§ 24. Освіта, наука, література та мистецтво в радянській / совєтській Україні

Одним із основних для радянської влади було гасло культурної революції. Газети щодня друкували короткі зведення про культурне будівництво, що розглядали як фронт — не менш важливий, ніж продовольчий, вугільний, металургійний тощо. Проте назвати революційними культурні здобутки комуністичної доби було би помилковим. Передусім через сталінські репресії. Однією рукою режим розгортав культурне будівництво, створював умови для розкриття народних талантів і розвитку масової культури. Підтримувана народом, ця діяльність була справді революційною за масштабами. Проте другою рукою тоталітарна держава знищувала таланти. Від репресій особливо страждала культурна еліта.

Не менш важливим є і те, що тоталітарна влада ще з ленінських часів ставилася до культури вкрай прагматично — передусім як до важеля зміцнення політичної влади. Тому культурне життя набуло вкрай політизованих форм, а саму культуру розглядали як підґрунтя ідеології. Більшовицький режим цілеспрямовано нищив надбання попередніх поколінь: руйнував старовинні будівлі, які нібито заважали реконструкції міст; за валюту на закордонних ринках продавав націоналізовану культурну спадщину; вів боротьбу з митцями, які прагнули зберегти національні традиції. Радянська держава, діючи методами пропаганди й терору, намагалася обмежити внутрішній світ людини цінностями, які не суперечили ленінській доктрині влади і власності.

1. Особливості культурно-освітнього процесу доби

Партія контролювала зміст національно-культурного процесу й вимагала, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило доктрині. Політизація культурного процесу не приховувалася. Метою її було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили би поведінку широких мас населення прогнозованою.

Партійні вожді часто заявляли, що народні маси слід долучити до культурних надбань усього людства. Однак із розмаїття загальнолюдської культури ретельно добирали тільки фрагменти, корисні для більшовицької пропаганди.

ЗАУВАЖТЕ

Попри проголошену загальну ідеологічну кампанію з коренізації та створення умов для розвитку національностей, водночас відбувалася російська експансія в культурі. Росіяни ніколи не визнавали себе національною меншиною в Україні. Совєтська русифікація, на відміну від імперської, охопила всю українську територію (адміністративну та етнічну), що перебували у складі СРСР, всі прошарки населення, навіть селянство. Зросійщення здійснювалося за допомогою численного державного й партійного апарату й мільйонів поселених в Україні росіян, за активного сприяння Російської православної церкви. Після телеграми Сталіна 1933 р. відбулося припинення українізації і знищення більшості українських письменників. Постановою ЦК КП(б) 1938 р. в школах республіки було запроваджено обов’язкове вивчення російської мови.

Колона піонерів на демонстрації в день 10-річчя оголошення Першої світової війни. Київ. 1924 р.

До весни 1927 р. українізація залишалася апаратною кампанією. З приходом у березні того року в Наркомат освіти УСРР М. Скрипника її було перенесено у сферу освіти, науки і культури. Представники національної інтелігенції, які в минулому будували демократичну державність свого народу, отримали можливість докласти сил до розбудови радянської України.

СЛОВНИК

Піонери — члени масової дитячої більшовицької організації, що об’єднувала радянських школярів віком від 9 до 14 років. Основною її метою було виховання дітей у дусі відданості комуністичній партії та радянській державі.

Сформулюйте заголовок пункту як питальне речення і завершіть його за таким алгоритмом: ми вважаємо...; тому що...; отже...

2. Розвиток освіти

Позитивні результати мали заходи з ліквідації неписьменності серед дорослих (лікнепу). У 1921 р. Раднарком УСРР зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоти. На подолання неписьменності дорослого населення в роки перших п’ятирічок виділяли чималі кошти. Тих, хто працював, змушували відвідувати заняття в школах грамоти в позаробочий час.

На початку 1936 р. було підбито перші підсумки багаторічної кампанії лікнепу. ЦК ВКП(б) і PHК СРСР ухвалили рішення завершити її до кінця другої п'ятирічки, тобто за два роки. І хоч багато людей похилого віку не бажали вчитися, результати виявилися разючими: якщо 1897 р. в українських губерніях налічувалося 72 % неписьменних, то в 1939 р. у віці до 50 років таких було лише 15 %.

З 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обов'язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання виконали за кілька років. Однак у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько третини дітей шкільного віку.

