§ 16. Зародження опозиційного руху

• У чому сутність стилю «соціалістичний реалізм»?
• Чому 1956 рік був знаковим в історії Радянського Союзу та України?
• Назвіть особливості українського визвольного руху в 1945-1950-х роках.

1. Шістдесятництво. Клуб творчої молоді «Сучасник»

Лібералізація суспільно-політичного життя створила сприятливі умови для духовного відродження українців. Повернення репресованих, реабілітація незаконно засуджених, розвінчання культу особи — усе це сприяло формуванню критичного ставлення до дійсності, несприйняття канонів «соціалістичного реалізму», що насаджувала радянська влада. Сигналом до пошуку нових творчих можливостей для української інтелігенції стала стаття Олександра Довженка «Мистецтво живопису і сучасність» у «Літературній газеті» (червень 1955 року). У публікації автор стверджував, що «мистецтво не може розвиватися за приписаними еталонами», та закликав «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Відтак плеяда творчої молоді виступила за припинення ідеологічних утисків у галузі культури, а свою мету вбачала в національно-культурному відродженні України. Нове покоління української інтелігенції увійшло в культуру в другій половині 1950-х років, але найповніше творчо проявило себе на початку й у середині 1960-х років, тому представників тієї генерації назвали шістдесятниками. Їхній творчості притаманні глибокий самоаналіз, щирість почуттів, звернення до внутрішнього світу людини, намагання відобразити головні проблеми сучасності. Своєю діяльністю вони утверджували право української мови на існування. Найпопулярнішими серед читачів були твори Ліни Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка, Івана Драча, Ірини Жиленко, Миколи Вінграновського, Валерія Шевчука. Літературну критику представляли Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Валентин Мороз. Нову хвилю в кіномистецтві започаткували Сергій Параджанов, Леонід Осика, Юрій Іллєнко. Художниками-новаторами були Алла Горська, Віктор Зарецький, Тетяна Яблонська, Опанас Заливаха. Нові форми вираження в театральному мистецтві шукав режисер Лесь Танюк.

Олександр Довженко. Світлина

1. Назвіть 2-3 факти про цього митця, які вам запам’яталися найбільше.

На ідеї шістдесятників відгукнулися представники суспільних груп, насамперед студентської молоді. Протягом 1960-1964 років у Києві діяв Клуб творчої молоді «Сучасник», який очолював Лесь Танюк. При Клубі працювали секції за інтересами: письменницька, театральна, художня, кіно, музична. До речі, при музичній секції виник перший у Києві джазовий ансамбль. Клуб організовував вечори авторської поезії, де часто виступали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч; зустрічі з істориками Оленою Апанович та Михайлом Брайчевським; виставки картин, які були написані поза стилем «соціалістичного реалізму»; театральні постановки напівзаборонених п’єс Миколи Куліша, Бертольда Брехта, режисером-постановником яких був Лесь Танюк; літературні лекції Івана Дзюби, Євгена Сверстюка; вечори пам’яті Лесі Українки, Тараса Шевченка, Леся Курбаса та інших. Такі ж клуби діяли у Львові («Пролісок»), Одесі, Харкові. Вони шукали оригінальні форми художнього самовираження, використовували у своїй роботі національні культурні традиції та здобутки.

Жовтневий палац культури в Києві, де протягом 1960-1964 років діяв клуб «Сучасник»

1. За допомогою програми для розпізнавання фото на своєму смартфон і дізнайтеся, як зараз виглядає ця споруда.

2. Скориставшись пошуковиком, з’ясуйте, як ця будівля використовувалася в різні історичні епохи.

Тоталітарний режим відчував загрозу у вільній творчості шістдесятників, які не були скуті рамками «соціалістичного реалізму». Така творчість змушувала українців задуматися над болючими національними проблемами. Ідеологічний наступ шістдесятники відчули вже наприкінці 1950-х років, коли збірку поезій Дмитра Павличка «Правда кличе» зняли з друку. Сигналом до погрому покоління шістдесятників став виступ у квітні 1963 року секретаря ЦК КПУ з ідеології Андрія Скаби на ідеологічній нараді. Під час виступу він зазначив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ліни Костенко». Клуби творчої молоді закрили. Частина творчої інтелігенції відійшла від громадської діяльності, ті ж, які не зреклися своєї громадянської позиції, потрапили під жорна радянської репресивної машини.

