§ 51. Практичне заняття: «Трансформація побуту та господарської діяльності в українських сім’ях у модерну добу»

1. Що визначало культурницький розвиток на українських землях в складі Австрійської і Російської імперії на початку XX ст.? 2. Які мистецькі жанри були поширеними серед відомих українських діячів культури? 3. Як змінювалося повсякденне життя суспільства?

1. МИСТЕЦЬКА ГАЛЕРЕЯ

Розгляньте зображення. Визначте їхній ідейний задум. Які особливості господарсько-побутової діяльності українських сімей вони розкривають? Підготуйте віртуальну екскурсію, використовуючи представлені ілюстрації. Запишіть план розповіді.

Свати (Пимоненко, 1882 р.)

Святочне ворожіння (художник — Микола Пимоненко, 1888 р.)

Весілля (художник — Микола Пимоненко, 1891 р.)

Селянська родина (художник — Тарас Шевченко, 1843 р.)

Українська родина Кравчуків з с. Тишківці на Івано-Франківщині (фото 1890 р.)

2. ДОКУМЕНТОЗНАВЦІ

Ознайомтеся із характеристикою господарського та побутового життя українських сімей в модерний час. Визначте основні зміни, що відбулися на початку XX ст. Систематизуйте інформацію заповнивши подану таблицю.

1. Як створювалася сім’я. Найголовнішою функцією сім’ї є відтворення людського роду та виховання дітей. Разом з тим сімейне життя — шлюб — поєднує матеріальне й духовне, громадянське й особисте. В Україні традиційно був поширений моногамний шлюб. Моногамія — це форма шлюбу, при якій чоловік одружується лише з однією жінкою, а жінка — лише з одним чоловіком.

Українці підготовку до шлюбу ніколи не сприймали лише як особисту справу тих, хто укладав шлюб, або їхніх батьків та родичів; це було й справою громадськості. Вплив останньої на практику добору шлюбних пар та утворення родини здійснювався через мережу добре організованих інституцій: сільську громаду, молодіжні об’єднання (парубоцькі та дівочі громади).

Укладанню шлюбу завжди надавалося великого значення. За звичаєвим правом (неписаними законами, що регулювали життя в громаді та родині) в Україні людину вважали за самостійну тільки після одруження: неодружений чоловік, хоч якого б віку він був, вважався парубком. Одружена людина завжди мала більший авторитет у громаді, ніж неодружена. Громада ставилася несхвально до людей, які вчасно не створили сім’ю.

У XIX — на початку XX ст. в Україні парубки найчастіше одружувалися після служби у війську. Дівчата виходили заміж переважно в 16-18 років. Народ схвалював ранні шлюби. Про це свідчать прислів’я: «Хто рано встає і рано жениться — ніколи не розкається», «Рано встане — діло зробить, рано жениться — дітей до розуму доведе». Вікова різниця між нареченими, за народними уявленнями, мала бути невеликою. Шлюби між молодою і літнім не схвалювалися.

Наречених, як правило, вибирали зі свого села, а інколи — із сусідніх. До шлюбу хлопця з дівчиною з іншого села ставилися з пересторогою. Репутація родини наречених мала дуже велике значення при їх виборі.

Важливу роль у виборі наречених відігравали батько й мати. Народ уважав, що без батьківського благословення неможливо створити щасливу сім’ю, щоправда, останнє слово — згода під час сватання та вінчання в церкві завжди було за молодими. Дівчину чи хлопця зазвичай не примушували до одруження. В українських родинах в усі історичні періоди здебільшого намагалися поважати бажання чи дії всіх членів, незалежно від віку і статі.

2. Національна ендогамія. Серед українців у XIX — на початку XX ст. був також поширений принцип національної ендогамії: українці одружувалися з українцями і дуже рідко — з росіянами, поляками, євреями чи представниками інших національних меншин. Єврей, щоб одружитися з українкою, мусив прийняти християнство. Якщо поляк брав шлюб з українкою, то це відбувалося в церкві, а не в костелі.

Слід зазначити, що ставлення до міжнаціональних шлюбів у тогочасному українському суспільстві було неоднозначним. Такі шлюби практикувалися більше серед вищих станів, що було пов’язане передусім із прагненням одержати всі ті привілеї, якими користувалася шляхта польських земель, навіть шляхом одруження. У народі насторожено ставилися до міжнаціональних шлюбів, що було одним із засобів збереження національних традицій, проявом вірності вірі батьків, природного почуття етнічного самозбереження.