У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обов'язкове навчання». Щоб реалізувати принцип обов'язковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, учительські кадри, підручники й посібники.

У травні 1934 р. у країні запровадили єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне).

У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, у якій ішлося про те, що початкова та середня школа «повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Учитель мав дотримуватися навчальних програм і текстів підручників. Особливо контролювалося викладання історії. Навчальний предмет «історія» відновили 1932 р. Ще у 1924/25 навчальному році історію як навчальну дисципліну звели майже нанівець, оскільки почали працювати за комплексними програмами. Предметом вітчизняної історії вважали історію СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Тоді ж основною формою організації навчального процесу став урок із групою учнів та визначеним розкладом занять.

Здійснюючи курс на коренізацію, нарком освіти М. Скрипник дбав про національну школу, навчання у якій здійснювалося мовою місцевого населення. На початок другої п’ятирічки в українськомовних школах навчалося понад 80 % учнів. Це відповідало частці українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи - російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Коли політику коренізації було припинено, у школах національних меншин почали викладати російською або українською мовами.

У неросійських школах з 1938/39 навчального року запровадили обов’язкове вивчення російської мови. Передбачалося вивчати її з 2-го до 10-го класу. Оскільки планувалося 4-5 уроків з мови на тиждень, саме російська мова ставала основною навчальною дисципліною. Навчальні програми з інших предметів істотно скорочувалися. Так почалася русифікація української школи.

Мітинг із нагоди відкриття чотирирічної трудової школи в хуторі Романівський на Донбасі. 1928 р.

Урок малювання в дитячому будинку на Сирці. Київ. 1924 р.

Проаналізуйте джерело. Поміркуйте, чи пов'язані процеси розбудови системи освіти та пропаганди комуністичної ідеології. Відповідь обґрунтуйте прикладами з джерела.

«З'їзд зазначає, що, незважаючи на шкідництво ворогів народу - троцькістів, бухарінців і буржуазних націоналістів - на різних ділянках культурного будівництва, більшовики України під керівництвом ЦК ВКП(б) прийшли до свого XIV з’їзду з величезними успіхами на фронті національно-культурного будівництва. [...] За час існування Радянської влади на Україні збудовано 5653 нові школи. У 21 656 школах навчається понад 5 млн дітей. У 117 вишах навчається 110 тис. студентів. Науково-дослідні інститути, театри, кіно, радіо, література, преса, образотворче мистецтво - все це набуло велетенського розмаху завдяки невтомній допомозі більшовицької партії і демонструє собою торжество ленінської національної політики.

XIV зїзд КП(б)У з особливою силою підкреслює необхідність ліквідувати наслідки ворожого шкідництва у викладанні російської мови в неповних середніх школах, а також у вузах. Буржуазні націоналісти, троцькісти і бухарінці чинили всякі мерзоти і підлості, щоб вигнати велику російську мову з наших шкіл і вузів. Зусилля троцькістів, бухарінців і буржуазних націоналістів були спрямовані на відрив українського народу від братерської дружби з великим російським народом, на відрив Радянської України від Союзу Радянських Соціалістичних Республік і відновлення капіталістичного рабства». (Резолюція XIV з'їзду КП(б)У про підсумки й завдання в галузі культурного будівництва. Червень 1938 р.)

3. Розвиток вищої школи та науки

Після ліквідації університетів наукові дослідження зосередилися переважно в установах Української академії наук. У червні 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована Наркомату освіти. ВУАН працювала у 20-х роках XX ст. у складі трьох відділів: історико-філологічного, фізико-математичного й соціально-економічного.

З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія наук почала працювати за планом. Держава цілком фінансувала Академію і контролювала виконання планових завдань. У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь - нелінійну механіку. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

Студенти Дніпропетровського комуністичного вищого навчального закладу у фізичній лабораторії. 1932 р.

Збирання книжок для сільських мешканців. Харків. 1935 р.

В Українському фізико-технічному інституті в Харкові ввели в дію прискорювач елементарних частинок, на якому одержали ядерну реакцію через розщеплення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня.

Від середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Праці Є. Патона та його учнів підвели наукове підґрунтя під теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки.

Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевським, М. Слабченком, плідно працювали над проблемами історії України. Літературознавство розвивали М. Возняк, С. Єфремов, вагомим внеском у мовознавчу науку були праці А. Кримського. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні, а згодом репресувала найавторитетніших учених.

У 1936 р. під час затвердження нового статуту ВУАН було перейменовано на Академію наук УРСР.

Головним завданням вищої школи була підготовка спеціалістів для народного господарства. Треба було замінити тих, хто емігрував за кордон або був позбавлений роботи за фахом через політичну недовіру.

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

Валентина Радзимовська

(1886-1953)

Біологиня, засновниця української школи фізіологів і біохіміків, громадська діячка. Походила з української шляхетної родини Василя і Любові Яновських. Закінчила медичне відділення Київських вищих жіночих курсів. Працювала в Київському університеті й Київському медичному інституті. Захистила докторську дисертацію з фізіології та біохімії. Досліджувала проблеми біохімії ізольованих клітин, кислотно-лужного балансу за туберкульозу та інших патологій, дитячу фізіологію. Заарештована у справі СВУ, пізніше звільнена. За німецької окупації 1941-1944 рр. працювала в навчальних і медичних установах Києва та Львова. Емігрувала до Братислави, а потім до Мюнхена, де викладала в університетах. 1950 р. виїхала до США. де й померла.

Кількість вищих навчальних закладів в Україні збільшилася з 19 в 1914/15 навчальному році до 129 в 1938/39, а чисельність студентів у них - відповідно з 27 до 124 тис. Радянська Україна за чисельністю студентів випередила, зокрема, Велику Британію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.). Уперше центрами вищої школи стали 28 міст.

У 1933 р. відновили діяльність університети в Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів.

Виступ «Живої газети» з нагоди 25-річчя РКП(б). Київ. 1923 р.

Наведіть по три приклади позитивних і негативних результатів більшовицької політики у сфері освіти й науки та дайте власну оцінку цих заходів.

Складіть кросворд на 12 імен визначних українських учених. Запропонуйте однокласникам розгадати його.

4. Особливості літературного процесу 20-30-х років. «Розстріляне відродження»

Для української літератури 20-ті роки XX ст. були періодом національного відродження. Творчий злет, започаткований Українською революцією, тривав і ширився внаслідок українізації. Виникли численні центри літературної творчості, створювалися різноманітні об’єднання, гуртки і студії, в яких митці експериментували з формою, намагаючись прищепити світові мистецькі досягнення на національному ґрунті.

Зокрема, у Києві сформувалася група неокласиків, до якої ввійшли представники різних літературних стилів: О. Бурґгардт (Юрій Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін. Вони прагнули збагатити українську літературу найяскравішими здобутками західноєвропейської літератури. Їхнім ідейним натхненником був колишній університетський професор, літературний критик і перекладач Микола Зеров. Неокласики не визнавали низькопробної революційно-масової літератури, створеної для потреб моменту.

Великим літературним центром була тодішня столиця УСРР - Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт». У середині 1920-х рр. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих письменників і поетів: М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін. 1928 р. ВАПЛІТЕ самоліквідувалася.

Молоді письменники та письменниці. Одеська організація Спілки пролетарських письменників «Гарт». 1926 р.

У 1925 р. розгорнулася дискусія про шляхи розвитку української літератури. Розпочата як суто літературна, вона незабаром була політизована. Політичні звинувачення в націоналізмі адресувалися передусім М. Хвильовому. Приводом став його заклик «Геть від Москви!». Хвильовий не вкладав у нього політичного підтексту, він застерігав українських митців від некритичного копіювання культурних надбань інших народів, закликав їх виявляти у своїй творчості національні риси, теми і мотиви. Доки міг, М. Хвильового захищав О. Шумський. На початку 1927 р. під тиском влади його виключили з ВАПЛІТЕ.

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

Микола Хвильовий (псевдонім М. Фітільова)

(1893-1933)

Письменник, ініціатор створення ВАПЛІТЕ. Радянська колективізація, Голодомор 1933 р., крах ілюзій, арешт М. Ялового підштовхнули М. Хвильового до самогубства.

