Розділ VII. Повсякденне життя та культура України у середині XIX — на початку XX ст

У цьому розділі ви дізнаєтеся про:

• особливості розвитку культури України цього періоду;
• розвиток освіти, науки, літератури, театрального, музичного та образотворчого мистецтва, архітектури;
• видатних представників української культури;
• повсякденне життя українців цієї доби.

§§ 28-29. Зміни в повсякденному житті. Розвиток освіти й науки

За цими параграфами ви зможете:

• охарактеризувати розвиток освіти на українських землях, визначити основні здобутки і проблеми в українізації системи освіти;
• оцінити надбання українських учених;
• вказати на значення Наукового товариства ім. Шевченка для становлення української національної науки;
• ознайомитися з видатними українськими вченими.

• 1. Які основні тенденції розвитку культури першої половини XIX ст.? 2. Який взаємозв’язок у розвиткові українського руху та української культури?

1. Зміни у повсякденному житті

Процеси модернізації, що охопили українські землі у другій половині XIX ст. — на початку XX ст., стали помітними в повсякденному житті всіх прошарків суспільства.

Вони проявлялися насамперед в урбанізації, зміні ролі жінки, зростанні освіченості населення тощо.

Враховуючи те, що на початок XX ст. більшість населення українських земель проживала все ще у сільській місцевості, то зміни у повсякденному житті проявлялися насамперед у проникненні елементів міського життя і досягнень промислового виробництва, занепаді традиційних промислів.

Зрушення в житті мешканців та мешканок найпомітнішими були у великих містах.

Усі ці зрушення спричиняли зміни у побуті, звичаях і традиціях українського населення. До змін у містах докладали значних зусиль благодійники і меценати. Меценатство та благодійництво у цей період стало новим звичаєм серед заможних і шляхетних людей. Проте переважна більшість заможних міщан (здебільшого це банкіри, власники великих підприємств, торгових фірм, державні чиновники високого рангу та ін.) опікувалася лише власним добробутом. Вони мали комфортне житло з ознаками тогочасної цивілізації (електричне освітлення, телефон, каналізація), пересувалися містом кінними екіпажами або автомобілями, вишукано одягались у дорогих крамницях або кращих кравців, купували ювелірні прикраси, престижні годинники, елітні парфуми.

Новомодною традицією заможних людей стало «їздити на води» або гірські курорти (Баден-Баден, Емськ, Трускавець, Миргород та ін.). Там вони не тільки опікувалися власним здоров’ям, а й спілкувались у шляхетному товаристві, заводили корисні знайомства з представниками аристократичної еліти.

Серед міщан середнього статку (державні службовці, торговці, власники майстерень, учителі тощо) зросла культура споживання, харчування, дозвілля. Вони замовляли одяг у модних кравців, купували новинки техніки (грамофони, велосипеди та ін.) дбали, щоб їхні діти здобули вищу освіту.

Міщани полюбляли у вихідні відвідувати театри та кіно, або вирушати до парку, де грав духовий оркестр і діяли атракціони. Влітку популярними були прогулянки на човнах по річці або приміських озерах. Узимку ходили кататися на ковзанах на міських катках. Новою звичкою міщан стало відвідування у позаробочий час кав’ярень, цукерень, чайних тощо. Там спілкувалися з друзями, призначали побачення, обговорювали справи з колегами тощо. Утвердилася нова звичка — читати у вільний час газети та журнали.

Значні зміни відбулися й серед міських низів (робітників заводів і фабрик, вантажників, двірників, прибиральниць, праль та ін.). Їхня кількість зросла у містах за рахунок селян, які перебралися до міста.

Із прибуттям у місто для вчорашніх селян змінювалося майже усе: розпорядок дня, одяг, харчування, житло, характер праці, а часто навіть і мова. Виник новий для них звичай — вихідного дня. Вони могли піти до церкви, відвідати недільну школу для дорослих або прогулятися у міському парку. Із видовищ перевагу віддавали кіно або цирку. Прогулюючись вулицями або відвідуючи видовища, міська біднота ласувала дешевими карамельками, а якщо бракувало грошей — лускали соняшникове насіння.

