 1948-1951 рр., директор Інституту точної механіки й обчислювальної техніки АН СРСР у 1952-1974 рр. Основоположник вітчизняного комп’ютеробудування: лабораторія С. Лебедєва стала організаційним зародком Обчислювального центру АН України, а згодом Інституту кібернетики АН України.

Лобановський Валерій (1939-2002) — футболіст, футбольний тренер, Герой України. Очолював київське «Динамо», в 2000 р. — збірну України. У 1999 р. «Динамо» вийшло до півфіналу Ліги чемпіонів, перегравши мадридський «Реал». А збірна України у 2002 р. пробилася до плейоф відбіркового турніру Чемпіонату світу.

Лук’яненко Левко (1928-2018) — дисидент, громадський діяч, засновник Української робітничо-селянської спілки (1959), засуджений (1961) за антирадянську діяльність до смертної кари, заміненої ув’язненням. У 1961-1976 рр. перебував у мордовських таборах, 1977-1988 рр. — повторне ув’язнення за участь у правозахисному русі, пізніше — на засланні. Член-засновник Української Гельсінської групи (УГГ) (1976), у 1988 р. обраний головою Української Гельсінської спілки. Народний депутат України І, II, IV і V скликань.

Макух Василь (1927-1968) — військовий УПА. 5 листопада 1968 р. в Києві здійснив акт самоспалення, протестуючи проти колонізації та русифікації України та проти радянського вторгнення в Чехословаччину .

Миколайчук Іван (1941-1987) — актор, сценарист, режисер, один із фундаторів українського поетичного кіно. Зіграв 34 ролі в кіно, створив 9 сценаріїв, автор 2 режисерських робіт. Загальне визнання принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Поставив фільми: «Вавилон-ХХ» (1980), «Така пізня, така тепла осінь» (1981).

Палладін Олександр (1885-1972) — один з основоположників вітчизняної біологічної хімії, засновник української школи біохіміків, родоначальник нейрохімії як науки. Був фундатором Інституту біохімії АН УРСР (згодом названий його ім’ям). Наукові праці вченого стосуються біохімії нервової системи і м’язової діяльності. У 1967 р. на Міжнародному нейрохімічному конгресі в Страсбурзі О. Палладіна вшанували як патріарха світової нейрохімії.

Параджанов Сергій (1924-1990) — кінорежисер, сценарист. Вірменин, народжений у Тбілісі, який прославив своїм ім’ям українське кіно у світовому масштабі. Світову славу приніс фільм «Тіні забутих предків» (1964) за повістю М. Коцюбинського.

Патон Борис (1918-2020) — учений, дослідник у галузі електрометалургії, зварювання в космосі та під водою тощо. Від 1953 р. директор Інституту електрозварювання АН УРСР імені Є. Патона. У цьому інституті було винайдено спосіб дводугового швидкісного зварювання труб великого діаметру для магістральних нафто- і газогонів. Упродовж 1962-2020 рр. очолював Національну академію наук України.

Полонська-Василенко Наталія (1884-1973) — історикиня. Викладала в Художньому інституті та Київському університеті, працювала в Українській академії наук. В еміграції стала професоркою Українського вільного університету в Празі та Мюнхені. Авторка двотомної «Історії України».

Порошенко Петро (1965) народився в м. Болград Одеської області. Закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського університету ім. Т. Шевченка (спеціалізація «міжнародні економічні відносини»). У політиці з 1998 р. Був обраний народним депутатом парламенту, посідав різноманітні урядові посади. П’ятий Президент України (2014-2019).

Руденко Микола (1920-2004) — письменник, поет, учасник радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. Від початку 1970-х років — учасник правозахисного руху, засновник і голова Української Гельсінської групи (1976), 1977 р. заарештований у Києві і засуджений за антирадянську агітацію і пропаганду до 7 років таборів (відбував у Мордовії і Пермській обл. РРФСР) та 5 років заслання (на Алтаї). У 1987 р. його звільнено; емігрував спочатку до Німеччини, згодом до США. У 1990 р. повернувся в Україну.

Світличний Іван (1929-1992) — поет, публіцист, перекладач, один з найкращих літературних критиків 1960-х років. Ідейний натхненник українського національного руху 1960-1970-х років, духовний провідник шістдесятників. Був двічі заарештований за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда» (1965, 1972). У 1972 р. засуджений до 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Звільнений 1983 р. Повернувшись важкохворим, продовжувати колишню громадську діяльність він змоги не мав.

Симоненко Василь (1935-1963). У 1957 р. закінчив факультет журналістики Київського університету. Ще під час навчання виявив хист до високої громадянської поезії. Провідна ідея творчості поета — любов до Батьківщини. Щирість і безкомпромісність його першої поетичної збірки «Тиша і грім» (1962), глибина посмертно виданих поезій («Земне тяжіння», 1964 р.) й сповідальність фрагментів щоденника справили величезний вплив на покоління шістдесятих.

Сліпий Йосип (1892-1984) — митрополит Української греко-католицької церкви від 1944 р. З 1929 р. перший ректор греко-католицької Львівської богословської академії, створеної на базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита Андрея Шептицького в 1928 р. У 1945 р. заарештований, перебував в ув’язненні, на каторжних роботах, засланні. 1963 р. звільнений за клопотанням Папи Римського Івана ХХІІІ та президента США Джона Кеннеді. Виїхав до Італії, оселився у Ватикані. 1965 р. Папа Павло VI надав Йосипу Сліпому титул кардинала.