• 1. Як стаття Олександра Довженка «Мистецтво живопису і сучасність» вплинула на діяльність української творчої інтелігенції?
• 2. Стисло охарактеризуйте діяльність Клубу творчої молоді «Сучасник».
• 3. Яка офіційна і реальна причина згортання руху шістдесятників?

2. Зародження в Україні дисидентського руху та його течії

Лібералізація суспільно-політичного життя в другій половині 1950-х років сприяла пом’якшенню цензури, виданню багатьох раніше заборонених творів та появі когорти людей, котрі не погоджувалися з панівною ідеологією, а відстоювали свої права і свободи. Їх називали дисидентами — людьми, політичні погляди яких істотно розходилися з офіційною ідеологією в державі; політичними інакодумцями. Відсутність власної державності України, знищення української культурної та історичної спадщини, політика зросійщення в усіх сферах життя, монополія Комуністичної партії, домінування тоталітарної системи, ігнорування прав і свобод людини — усе це привело до зростання опозиційних настроїв у суспільстві. Крім внутрішніх передумов, були також зовнішні чинники, що спричинили виникнення в Україні дисидентського руху. Це насамперед прийняття Організацією Об’єднаних Націй у 1948 році Загальної декларації прав людини, руйнування світової колоніальної системи та зростання антикомуністичних настроїв у країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Східній Німеччині).

Дисидентський рух був загальноукраїнським, тобто не залишилося таких регіонів, де б не діяли дисиденти. Проте він не був організаційно оформленим, а складався з розсіяних груп і гуртків, не пов’язаних між собою. Дисидентами стали представники різних суспільних груп, кількісно переважала молодь. Вони обрали ненасильницькі методи боротьби, сподіваючись на поступову демократизацію суспільства. У дисидентському русі розрізняють кілька течій: правозахисну, національно-культурницьку, самостійницьку, релігійну. Правозахисники вимагали дотримання конституції і законів, відстоювали ідеї демократії та гуманізму, права людини. Національно-культурницьку течію називали ще рухом шістдесятників, які чинили спротив зросійщенню, засуджували знищення історичних і культурних пам’яток, критикували твори «соціалістичного реалізму». Представники самостійницької течії мріяли про відродження української державності. Представники релігійної течії відстоювали свободу совісті, тобто можливість вільно сповідувати будь-яку релігію. Їх обурювало руйнування радянською владою храмів, переслідування за релігійними переконаннями.

Свої ідеї дисиденти поширювали в книгах, журналах, брошурах. Хоча цензуру в СРСР пом’якшили — відкрито свої твори дисиденти не друкували. Формою поширення ідей дисидентів став «самвидав», тобто твори друкували власноруч і на друкарських машинках. За допомогою «самвидаву» поширювали, зокрема, поезії представників плеяди шістдесятників. Окрім поетичних творів, також друкували суспільно-політичні та філософські статті й матеріали, повідомлення про репресії. Звісно, діяльність «самвидаву» не влаштовувала радянську владу, тому вона переслідувала людей, причетних до друку і поширення заборонених творів. Щоб привернути увагу громадськості до проблеми зросійщення, неправдивого відображення історії, грубого порушення прав людини, дисиденти здійснювали масові акції. Так, 22 травня 1961 року було започатковано традицію вшанування пам’яті Великого Кобзаря в день перепоховання його праху. Частими були зібрання інтелігенції в Києві біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Українська мова та українська пісня звучали на вечорах творчої інтелігенції, які організовували клуби «Сучасник» у Києві, «Пролісок» у Львові тощо. А наукова конференція з питань культури української мови, яку 11-15 лютого 1963 року провели в Київському університеті, перетворилася на масову акцію проти зросійщення.

• 1. Кого називали дисидентами? Які внутрішні й зовнішні передумови їхньої появи?
• 2. Назвіть течії дисидентського руху та їхні основні прагнення.
• 3. Як дисиденти поширювали свої ідеї? Які масові акції проводили?

Мовою джерела. Сучасник подій Микола Плахотнюк про 100-річчя перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі:

«Неподалік пам’ятника побачили купку студентів, які співали «Тополю». До гурту підходили нові й нові люди. Перехожі зупинялися, слухали і починали співати разом з усіма. Поспівавши, люди розійшлись. А на схилі, де височить пам’ятник, залишилися палахкотіти червоні тюльпани та вишневі півонії. Цей день, 22 травня 1961 року, на нас справив незабутнє враження...»

Могила Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі

1. Коли відзначали 100-річчя перепоховання праху Кобзаря?