Намагаючись швидше адаптуватися до міста, прибульці одягалися не у вишиванки, а купували дешевий одяг з фабричної тканини. Мрією чоловіків було придбати кишеньковий годинник на ланцюжку, який мав видовищно звисати з кишені жилетки. Жінки мріяли про ювелірні прикраси. Для них спеціально виробляли дешеві підробки, схожі на коштовні.

Для новоявлених міщан змінювалася культура споживання. У селі вони жили з натурального господарства, а в місті щодня ходили до продуктової крамниці або на базар купувати харчі. Змінювався і раціон харчування.

У міських сім’ях дітей було менше, ніж у сільських. У місті біднота тіснилася в найманому житлі, й створювати багатодітну сім’ю означало ускладнити собі життя. До того ж жінки у місті часто влаштовувалися на роботу, аби збільшити бюджет сім’ї. Це супроводжувалось і змінами у свідомості жінок, оскільки працюючи, вони відчували себе повноправними членами суспільства, мали певну фінансову самостійність. У працюючих на виробництві жінок було менше часу на догляд дітей та домашнє господарювання.

Водночас особливістю міських низів було намагання зберегти зв’язок із землею. Оселяючись на міських околицях, селяни заводили городи, садочки, утримували домашню худобу та птицю.

Відбулися зміни й у відзначенні релігійні свят (Різдво, Великдень та ін.) і дотриманні обрядів (весілля, хрещення, похорон).

Хоча зміни у побуті села тривали набагато повільніше, вони були були вже доволі помітними. Так, одяг значної частини селян стали виготовляти не з домотканого полотна, а з, як тоді казали, «мануфактури» (тканин, виготовлених промисловим способом). Змінилися і фасони одягу, він став нагадувати міський. Стрімко поширювалося промислово виготовлене взуття: чоботи, черевики. Жінки стали носити шалі, хустки, золоті та срібні прикраси, намиста.

Змінювала свій вигляд та внутрішнє облаштування селянська хата. На початку XX ст. будували в основному трикамерні хати (хата-сіни-комора). В сінях почали відгороджувати місце для кухні. Внутрішнє планування хати залишалося традиційним. Більшість хатнього начиння, господарських пристосувань теж купували промислового виробництва.

Поряд із традиційними землеробськими знаряддями праці заможніші господарства придбали кінні косарки фабричного виробництва, металеві плуги, механічні млини, парові молотарки, сіялки тощо.

Поступово змінювалося і родинне життя. На зміну великій патріархальній сім'ї прийшла мала, до якої ми звикли сьогодні. Проте домінуючими залишалися традиційні патріархальні відносини. У селі зберігалися старовинні звичаї та обряди.

• Що найбільше вплинуло на зміни у повсякденному житті населення українських земель?

2. Розвиток освіти в другій половині XIX ст. — на початку XX ст.

У другій половині XIX ст. на українських землях після тривалого періоду занепаду відбувся стрімкий розвиток початкової освіти.

У Наддніпрянщині зміни в освіті стали відчутними вже наприкінці 1850-х рр. Молода інтелігенція, студенти, які об’єднались у громади, активно переймалися створенням недільних шкіл.

Нові вищі навчальні заклади в Україні у другій половині XIX ст.

Перша недільна школа відкрилася 11 жовтня 1859 року в Києві на Подолі. Зрозуміло, що до неї пішли навчатися діти робітників. Окрім читання й письма, тут викладали основи рідної історії. Наприкінці 1859 року такі школи були створені в Білій Церкві (одна), у Могилеві-Подільському (чотири); у 1860 р. в Одесі функціонувало п’ять недільних шкіл. Викладали в багатьох із них українською мовою, видано було букварі й підручники, зокрема «Буквар» Т. Шевченка. Однак того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох організаторів і викладачів цих шкіл було заарештовано. Проте недільні школи не припинили свого існування.

Становище почало значно поліпшуватися після проведення «Великих реформ».

У 70-х рр. XIX ст. земства сприяли відкриттю нових шкіл, опікувалися змістом і методикою навчання. У Правобережній Україні, де земств не було, система початкової освіти підпорядковувалася Російській православній церкві.

Валуєвський циркуляр та Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в шкільну освіту. Проте завдяки поширенню початкової освіти рівень письменності в українських селах наприкінці XIX ст. становив близько 20 %, а в містах — 50 %.

