§ 23. Опозиційна діяльність режимові в середовищі національних меншин

• Поясніть значення терміну «поліетнічність», «інтернаціоналізм».
• Які були напрямки дисидентського руху?
• Коли радянська влада здійснила депортацію кримських татар:?

1. Національні рухи в період «застою»

Згідно з переписом населення 1970 року на теренах УРСР проживали росіяни, євреї, німці, поляки, болгари та представники багатьох інших етносів. Наголошуючи на своєму інтернаціоналізмі, влада завжди розрізняла громадян за ознакою етнічного походження. Обов’язковою стала фіксація національної належності в анкетах і документах, які засвідчували особу. Натомість, неодноразово наголошуючи на формуванні наднаціональної спільності «радянський народ», владці прагнули уніфікувати національне життя. В умовах «відлиги», тобто незначного збільшення «свободи» та зменшення репресій, у національних опозиційних рухах почали з’являтися різні групи, між якими на початку 1960-х рр. не було зазвичай елементарних зав’язків та обміну інформацією, взаємодії навіть у межах одного етнічного соціуму. Активність опозиційних рухів національних меншин залежала від кількох факторів, насамперед від політики влади щодо них, котра досить часто була дискримінаційною за етнічною ознакою, повсякденного життя, рівня пристосування національних меншин до нових соціально-економічних і політичних реалій.

Усталеними формами вираження національної ідентичності та своєрідного пасивного опору системі була насамперед культурно-освітня діяльність. Видавалися газети і журнали національними мовами, функціонували національні школи. Відзначалися пам’ятні дати, зокрема і дні скорботи. Прикметною ознакою стала діяльність різноманітних організацій, котрі підтримували зв’язок з історичною батьківщиною. Час від часу лунала критика національної політики держави, соціально-економічних проблем та інших сфер життєдіяльності. Однак влада невпинно слідкувала за тим, щоб опозиція національних меншин не виходила за межі дозволеного.

Поширеною формою протесту став рух «відмовників» — громадян, яким відмовлено у виїзді з СРСР. Його ще можна охарактеризувати як рух репресованих народів за повернення до рідних місць. Особливо активним він був з різних причин серед євреїв і німців. 28 серпня 1941 року, з початком німецько-радянської війни, вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про депортацію німців до Середньої Азії та Сибіру. Початково це стосувалося головно німців Поволжя, але з 1944 року торкнулось і німців зі звільнених територій, зокрема українських. Тут німці компактно проживали в Одеській та Миколаївській областях. Усіх заганяли до трудової армії, де вони перебували фактично як військовополонені. Після завершення війни німців розселили майже по всій території СРСР. Кілька десятиліть поспіль прихована державна дискримінація доповнювалася негативним настроєм населення, яке почасти ототожнювало німців із «німецькими загарбниками». І лише в 1970-х роках в них з’явилася можливість повернутися в місця попереднього проживання. Однак чимало німців тоді вирішило виїхати на батьківщину. З 1974 року уряд ФРН підтримував це прагнення, що значно посприяло їхній боротьбі за виїзд. Хоча німцям переважно давали дозвіл на виїзд, проте багатьом під різними приводами було відмовлено. Проти відмовників, котрі продовжували боротися за виїзд, зазвичай застосовували репресії. Загалом комуністична влада намагалася звести нанівець усі громадсько-політичні потуги відмовників, дисидентів та інших опозиційних елементів. І це їй вдавалося упродовж усієї доби «застою».

• 1. Якою була національна політика держави?
• 2. Які існували форми вираження національної ідентичності?
• 3. Хто такі «відмовники», за що вони боролися?

2. Прояви єврейського дисидентського та сіоністського руху на теренах УРСР

У єврейському опозиційному русі сформувалося дві течії — «еміграційників» і «культурників», хоча таке розмежування було досить умовним. Перші здебільшого ставили вимогу реалізації прав євреїв на еміграцію, а «культурники» вбачали своєю основною метою розвиток єврейської мови та культури, організацію єврейської вищої та середньої національної освіти, створення мережі культурних закладів, поширення юдейських релігійних громад. Йосиф Зісельс, Олександр Парицький займалися створенням зазвичай напівлегальних культурно-освітніх центрів — «ульпанів» — гуртків з вивчення мови іврит у Києві, Харкові, Одесі, задоволенням релігійних потреб єврейської меншини, подоланням негативних наслідків прояву побутового і державного антисемітизму. Водночас «еміграційники», домагаючись від влади дозволу на виїзд, прагнули ознайомити потенційних емігрантів з історією та культурою світового єврейства, полегшити вивчення рідної мови. В їхній активності виняткова роль належала відмовникам. Особливо непокоїли правоохоронні органи такі форми протесту «відмовників», як проведення демонстрацій у приймальних Президії Верховної Ради УРСР, республіканських міністерств і відомств. Поширеними були акції протесту, пов’язані з відмовами від радянського громадянства і здачею паспортів. З середини 1970-х років еміграція євреїв стала масовою. Поширеними причинами еміграційного руху став антисемітизм в СРСР як державна політика: перешкоджання вступу євреїв до вузів, просуванню у кар’єрі, по службі та інші. Такі дії розпалювали споконвічний побутовий антисемітизм. Іншою причиною виїзду до Ізраїлю була єврейська національна свідомість — сіоністська течія в національному русі.