2. Поміркуйте. Чому саме Чернеча гора в місті Канів стала об’єднавчим місцем для свідомих українців?

3. Чи згідні ви з твердженням, що кожен свідомий українець/українка повинен побувати на Чернечій горі? Відповідь обґрунтуйте.

3. Спроби опозиційної діяльності: підпільні групи та організації. Робітничі виступи

Одним із методів діяльності дисидентів стало створення громадських організацій. 1956 року в місті Сталіно (нині — Донецьк) організували Реалістичний робітничий гурток демократів. Гуртківці поширювали листівки «Не вірте чекістам!», «Не вірте комуністам!», «Слава Ісусу Христу!». Написали протестний лист до Президії Верховної Ради СРСР, у якому вимагали звільнити політичних в’язнів. Члени гуртка планували створити на Донбасі демократичну партію, яка б стала альтернативою КПРС. У 1957 році активісти були заарештовані. Найсуворішим був судовий вирок їхньому лідеру Євгенові Доніченку: 7 років концтаборів та 5 років заслання. Протягом 1957-1958 років у Станіславі (нині — Івано-Франківськ) діяла Об’єднана партія визволення України. До неї належали переважно робітнича молодь і студенти. Ця підпільна організація займалася суто агітаційною роботою, маючи на меті підготувати українське суспільство до боротьби за суверенну національну державу — Українську Народну Республіку. Зразком для наслідування вважала діяльність ОУН та УПА. Рішенням суду активісти були позбавлені волі строком від 2 до 10 років. Активно діяв у Львові в 1956-1959 роках Український національний комітет, створений з ініціативи молодих робітників Богдана Грицини та Івана Коваля. До нього належали понад 50 осіб. Усі вони мріяли про повну національну незалежність України, запорукою якої мала стати національна армія. Щоб поширювати свої ідеї і залучити у прихильники якомога більше людей, комітет розпочав діяльність з агітаційної роботи, для цього його члени навіть побудували в лісі біля Львова підпільну друкарню. Згідно з рішенням суду Богдана Грицину та Івана Коваля розстріляли. Інші ж учасники отримали від 5 до 15 років позбавлення волі.

У 1959 році в Львові було створено Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Ця організація об’єднувала близько 30 учасників. Її засновником та ідейним натхненником був юрист за освітою Левко Лук’яненко. У Програмі спілки головною метою визначили вихід України зі складу СРСР правовими засобами, реалізуючи право, гарантоване Конституцією СРСР (стаття 17) та Конституцією УРСР (стаття 14), яке так і залишалося фікцією. Програмою передбачено демократичні норми місцевого самоврядування, проголошено прозорість і гласність. Учасники УРСС відверто писали про Голодомор 1932-1933 років, репресії 1930-х років, безправне становище селян, критикували політику зросійщення, і це не могло залишитися поза увагою радянської влади. Досудове слідство тривало протягом січня-травня 1961 року. Оскільки більшість учасників УРСС мали юридичну освіту, то цю справу ще називають «справою юристів». Обвинуваченим інкримінували «зраду Батьківщини» (стаття 56 Кримінального кодексу СРСР). Левка Лук’яненка засудили до страти, яку згодом замінили на 15 років позбавлення волі, інших — до 7-11 років ув’язнення. Хоча це об’єднання діяло недовго, але його вважають першою саме дисидентською організацією і за метою, і за методами.

На початку 1960-х років почастішали робітничі виступи. Причинами незадоволення стали зниження життєвого рівня внаслідок грошової реформи 1961 року, дефіцит промислових товарів, затримання зарплати, подорожчання продуктів харчування тощо. Упродовж 1962 року відбулися страйки і демонстрації робітників у Донецьку й Жданові (нині — Маріуполь). Хвилю заворушень і страйків у 1963 році підтримали робітники в Кривому Розі, Дніпропетровську (нині — Дніпро), Дніпродзержинську (нині — Кам’янське), Києві, Одесі. Офіційна преса про ці факти не повідомляла — партія зберігала їх у суворій таємниці.

• 1. Які громадські організації антирадянської спрямованості діяли в Україні у другій половині 1950-х років?
• 2. Коли діяла Українська робітничо-селянська спілка? Які злочини радянської влади вона викривала?
• 3. Що зумовило робітничі виступи в Україні на початку 1960-х років?