Певні зміни в царині освіти не оминули й Західну Україну. У 1869 р. уряд Австро-Угорської імперії проголосив загальне обов’язкове початкове навчання на західноукраїнських землях. Однак через матеріальні нестатки багато українських дітей не мали змоги відвідувати школу. До того ж у переважній більшості шкіл навчали у Східній Галичині — польською мовою, у Північній Буковині — німецькою, румунською, на Закарпатті — угорською. Це зумовило те, що рівень письменності серед українського населення ледь сягав 40 %, а в гірських районах — 10 %.

Сільська земська школа. Лубенщина

У системі середньої освіти Російської імперії існувало кілька типів шкіл: класичні гімназії, реальні, кадетські й духовні училища, семінарії. В одних (класичних гімназіях) перевагу віддавали вивченню грецької мови, латини і логіки, а їхні випускники отримували право вступати до університетів, в інших (реальних) — сучасним європейським мовам, математиці, природничим наукам. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію.

За станом на 1876 р. гімназії існували в усіх губернських, а також у деяких повітових містах. У 90-х рр. в Україні було приблизно 150 чоловічих та жіночих гімназій.

Жіноча гімназія в Чернігові

Для розмежування реальної і класичної середньої освіти 1871 р. було проведено реформу середньої освіти. Реальні гімназії перетворилися на реальні училища. Вони давали чітко виражену професійну спеціалізацію, готували учнів до практичної діяльності.

На західноукраїнських землях основним закладом середньої освіти також була гімназія, переважно з польською мовою навчання. У 1899 р. українські гімназії діяли тільки у Львові, Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі й Чернівцях — окремі гімназійні класи.

Українська гімназія в Тернополі. Поч ХХ ст.

Цікаво знати

Христина Алчевська

(1841-1920)

Чи не найбільший внесок у розвиток жіночої освіти зробила Христина Алчевська. Не маючи змоги у дитинстві отримати повноцінну освіту, вона все своє подальше життя присвятила тому, щоби зробити освіту доступною для широких верств суспільства, а особливо для жінок. У 1862 р. Христина заснувала жіночу недільну школу, яка впродовж 8 років діяла нелегально, а з 1870 р. після легалізації, впродовж 60 років була прогресивним педагогічним й організаційно-методичним центром освіти дорослих не тільки в Україні, а й у всій Російській імперії.

У 1879 р. на власні кошти X. Алчевська збудувала однокласну земську школу в селі Олексіївка Катеринославської губернії (нині — Луганська область).

Спеціальна середня освіта з розвитком промисловості набула значного поширення. Училища забезпечували кваліфікованими кадрами залізничний транспорт, гірничу, металургійну, цукрову промисловість. Вони ж готували спеціалістів для сільського господарства, торгівлі, флоту.

Чимало середніх навчальних закладів утримували за рахунок земств (ремісничі училища) або приватних осіб. З-поміж останніх найвідомішою була колегія Павла Ґалаґана, заснована 1871 р. у Києві.

В останній третині XIX ст. з виникненням і поширенням дитячих садочків виникає і дошкільна педагогіка. Видатну роль у її становленні та розвитку відіграла активна учасниця українського руху Софія Русова (1856-1940). Крім дошкільної освіти, вона багато уваги приділяла розвиткові освіти жінок.

Софія Русова

У другій половині XIX ст. тривав поступ і у розвитку вищої освіти. Вищими навчальними закладами на українських землях були Київський (1834 р.), Харківський (1805 р.), Одеський (1865 р.), Львівський (1661 р.), Чернівецький (1875 р.) університети.

У Російській імперії після відносної лібералізації в 60-70-х рр., коли університети користувалися правом внутрішньої автономії, розпочався період обмеження їх прав. Після того, як народники вбили царя Олександра II, у 1884 р. було прийнято новий університетський статут, згідно з яким ліквідовано автономію університетів, а виборність ректорів, деканів, професури скасовано.

Становлення індустріального суспільства, розвиток промисловості обумовили виникнення вищих технічних навчальних закладів: політехнічних інститутів у Львові й Києві; двох ветеринарних вищих навчальних закладів у Харкові та Львові.