«...Непоказна, середнього зросту, щупленька, зі смуглявим обличчям, людина. Я глянув і остовпів. Оцей непомітний маленький чоловічок, у темній косоворотці, в сандалях на босу ногу, з вихрастою чуприною — оце Хвильовий? Оце той грізний полеміст, що потрясав і потрясає українським культурним і політичним світом? Це той, хто вивів з рівноваги навіть самого Сталіна в Кремлі?..» (Г. Костюк. «Зустрічі й прощання: Спогади»)

На межі десятиліть ситуація змінилася. Було ліквідовано всі літературні об’єднання. Для запровадження тотального контролю над творчістю митців утворилися професійні спілки: письменників, художників, композиторів тощо. За допомогою цих спілок влада прагнула уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого соціалістичного реалізму. Утвердилася жорстка система контролю над духовною творчістю, яка характеризувалася втручанням партійних чиновників у літературно-художнє життя. Під патронатом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з'їзду письменників України. З’їзд розпочався в червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було створено Спілку письменників України.

Ви вже знаєте, що репресії 30-х років XX ст. не оминули українських митців у галузі літератури, живопису, музики, театру. За приблизними підрахунками, в УРСР у 30-ті роки ліквідували близько 80 % творчої інтелігенції. Із 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 р. виходили друком твори тільки 36 (своєю смертю померли лише 7 письменників). Тож літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х років XX ст., яке було знищене більшовицькою владою, назвали «Розстріляним відродженням».

5. Розвиток музичного, театрального мистецтва та кіно

Змістовним було музичне життя, у якому провідну роль відігравали Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Капела «Думка», створена ще 1919 р., перетворилася на один із найкращих хорових колективів Радянського Союзу. Вона щороку з великим успіхом гастролювала в республіках СРСР.

Продовжували творче життя ветерани української театральної сцени М. Садовський і П. Саксаганський, молодші за віком А. Бучма, Н. Ужвій, Г. Юра. Завоювали славу оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

Плідно працювали художники старшого покоління: М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко; молодші віком - В. Касіян, А. Петрицький. Однак жорна репресій не оминули митців. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука та кількох його учнів. Незабаром усіх їх розстріляли.

Порівняйте твори Казимира Малевича «Людина, що біжить» (1933) та Олексія Шовкуненка із серії «Дніпробуд» (1930-1933). Визначте стилістичні особливості виконання цих робіт. Які історичні події відображено?

Одним із найвидатніших українських художників був Федір Кричевський. Його оригінальний стиль органічно поєднував мистецькі надбання Європи і національного живопису. В умовах радянської дійсності митець послідовно обстоював національні традиції. Найвідомішим твором Ф. Кричевського є триптих «Життя».

Центральна частина «Сім'я» оспівує родину як найбільшу цінність людського життя. Ліва частина має назву «Любов». Темою картини є те, що дає всьому початок, породжує життя. Права частина — «Повернення». На ній зображено стареньких батьків, які зустрічають сина, котрий повернувся додому без ноги, але з бойовою відзнакою на грудях. Ця частина символізує сумний, драматичний бік життя. Так через символічні образи художник утілює ідею, що ґрунтується на глибокій народній мудрості: щастя родини виростає з любові, а знищує його війна.

Φ. Кричевський. Життя. Триптих (Любов. Сім’я. Повернення). 1925—1927 рр.

В. Касіян. 1 — Гуцул з квіткою. Літографія. 1923 р. 2 — Карпатська мати. Естамп. 1923 р.

Василя Касіяна вважають засновником мистецької школи української графіки, що ґрунтувалася на засадах реалізму. Митець створив понад 10 тис. творів, виконаних у техніках лінориту, деревориту та офорту.

М. Самокиш. Бій Богуна з Чарнецьким під Монастирищем у 1653 р. 1931 р.

Миколу Самокиша вважають одним із основоположників історичного і батального українського живопису. Знаковим у його творчій біографії було звернення саме до історії України, зокрема історії козацтва.

Вагомі здобутки мало українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, обладнаної найсучаснішим устаткуванням. У 1928 р. вийшов на екрани перший фільм Олександра Довженка «Звенигора». Після цього митець одразу здобув славу кінорежисера світового класу. Шедеврами світового кінематографа стали стрічки О. Довженка «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) (1958 р. на міжнародному кінофестивалі в Брюсселі цей фільм увійшов до списку 12 найкращих фільмів усіх часів і народів). У 1933 р. митець переїхав до Москви, поставив кінокартини «Аероград» (1935), «Щорс» (1939).