Ще до виникнення організованого єврейського руху в містах, де під час війни були здійснені масові розстріли євреїв, склалася традиція вшанування загиблих заупокійною молитвою та покладанням вінків в річницю їхньої загибелі. Найвідомішим з таких місць став Бабин Яр у Києві. 29 вересня там багато років поспіль збиралися родичі й близькі розстріляних. З початком єврейського руху за виїзд до Ізраїлю в цей день туди стали приходити київські відмовники й активісти з інших міст. Відтак Бабин Яр став місцем протистояння радянської влади і демократичних прагнень єврейського національного відродження. Крім Бабиного Яру в Києві, щось подібне, хоч і в більш скромних масштабах, відбувалося в іншому місці масових розстрілів євреїв у роки німецько-радянської війни — у Дробицькому Яру біля Харкова.

Пам’ятний камінь у Бабиному Яру, встановлений 1966 року. Світлина

З перших днів свого існування рух єврейського національного відродження в усіх його формах перебував під наглядом державних і партійних органів. Те, що відбувалося в Бабиному Яру, вони розцінювали як «дії єврейських націоналістів з метою розпалювання націоналістичних тенденцій серед єврейського населення міста Києва». «Виховні заходи» включали затримання і арешти. Затримували не тільки біля пам’ятного каменю, а також превентивно і задовго до будь-якої передбачуваної події, щоб залякати і створити підстави для звинувачення в злісному, тобто повторному порушенні. Фактична заборона вшанування жертв Голокосту на теренах УРСР цілком збігалася з асимілятивною політикою радянської влади. До того ж місця масової загибелі євреїв у роки Другої світової війни так чи інакше ставали місцями активності єврейсько-сіоністського руху, що вимагав у Кремля відновлення єврейського національно-культурного життя та дозволу репатріації до Ізраїлю.

• 1. Які були напрямки єврейського дисидентського руху? За що вони боролися?
• 2. Чому Бабин Яр став місцем протистояння євреїв радянській владі?
• 3. Як влада боролася з проявами радянського руху?

Зі спогадів Євгена Сверстюка:

«...Перед нашими друзями євреями була ясна перспектива: вихід на волю і повернення на свою історичну батьківщину, де на них чекають з розкритими обіймами. Вони розуміли, що перед українцями немає іншої перспективи, крім виходу в сибірське заслання або повернення додому, в зону особливого тиску і нагляду. Вони прагнули нам допомогти, як тільки могли. Вони апелювали до вільного світу. Багато з них написали спогади про спільне життя в зоні. Йосеф Менделевич написав зворушливі «спогади про українських політв’язнів». А наш спільний друг Ар’є Вудка вивіз у своїй пам’яті цілу збірку «Українські поезії за колючим дротом».

1. Які відносини були між євреями й українцями в таборах?

2. Як євреї, яким вдалося виїхати на прабатьківщину, допомагали українцям?

Мовою джерела. Зі спогадів дисидента і відмовника Олександра Парицького, 1978 рік:

Під час війни в Дробицькому Яру на околиці Харкова були розстріляні близько двадцяти тисяч євреїв. У березні 1978 року ми надіслали листа в облвиконком з пропозицією напередодні Дня Перемоги організувати там суботник. Нас запросили на зустріч з головою, котрий запевнив, що там все прибрано, пам’ятний знак відремонтований, і в недільнику немає необхідності. Я відповів, що тоді ми покладемо квіти і вінки задля вшанування пам’яті жертв нацизму. Реакція голови була неадекватною. Він почервонів, схопився з місця і закричав: «Я забороняю ходити туди з квітами! Нічого там робити!». Наступного тижня нас викликали до КДБ і попередили, щоб ми не ходили до Яру. Для себе я вирішив, що це буде моя особиста демонстрація. Поля [дружина] категорично заявила, що одного мене нізащо не відпустить. Але вирушили ми втрьох — до нас приєднався мій колишній колега по Інституту метрології Льоня Гугель. 8 травня зранку йшов дощ. До Дробицького Яру, розташованого за 3 км від кінцевої зупинки трамвая, ми попрямували навпростець через поле. Тільки почали спускатися по слизькому схилу гори, як назустріч із завіси дощу висунулася шеренга людей в плащах. Їх було чоловік двадцять.. «У чому справа?» — питаю. «А ви куди прямуєте? Прохід туди заборонений» — відповіли. «Ми йдемо покласти квіти до пам’ятного знаку. Тут поховані тисячі людей, вбитих нацистами. Ми прийшли вшанувати їх пам’ять і зробимо це!». У відповідь пролунало: «Стояти! Не рухатись!» Ми перестрибнули через струмок, потім зробили кілька кроків вгору по східному схилу і розсипали квіти по землі. Люди в плащах мовчки стояли навпроти, майже впритул до нас. Я не помітив в їхніх однакових особах ніякого особистого почуття. Їм наказали — вони виконують».