Отже, у другій половині XIX ст. в системі освіти на українських землях сталися позитивні зрушення, зумовлені потребою часу в освічених спеціалістах. Було зроблено крок у розвиткові загальної початкової освіти. Проте імперські уряди Російської імперії і Австро-Угорської монархії не були зацікавлені в розвої української культури, побоюючись зростання національної свідомості мас.

На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання.

На початку XX ст. відбулися нові зрушення у системі освіти. Під тиском потреб суспільного розвитку мережа навчальних закладів поступово збільшувалася. У Наддніпрянській Україні кількість початкових шкіл від 1897 до 1911 р. зросла з 13 570 до 18 719. Середніх шкіл напередодні Першої світової війни тут налічувалося 252, де навчалося 140 тис. учнів. У середніх школах (реальних училищах, чоловічих та жіночих гімназіях) навчалися переважно діти дворян і державних службовців. Після революції 1905-1907 рр. кількість вихідців із «нижчих станів» у гімназіях дещо зросла, однак для більшості населення Наддніпрянської України здобуття середньої освіти залишалося неможливим.

Новоросійський університет в Одесі

На території Наддніпрянської України не було жодної української школи на державному утриманні, жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання. У роки революції 1905-1907 рр. особливою активністю у справі запровадження курсів лекцій і занять з історії України, української мови та літератури відзначалися студенти Київського та Новоросійського (Одеського) університетів. Однак після поразки революції читання цих курсів влада заборонила.

На західноукраїнських землях стан справ з освітою також був складним. На початку XX ст. третина сіл Галичини не мала початкових, а кожне шосте — будь-яких шкіл. У наявних школах краю українські діти становили близько 20 %. Середніх шкіл (державних і приватних гімназій) на всю Галичину було 49, з яких лише в чотирьох навчали українською мовою. Завдяки зусиллям української громадськості напередодні Першої світової війни в Галичині кількість українських початкових шкіл, де навчання здійснювали рідною мовою, збільшилася до 3,5 тисячі, почали працювати шість державних та 15 приватних українських середніх шкіл.

Вищу освіту в Західній Україні надавали чотири вищі навчальні заклади — Львівський та Чернівецький університети, Академія ветеринарної медицини і Політехнічний інститут у Львові. Викладання у Львівському університеті майже повністю здійснювали польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. Завдяки зусиллям української громадськості в обох університетах діяли українські кафедри.

• Чому царська влада закрила недільні школи?

• У яких українських містах були відкриті університети у другій половині XIX ст.?

3. Розвиток науки

В умовах, коли більшість населення українських земель не вміла читати, а успіхи в розвитку освіти були незначними, прогрес у науці вражав уяву.

У другій половині XIX ст. в Європі спостерігався розквіт природничих і точних наук: хімії, фізики, геології, ботаніки, біології, математики. Університети на українських землях стали важливими науковими центрами як Російської імперії, так і Європи.

Упродовж другої половини XIX ст. набула авторитету плеяда видатних науковців світового рівня, котрих, на жаль, зараховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких через різні обставини їм довелося працювати. Насправді вони були синами українського народу, якого ніколи не цуралися.

Світової слави зажили: вчений-етнограф М. Миклуха-Маклай; М. Умов — засновник київської школи теоретичної фізики; М. Бекетов — учений-хімік, який, працюючи у Харківському університеті, першим у світі став викладати фізичну хімію; математик О. Люпанов; ембріолог А. Ковалевський; І. Мечников і М. Гамалія, які були засновниками першої в Російській імперії та другої в світі бактеріологічної станції, а також започаткували успішне лікування таких небезпечних хвороб, як чума, холера, тиф, туберкульоз; М. Пильчиков, який зробив значний внесок у розвиток електротехніки, започаткував нову дисципліну — ядерну фізику, та багато інших. Одним із видатних українських учених того періоду був Іван Пулюй (1845-1918), який свої здібності виявив у електромеханіці, а до того ж прислужився і українському рухові.

М. Гамалія

Μ. Миклуха-Маклай

У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувалися праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду Руїни та Гетьманщини. У 80-90-х рр. XIX ст. почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків — О. Єфименко, Д. Баталія, Д. Яворницького, М. Грушевського. Завдяки їхнім дослідженням було вироблено загальну схему української історії від найдавніших часів. У царині дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Житецький. Низку важливих праць із проблем мовознавства створив О. Потебня.

