Узагальнення за курсом «Історія України. 9 клас»

Події «довгого XIX ст.» були важливими в історії України. Під впливом процесів модернізації відбулися великі зміни у житті українців та докорінно змінився світогляд значної частини населення.

Модернізація зумовила швидкий промисловий розвиток українських земель (зокрема, східних та південних районів), особливо в другій половині XIX ст., втягування їх у світове господарство. Формується, хоч і незначний, прошарок українських підприємців, які займають провідне місце у харчовій промисловості. Загалом українські землі стають житницею Європи.

Стрімко розвивається і промисловість, хоча вона і перебувала в руках іноземного капіталу. За виробництвом металу, добуванням вугілля і нафти українські землі посідають вагоме місце у світовій економіці.

Попри стрімкий економічний розвиток українських земель на кінець XIX ст. актуальною стала проблема надмірної кількості трудових ресурсів. Існуючі підприємства не могли поглинути всієї маси робітників. Виходом із ситуації стала трудова міграція. Мільйони українців переселилися за океан (США, Канада, Бразилія, Аргентина), у держави Європи на теренах Російської імперії.

Попри модернізаційні процеси, основну масу українського населення продовжували становити селяни, більшість яких страждала від малоземелля та злиднів. Найактуальнішим питанням для українців стало аграрне.

Незважаючи на те, що в цей період українці були розділені між двома імперіями та повністю позбавлені національної державності, вони усвідомили свою єдність та окремішність і розгорнули боротьбу за національне визволення. Національне відродження, що охопило різні регіони України наприкінці XVIII — на початку XIX ст., маючи свої регіональні особливості, у 60-ті роки XIX ст. злилося в єдиний національний рух, в якому виокремлювалися два струмені: на західноукраїнських землях, що перебували під владою Австро-Угорщини, й у Наддніпрянській Україні, що була під владою Російської імперії. Розвиваючись у складних умовах переслідувань і заборон (особливо в Російській імперії), набуваючи різних організаційних форм наприкінці XIX ст., український рух став перед проблемою вироблення чіткої власної політичної програми. Цей процес політизації призвів до виникнення трьох основних політичних течій: соціалістичної, ліберальної або національно-демократичної і націоналістичної. Обстоюючи національні інтереси українського народу, кожна з течій головним і першочерговим висувала одне з положень: соціальне визволення, здобуття демократичних свобод або відродження української держави. Здавалося, що ці благородні цілі мали б об’єднувати всі течії українського руху. Проте пріоритетність цілей для провідників виявилася важливішою за єдність.

До того ж лише в Галичині, яка на початок XX ст. стала «українським П’ємонтом», українські політичні партії незалежно від політичних уподобань проголосили, що метою їхньої боротьби є здобуття незалежності України.

Таким чином напередодні Першої світової війни український рух, хоч і був вагомим чинником політичного життя двох імперій, не досягнув тієї консолідованості, яка б могла привести до здобуття незалежності. Тому українські діячі напередодні війни починають покладати велику надію на зовнішню підтримку.