Олександр Довженко

Олександр Довженко під час знімання фільму «Аероград». 1935 р.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва 20-х років стало мистецьке об'єднання «Березіль», до якого увійшло близько 250 театральних діячів та акторів. Було, зокрема, утворено 5 майстерень, режисерську лабораторію, що готувала кадри для всіх театрів України. Засновником та художнім керівником «Березоля» був режисер, актор, драматург Лесь Курбас. Від 1931 р. почалося цькування митця. 1933 р. його заарештували, згодом заслали на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, на Медвежу Гору, потім - етапували на Соловки. 1937 р. Курбаса розстріляли в урочищі Сандармох (Карелія).

Лесь Курбас (1887-1937)

Залучивши додаткові джерела інформації, підготуйте повідомлення про творчість одного з митців, згаданих у тексті параграфа. На основі повідомлень учнів класу укладіть альманах «Творчість митців “Розстріляного відродження”».

ПЕРЕВІРТЕ, ЧОГО НАВЧИЛИСЯ

1. Складіть речення, використавши поняття та терміни, назви мистецьких об'єднань: ліквідація неписьменності, неокласики, «Розстріляне відродження», «Думка», ВАПЛІТЕ, Спілка письменників України, «Березіль».

2. Укажіть прізвища українських діячів початку XX ст., дотичних до розвитку вказаних сфер культурного життя та науки.

С. Єфремов, А. Бучма, А. Кримський, Б. Гмиря, Б. Лятошинський, В. Касіян, Г. Верьовка, Г. Юра, Є. Патон, І. Їжакевич, Л. Курбас, Л. Ландау, Л. Ревуцький, М. Бажан, М. Драй-Хмара, М. Зеров, М. Куліш, М. Рильський, М. Волобуев, В. Радзимовська, М. Хвильовий, М. Боголюбов, М. Бойчук, М. Василенко, М. Гришко, М. Грушевський, М. Крилов, М. Самокиш, Н. Ужвій, П. Тичина, П. Козицький, Ф. Кричевський.

3. Підтвердіть фактами або спростуйте слушність тверджень. • Посилення ідеологічного тиску на культурне життя, домінування марксистської ідеології, наявність цензури, пропагандистська роль більшовицької культури. • Розширення сфери вживання української мови. • Занепад української національної культури внаслідок фізичного винищення інтелектуального потенціалу («Розстріляне відродження»). • Одержавлення системи наукових та освітніх установ, їх ідеологізація. Регламентація діяльності Всеукраїнської академії наук.

4. До положень, що характеризують розвиток освіти, науки, доберіть конкретні факти.

• Надання переваг особам робітничо-селянського походження під час вступу до вишів. • Кампанія з ліквідації неписьменності серед дорослих. • Жорсткий контроль з боку держави за творчою інтелігенцією.

5. Прокоментуйте події (або явища), про які йдеться у фрагментах джерел.

«Виникла гаряча і гостра літературна дискусія між окремими літературними школами, групами, напрямками, організаціями та їхніми представниками... Ці питання були такі: про орієнтацію українського культурного (і літературного) розвитку (Європа чи Москва?); про українізацію пролетаріату; про роль української інтелігенції в українському культурному будівництві: теорія боротьби двох культур, національне відродження України і т. д. і т. п. При обговоренні цих нових питань М. Хвильовий у своїх літературних памфлетах виявив яскравий націоналістичний ухил. Стало потрібне втручання партії в цю дискусію. На своєму пленумі в червні 1925 р. ЦК КП(б)У обговорюючи націоналістичні ухили М. Хвильового і його прихильників, визнав їх помилковими, шкідливими, чужими ідеології партії і пролетаріату. І гостро їх засудив» (Є. Гірчак).

«З Лесем Курбасом ми зустрілися в травні 1935 р. на Медвежій горі: мені випало щастя працювати з ним в Медвежегорському театрі, так званому Центральному театрі ББК (Біломорсько-Балтійського каналу). [...] Керівником театру призначили Курбаса. Він приїхав у прекрасному англійському костюмі (в тім, в якому його забрали), гарний, сивий, стрункий, наповнений творчими мріями. Взявся ставити "Інтервенцію" Л. Славіна... Прем'єра не відбулася. Закінчилося все драматично. Саме напередодні генеральної репетиції Курбаса звільнили від керівництва театром...» (В. Цеханський).