Стецько Ярослав (1912-1986) — ідеолог ОУН, член УВО, учасник визвольної боротьби 1940-1950-х років. З початком радянсько-німецької війни повернувся до Львова. Один з ініціаторів скликання Національних зборів і проголошення Акта Тридцятого червня 1941 р. Голова Українського державного правління. Ув’язнений нацистами в концтаборі Заксенгаузен за відмову відкликати Акт. 1968 р. обраний головою Проводу ОУН(б), який очолював до кінця життя. Як президент Антибільшовицького блоку народів проводив активну політику щодо координації дій світових антикомуністичних організацій та об’єднань. Автор багатьох праць з історії українського національно-визвольного руху.

Стус Василь (1938-1985) — поет, перекладач, дисидент. Двічі був в’язнем таборів (1972-1979 і 1980-1985). Від 1979 р. — член Української Гельсінської групи. Помер у 1985 р. у карцері в таборі особливого режиму в с. Кучино. Автор чотирьох поетичних збірок, які розповсюджували в самвидаві й еміграції: «Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Палімпсести». Перша поетична збірка («Дорога болю») надрукована в Україні в 1990 р. З рештою вцілілих віршів читачі змогли познайомитися лише в другій половині 1990-х років.

Філатов Володимир (1875-1956) — учений-офтальмолог. Одним із перших у світі провів успішну операцію з пересадки рогівки ока, розробив багато нововведень у методиці клінічних досліджень хвороб ока. Його зусиллями в Одесі було створено Інститут очних хвороб і тканинної терапії.

Хрущов Микита (1894-1971), починаючи з 1931 р., зробив кар’єру в Московській партійній організації. У 1935 р. очолив Московський міський і обласний комітети партії. У січні 1938 р. Сталін відправив його до Києва першим секретарем ЦК КП(б) У. На цій посаді перебував до 1949 р. З 1939 р. М. Хрущов став членом політбюро ЦК ВКП(б). У грудні 1949 р. волею Сталіна він знову опинився в Москві, де очолив міську і обласну партійні організації. У вересні 1953 р. на пленумі ЦК КПРС обраний першим секретарем. Одночасно працював у 1958-1964 рр. головою Ради Міністрів СРСР Звільнений з обох посад і відправлений на пенсію жовтневим (1964) пленумом ЦК КПРС.

Чорновіл В’ячеслав (1937-1999) — учасник дисидентського руху із середини 1960-х років. У 1967 р. випустив у самвидаві книгу «Лихо з розуму». Кілька разів ув’язнений. Загалом провів у таборах 17 років. Редактор першого незалежного журналу — «Український вісник» (1970-1972, 1987-1989), співзасновник Української Гельсінської спілки (1988). Один із засновників Народного руху України. Фаховий політик — народний депутат і учасник президентських перегонів, лідер опозиції.

Шелест Петро (1908-1996) — перший секретар ЦК КП України (1963-1972). Був переконаним прибічником компартійної диктатури, але не підтримував курс на русифікацію України. Намагався відродити національну освіту.

Шухевич Роман (псевдо «Тарас Чупринка»); (1907-1950) — політичний і військовий діяч українського революційно-визвольного руху 1920-1950-х років, генерал-хорунжий УПА (1944). Брав активну участь у діяльності Карпатської Січі. Під час розколу в ОУН увійшов до складу Революційного проводу ОУН, створеного С. Бандерою. Навесні 1941 р. очолив батальйон «Нахтігаль» з української сторони. Брав участь у проголошенні Акта відновлення української державності 30 червня 1941 р. У серпні 1943 р. був обраний головою Бюро Проводу ОУН та призначений головним командиром Української повстанської армії.

Щербицький Володимир (1918-1990) — перший секретар ЦК КП України (1972-1989). Підтримував політику русифікації, арешти дисидентів. Сприяв інтеграції економіки УРСР у загальносоюзний господарський комплекс, що мало тривалі негативні наслідки.

Юхновський Ігор (1925-2024) — фізик-теоретик, громадський та політичний діяч, Герой України. Кандидат в президенти на виборах 1991 р. Один із батьків-засновників української держави. Перший віцепрем’єр в українському уряді (1992-1993).

Ющенко Віктор (1954) — політичний і державний діяч. Від січня 1993 р. — голова правління Національного банку України, брав участь у проведенні фінансових реформ, запровадженні в обіг гривні. Після обрання Л. Кучми Президентом України на другий термін у грудні 1999 р. призначений прем’єр-міністром України. У травні 2001 р. був відправлений у відставку й невдовзі приєднався до опозиції. Створений ним блок «Наша Україна» отримав найбільшу кількість голосів на виборах до Верховної Ради України в березні 2002 р., хоча не сформував парламентської більшості. У 2004 р. балотувався на пост Президента України як самовисуванець. Відверті фальсифікації виборів, здійснені владою, спричинили масові протести та кампанію непокори — Помаранчеву революцію. За результатами переголосування другого туру виборів набрав більшу кількість голосів. 23 січня 2005 р. вступив на посаду Президента України.

Яблонська Тетяна (1917-2005) — художниця. Навчалася в майстерні видатного художника Федора Кричевського. Брала участь у Венеційській бієнале. Мала персональні виставки за кордоном, зокрема в Лондоні та Парижі.

Янгель Михайло (1911-1971) — вчений-механік, конструктор у галузі ракетно-космічної техніки. Головний конструктор ракети ОКБ-586.