Д. Яворницький

На початку XX ст. прогрес у науці став ще відчутнішим. Учені та винахідники України досягли вагомих успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Київському й Харківському університетах діяли традиційно сильні школи математиків та фізиків. Київську алгебраїчну школу заснував математик Д. Траве. Значний внесок у розвиток різних галузей математики зробили харківські вчені Д. Синцов, С. Бернштейн, В. Стєклов. Фізик Д. Рожанський став основоположником Харківської школи радіофізики.

Значними були досягнення українських біологів та медиків. Засновником Київської терапевтичної школи став М. Стражеско. Епідеміолог і мікробіолог Д. Заболотний першим у світовій практиці відкрив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні засоби боротьби з нею.

Постать в історії

Іван Пулюй

(1845-1918)

Іван Пулюй народився на Тернопільщині. Після закінчення гімназії навчався на теологічному факультеті Віденського університету, але, закінчивши його, не прийняв сану. В 1877 р. дістав академічне звання доктора філософії за спеціальністю фізика. Наступного року на всесвітній виставці в Парижі Пулюя нагородили за винаходи фізичних та електротехнічних приладів. Його творча індивідуальність особливо яскраво проявилась у галузі електротехніки. Так, він удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, що дало змогу створити лампу, яка за технічними характеристиками перевершувала лампу Едісона; був першим у дослідженні «холодного світла», що згодом дістало назву неонового. За його активної участі запущено низку електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а у Празі — першу в Європі на змінному струмі. Він сконструював трубку для виявлення ікс-променів, з чого скористався німецький вчений Рентген, від прізвища якого ці промені дістали свою назву.

Крім наукової роботи, він розгорнув широку громадсько-політичну діяльність: узяв активну участь у роботі Наукового товариства ім. Т. Шевченка, організував культурно-пропагандистське товариство «Січ». Переклав українською мовою Святе Письмо.

Першу карту геологічної побудови Донбасу, що склав інженер Л. Лагутін, у 1911 р. відзначили золотою медаллю на Всесвітній виставці. Вихованці Київського товариства повітроплавання сконструювали перший у світі гідроплан (Д. Григорович), багатомоторний літак і гелікоптер (І. Сікорський). Член товариства, військовий льотчик П. Нестеров на основі математичних розрахунків розробив теорію вищого пілотажу. В 1913 р. він уперше в історії авіації продемонстрував над Сирецьким аеродромом у Києві «мертву петлю», що згодом дістала його ім’я.

Вагомих результатів було досягнуто в суспільних науках. М. Грушевський у Петербурзі видав одну з перших узагальнювальних популярних праць із української історії «Нарис історії українського народу». На початку XX ст. вийшли перші книги його фундаментальної 10-томної «Історії України-Руси». Продовжувала плідно працювати перша в Україні та Росії жінка-доктор історичних наук О. Єфименко. Вагомий внесок у вивчення історії Слобідської України зробив Д. Баталій, Лівобережжя — О. Барвінський. У 1908 р. в Петербурзі було видано українською мовою доступну широкому загалові ілюстровану «Історію України-Руси» М. Аркаса.

В. Вернадський

(1863-1945)

Неабияке значення для розвитку українського мовознавства та формування національної самосвідомості мали праці вітчизняних філологів. У 1907-1909 рр. вийшли друком «Українська граматика» А. Кримського та чотиритомний «Словник української мови» Б. Грінченка. Значними були досягнення в різних галузях наук Володимира Вернадського. Він прагнув створити цілісне бачення розвитку Землі, життя, людської історії та Космосу. Ідеї Вернадського про роль живої речовини в житті земної кори стали йому фундаментом для створення нових наук — геохімії та біогеохімії. Він був основоположником учення про біосферу та ноосферу.

• Назвіть визначних українських учених і галузі знань, у яких вони працювали.

4. Роль Михайла Грушевського у громадсько-політичному житті України (кінець XIX — початок XX ст.)

Михайло Сергійович Грушевський народився у м. Холм, дитинство минуло у Ставрополі та Владикавказі, навчався в одній із тифліських гімназій. Вищу освіту здобув у Київському університеті Св. Володимира, де його вчителем і наставником був знаний український історик, професор В. Антонович. Під його впливом М. Грушевський сформувався як історик: копітка праця з документами, сприйняття народу як творця історії. Вже на третьому курсі М. Грушевський розпочав роботу над своєю першою великою роботою «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.». У 1891 р. праця вийшла друком, і її вчена рада університету відзначила золотою медаллю.