Пам’ятник «Дерево життя» («Менора») у Дробицькому Яру. На камені, розташованому всередині кільця, трьома мовами (іврит, українська, латина) напис: «Тут місце, де мертві вчать живих»

1. Як представники радянської влади реагували на ініціативу вшанувати пам’ять розстріляних євреїв в Дробицькому Яру?

2. Чи можна трактувати політику радянської влади як прояв антисемітизму? Чому?

3. Кримські татари в боротьбі за повернення на батьківщину

Процеси десталінізації лише частково торкнулися долі кримських татар. Їм і надалі забороняли повертатися на батьківщину. Водночас послаблення репресивного апарату стимулювало виникнення масового руху кримських татар за відновлення національних прав і повернення на батьківщину. Найпоширенішою формою його реалізації стало проведення петиційних кампаній. Звернення до вищих партійних і державних інституцій початково були лояльними. Спершу дякували за колишню (до 1944 року) турботу про долю народу, відтак констатували відданість радянському ладові, а закінчували петицію впевненістю, що наслідки культу особи Йосифа Сталіна будуть подолані, порушення щодо кримських татар будуть усунуті й вони зможуть повернутися на прабатьківські землі. Організаційні структури цього руху виникли стихійно, єдиного керівного центру не існувало. На території поселень створювали ініціативні групи, які укладали згадані петиції, збирали підписи та кошти для делегування уповноважених до Москви. Звернення до XXIII з’їзду КПРС у 1966 році підписали майже 120 тисяч кримських татар. Подібної масовості не знав жоден із національних, релігійних чи правозахисних рухів у СРСР.

У відповідь влада розпочала кримінальне переслідування організаторів та учасників петиційних кампаній і національного руху загалом. Проте репресивні дії не лише не зупинили протестантів, а й надали петиційній кампанії сили. Компліментарно-прохацький тон звернень до державних структур змінився на критично-аналітичний: у них засуджували національну політику в СРСР, а депортацію назвали «геноцидом». Задля організації демонстрацій та мітингів використовували пам’ятні дати. Кожної річниці злочинної депортації — 18 травня — відбувалися масові траурні заходи. Поминали тих, хто загинув у дорозі та місцях поселень. Почасти вночі сміливці вивішували чорні й національні прапори на державних і громадських установах. Одним із лідерів кримськотатарського національного руху став Мустафа Джемілєв, родину якого депортували до Узбекистану. За відновлення історичної справедливості щодо кримських татар виступала Айше Сеїтмуратова. Боротьбу за права кримськотатарського народу вів дисидент генерал Петро Григоренко.

Під час зустрічей із делегаціями кримських татар очільники держави давали певні обіцянки, але їхнього виконання люди так і не дочекалися. Зате репресії були реальністю. Для узаконення розправи з опозиційним рухом загалом і національним рухом кримських татар зокрема в 1966 році до кримінальних кодексів республік внесли статтю 190 (у РРФСР), 187 (в УРСР) у трьох частинах — «Поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад», «Глум над Державним гербом або прапором», «Організація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок» — із санкціями до трьох років ув’язнення. Кримських татар викликали до міліції, зачитували ці статті й вимагали розписок про ознайомлення з ними, сподіваючись унеможливити масові акції протесту. Влада застосовувала й інші форми боротьби з національним рухом. Це, зокрема, виключення з лав КПРС і комсомолу, обшуки, допити, «профілактичні бесіди» у КДБ, конвойовані виселення (більш як 6 тисяч осіб) із Криму, понад 50 судових процесів та більш як 200 засуджених. Дисидент Ілля Габай під час суду у своєму останньому слові так аргументував злочинність виселення кримських татар із батьківщини: «Якби татари справді перейшли на бік німців, це було би трагічною помилкою народу, але не давало б нікому права розпоряджатися їхньою батьківщиною. Адже не прийшло ж нікому в голову зайнятися переселенням румунів, угорців, італійців чи, зрештою, німців». Отже існувала та протидіяла тоталітарному режиму реальна опозиція, яка здійснювала різнопланову роботу, спрямовану на демократизацію суспільного життя, піднесення державотворчих процесів, формування політичної і правової культури у співвітчизників.