Мовою джерела. З інформації Голови КДБ при Раді Міністрів СРСР Володимира Семичасного у ЦК КПРС від 25 липня 1962 року про розповсюдження антирадянських анонімних документів:

«Доповідаю, що за останній час значно зросла кількість ворожих проявів, пов’язаних з розповсюдженням антирадянських анонімних документів...

Управління КДБ у Запорізькій області припинило ворожу діяльність антирадянської групи в місті Мелітополі, що складається з 13 осіб, яка в 1960-1961 роках сім разів поширювала антирадянські листівки, виготовлені за допомогою саморобних кліше. У місті Черкаси виявлено антирадянську групу з трьох осіб, які розповсюдили в лютому-березні цього року понад 900 листівок, надрукованих саморобним штампом... На території Кримської області встановлена антирадянська група під назвою «Вільна Таврія», що складається з 10 учнів 8-9 класів, яка виготовила і розповсюдила понад 100 антирадянських листівок».

Фото зі справи Ангеліни Усикової, громадської активістки, яка поширювала антирадянські листівки у Станіславі (Івано-Франківську)

1. Що сприяло активізації антирадянського громадського руху в період десталінізацїї?

2. Чи можна стверджувати, що антирадянська боротьба була загальноукраїнською? Відповідь обґрунтуйте, використовуючи джерело та фото поруч.

Левко Лук’яненко (1928-2018)

Народився на Чернігівщині. Протягом 1944-1953 років відбував військову службу, спочатку в Україні, згодом в Австрії, потім у Грузії і Закавказзі. Паралельно закінчив середню вечірню школу, здобув фах авторемонтника. У той час у молодого Лук’яненка зародилося бажання боротися за незалежну Україну. Вважаючи, що найкраща освіта для боротьби — юридична, закінчив юридичний факультет Московського університету. Після завершення університету отримав скерування у відділ пропаганди Радехівського райкому партії на Львівщині. «Носячи ширму комуністичного активіста», розпочав громадську діяльність. Тут він знайшов чимало однодумців. Вони вважали, що досягти незалежності можна не силою зброї, а правовими засобами. Задля реалізації своєї мети в 1959 році створили підпільну організацію Українська робітничо-селянська спілка (УРСС). Оскільки у програмі організації основною метою зазначили здобуття незалежності України, нехай і мирним парламентським шляхом, доля членів УРСС була визначена. У камері смертників Левко Лук’яненко провів 72 доби, після чого вирок замінили на 15 років позбавлення волі. У 1976 році разом з Миколою Руденком став співзасновником Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, за що був засуджений на 10 років позбавлення волі і 5 років заслання та визнаний «особливо небезпечним рецидивістом». У 1988 році був помилуваний, а в 1991 році його реабілітували. Він — співавтор тексту «Акта проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 року. Того ж року Левко Лук’яненко балотувався на посаду Президента України. Здійснював активну політичну діяльність у незалежній Україні: очолював Українську республіканську партію, був депутатом Верховної Ради України I, II, ІІІ і V скликань, Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. В 2005 році отримав звання Герой України. У спогадах Левко Лук’яненко писав: «Я дав обітницю небу — здобути Україні волю». Виконанню цієї обітниці він присвятив усе своє життя.

1. Чому радянська влада переслідувала Левка Лук’яненка?

2. Як пов’язані діяльність Левка Лук’яненка та вислів «Віра виникає тоді, коли є мученики»?

У той час, коли... на теренах України

з ініціативи Левка Лук’яненка виникла УРСС,

Тоді... у світі

у Німеччині, в місті Мюнхен агент КДБ вбив керівника ОУН(б) Степана Бандеру.

Підсумуйте свої знання

1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:

- 1959-1961 рр. — діяльність Української робітничо-селянської спілки під проводом Левка Лук’яненка;

- 1960-1964 рр. — діяльність Клубу творчої молоді «Сучасник» у Києві;

- 1962-1963 рр. — робітничі страйки і демонстрації в містах України.

2. Поясніть значення понять: шістдесятники, дисиденти, «самвидав».

3. Підготуйте історичну довідку про дисидентський рух за критеріями: причини й передумови виникнення, течії, активні учасники, вимоги, територія поширення, соціальний склад, форми донесення своїх ідей.

4. Розгляньте зображення. Участь у якій організації об’єднує історичні постаті, зображені на світлинах? Напишіть твір-есе «За них говорили і вчинки, і творчість...» про діяльність організації, учасниками якої були історичні постаті, зображені на світлинах.

Лесь Танюк

У Спілці письменників України. Зліва направо: Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко, Євген Сверстюк. 1962 рік