М. Грушевський

(1866-1934)

За рекомендацією В. Антоновича М. Грушевський очолив кафедру історії Східної Європи у Львівському університеті, а згодом став ще й редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка». У 1897 р. він був обраний головою НТШ, яке очолював до 1914 р. Завдяки цим посадам став однією з чільних постатей українського громадсько-політичного життя в Галичині й загалом в Україні.

Михайло Грушевський задумав і почав здійснювати ідею створення багатотомної фундаментальної праці, що узагальнила б величезну епоху в розвиткові української національної історії. Вже сама ідея подати історію України від найдавніших часів до сучасності мала велике значення.

Перед революцією М. Грушевський видрукував сім томів своєї великої праці «Історія України-Руси». Крім того, він опублікував стислі історичні огляди, які відіграли чи не найбільшу роль у піднесенні української культури і самосвідомості: «Очерк истории украинского народа» та «Ілюстровану історію України». Відтоді завдяки Грушевському наявність окремої національної історії не можна було заперечувати, як і завдяки Шевченкові — наявність окремої української мови та літератури.

В українському національному русі на початку XX ст. не було постаті, яка могла б зрівнятися з М. Грушевським своїм авторитетом, і цей авторитет насамперед завдячував науковому доробкові вченого і напрочуд цілеспрямованій організаційній праці.

• Чим уславився М. Грушевський?

5. Внесок Наукового товариства ім. Шевченка у становлення національної науки

Якщо у Наддніпрянській Україні наука розвивалась як частина загальноросійської, то на західноукраїнських землях було закладено фундамент національної української науки. Її осередком стало Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) — науково-культурна громадська організація, заснована 1892 р. коштом прогресивної української громадськості Львова та інших міст Західної України.

Попередником НТШ було Літературно-наукове товариство ім. Шевченка, засноване у 1873 р. Товариство було сформовано як прообраз Академії наук — з історико-філософською, філологічною і математично-природничо-лікарською секціями й підсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів. Членами та активними діячами НТШ були О. Барвінський, М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, С. Томашівський та інші.

Головною заслугою товариства було те, що за відсутності української державності воно виконувало функції всеукраїнської Академії наук.

НТШ мала незаперечні заслуги у розробленні української наукової термінології. Історична роль товариства полягала у виведенні української науки за межі українознавства.

До найважливіших досягнень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести те, що І. Пулюй відкрив катодне проміння (назване згодом рентгенівським), І. Горбачевський синтезував сечову кислоту, праці М. Зубрицького в галузі теорії математики, внесок С. Рудницького та В. Кубійовича у дослідження географії України та ін.

• Коли було створено Наукове товариство ім. Шевченка?

ВИСНОВКИ

Незважаючи на відсутність української держави, у другій половині XIX — на початку XX ст. відбувається становлення основ української національної освіти та науки. У цей час у системі освіти на українських землях сталися позитивні зрушення, зумовлені потребами часу. Проте ні Російська імперія, ні Австро-Угорщина не сприяли розвитку освіти українською мовою. В освіті однією з найскладніших проблем залишалася українізація школи. Українська національна наука гуртувалася навколо Наукового товариства ім. Шевченка — науково-культурної громадської організації, заснованої у 1892 р. Вона відігравала роль своєрідної всеукраїнської Академії наук.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ ТА ВМІННЯ

• 1. Перелічіть особливості розвитку культури у другій половині XIX — на початку XX ст. Які чинники були визначальними у розвитку української культури?
• 2. Чим був зумовлений розвиток спеціалізованої освіти у другій половині XIX ст.?
• 3. Як відбувалося становлення української національної науки? Яку роль у цьому процесі відіграло Наукове товариство ім. Шевченка?
• 4. Попрацюйте у групах. Який вплив на розвиток української культури мала політика царського уряду?
• 5. Обговоріть. Яка роль українських учених у розвитку світової науки?
• 6. За допомогою додаткових джерел складіть розповідь про одного з українських учених, підготуйте презентацію (на вибір).