• 1. Яку форму боротьби обрали кримські татари?
• 2. Що стимулювало виникнення масового руху кримських татар? Хто очолив опозиційний рух кримських татар?
• 3. Як влада боролася з опозиційним рухом кримських татар?

Мустафа Джемілєв (народився 1943 року)

Один з лідерів кримськотатарського руху, дисидент, політв’язень. Народився 13 листопада 1943 року в Криму. А в 1944 році депортований разом зі своєю сім’єю до Узбекистану. Після закінчення школи намагався вступити до Середньоазійського державного університету, та через заборону приймати до вишу татар йому це не вдалося. У 1962 році вступив на гідромеліоративний факультет Ташкентського інституту інженерів іригації та механізації сільського господарства, але через активну правозахисну діяльність на четвертому курсі був виключений із вишу. Із 16 років працював токарем на Ташкентському авіаційному заводі, був членом молодіжної студентської організації «Спілка кримськотатарської молоді», де очолював «Історичний відділ», виступав з історичними розповідями про свій народ. Із 1960-х років брав активну участь у кримськотатарському національному русі, за що неодноразово був заарештований, проводив багатоденні голодування на знак несправедливих звинувачень, та не здався системі й не впав духом. Повернутися до Криму йому вдалося лише в 1991 році. Того ж року Мустафу Джемілєва обрали головою «Організації кримськотатарського національного руху», згодом — головою Меджлісу кримськотатарського народу. Сьогодні він є одним із провідників кримськотатарського національного руху, народним депутатом України.

1. У чому проявлялась сила духу Мустафи Джемілєва? Як він відстоював своє право жити на батьківщині?

Із спогадів Мустафи Джемілєва, 1966 рік:

«Співробітники КДБ СРСР скаженіють, що ми збираємо свідчення про кримських татар, які загинули у вигнанні, та збираємо матеріали проти садистських комендантів, які глумилися з людей за часів Сталіна і яких, згідно з приписами Нюрнберзького трибуналу, потрібно судити за злочини проти людства. Як наслідок злочину 1944 року, я втратив тисячі братів та сестер. І про це потрібно пам’ятати».

1. Чи можна назвати Мустафу Джемілєва правозахисником свого народу? Чому?

Айше Сеїтмуратова (народилася 1937 року)

Народилася в селищі Аджі-Елі Маяк Салинського району Кримської АСРР. У семирічному віці разом із матір’ю, братами і сестрами була депортована із Криму в Самаркандську область Узбекистану. Після закінчення школи навчалася на історичному факультеті Самаркандського університету. Вчителювала у школі, займалася науковою діяльністю. З 1964 року — активна учасниця кримськотатарського національного руху. Її двічі заарештовували. Відбувала покарання у мордовських таборах. Вийшовши на волю, продовжила діяльність у національному русі. Дізнавшись про бажання влади ізолювати її в психіатричній лікарні, заявила: «Тліти і повільно помирати там я не збираюся. Я полум’ям згорю на Красній площі. Мені втрачати нічого. Однак, перш ніж це зробити, я звернуся до всього мусульманського світу й опишу життя мусульманки в СРСР». У 1978 році емігрувала до США, де співпрацювала із радіостанціями «Радіо Свобода», «Бі-бі-сі», «Голос Америки». Повернувшись із еміграції, займалася проблемами облаштування кримських татар. Після окупації Криму Росією у 2014 році заявила, що «майбутня державність кримських татар має будуватися разом із українським народом. Тільки разом із Україною ми досягнемо успіху».

1. Визначте життєву позицію Айше Сеїтмуратової.

У той час, коли... на теренах України

було урядом ФРН підтримано німців щодо їхніх прагнень емігрувати до Німеччини (1974 рік).

Тоді... у світі

у США у Нью-Йорку пройшла 200-тисячна антивоєнна демонстрація. (14.(31.03.1974 рік).

Підсумуйте свої знання

1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:

- 1966 р. — підписано 120 тисячами кримських татар звернення до XXIII з’їзду КПРС, щодо їх повернення до Криму;

- 1974 р. — підтримано урядом ФРН німців, які боролися за виїзд на батьківщину.

2. Поясніть значення понять: «відмовники»; петиційна кампанія.

3. Напишіть есей на тему: «Життя кримських татар в умовах комуністичної системи».

4. Заповніть таблицю «Національні рухи в період застою».