3. Демократизм сімейних стосунків. На відміну від російської родини, де протягом віків жінка зазнавала постійних принижень від деспотизму чоловіка, в українців були досить демократичні родинні стосунки. Жінка нарівні з усіма мала право на особисте майно, яке вона могла придбати за власні гроші. Дочка також мала виключне право на материзну — землю, яку отримала в придане її мати. Це забезпечувало жінці певну незалежність і вигідно відрізняло її від жінок інших етнічних груп, що населяли Україну.

Незалежність жінки зростала в простих сім’ях, оскільки в них було лише два дорослих виробники. Чоловік з нею радився, доручав їй провадити господарство у його відсутність, коли в часи воєнного лихоліття чи з метою заробітчанства залишав рідну хату на довгі місяці чи навіть роки. Жінка нерідко повинна була брати на себе відповідальність голови родини й змушена була виконувати роботу самостійно. Важлива роль жінки відображена в приказці: «Чоловік за один кут хату тримає, а жінка — за три». Традиція рівноправного становища жінки протягом віків була важливою запорукою міцності української сім’ї. Діалог Одарки і Карася з опери «Запорожець за Дунаєм» ілюструє цей момент дуже вдало: їхню «сварку» пронизує почуття рівності, добрий гумор і взаємна любов.

4. Сім’я — осередок духовності й родинного виховання. У сім’ї дітям передавали родинний досвід, культурну спадщину, формували ціннісні орієнтації в житті. Надавалося великого значення трудовому навчанню дітей. У його основу було покладено особистий приклад дорослих. Власне факт народження дитини сприймався батьками як поява ще одного помічника чи помічниці. Саме цим пояснюються звичаї відрізання пуповини в новонароджених хлопчиків на сокирі, щоб у майбутньому був добрим господарем, у дівчаток — «на гребені» (який використовувався для прядіння) щоб була доброю хазяйкою.

До 6-7 років дівчатка і хлопці були під опікою матері та виконували приблизно однакову роботу — пасли овець, свиней, гусей. У цей самий час їх починали залучати до різних занять: хлопці допомагали батькові коло худоби, а дівчата — матері коло печі, мили посуд, замітали хату. Трохи старші діти вже виконували чітко розмежовані функції у домашньому господарстві.

Важливу увагу приділяли розумовому вихованню, що відобразилося у приказках: «Без розуму ні сокирою рубати, ні личака в’язати», «Не краса красить, а розум». «Розумний всякому дає лад» та ін. саме розумові здібності дитини відігравали велике значення при виборі нареченого чи нареченої. Про це свідчать приказки: «Краще з розумним у біді, ніж з дурним в добрі», «Краще з розумним два рази загубити, як з дурним один раз знайти», «З розуму наберешся, а з дурним і в останній загубиш» та ін.

В українських родинах дітей передусім вчили любові. Митрополит Андрей Шептицький звертався до батьків: «Пам’ятайте й те, що Ваша хата є першою й найважливішою школою, в якій діти Ваші мають навчитися любити Бога і дітей».

Проявом любові та добра була пошана до батька й матері та старшин. Дитину змалку вчили «віддавати чолом» родичам і знайомим. Виявом пошанівку до старших було звертання на «Ви» як до незнайомих, так і до батька й матері.

У сім’ї формували національну свідомість і сприяли передачі національно-культурних цінностей. Величезного значення у процесі виховання набувало святкування всією родиною християнських свят — Святого Вечора, Різдва Христового, Надвечір’я, Воскресіння Христового тощо.

Найважливіші етапи життя людини й окремі стадії розвитку родини супроводжувалися різноманітними обрядами і звичаями. До традиційної сімейної обрядовості належать обряди, пов’язані з біологічним циклом існування людини — народженням (пологові звичаї та хрестини), одруженням (шлюб і весілля), смертю (похорон і поминки).

5. Старість. В українських родинах батько й мати на старість дуже рідко коли були самотніми. Згідно зі звичаєвим правом, з ними залишався жити один із синів: на Лівобережній Україні — переважно молодший, а на Правобережній — старший. На практиці дуже часто батьки залишали біля себе того, з ким, на їхню думку, буде краще доживати віку. Дочки з батьками залишалися лише в тому випадку, коли не було синів. У такій ситуації донька приводила до батьківської хати приймака. Залишатися в батьківському домі й доглядати батьків вважалося дуже почесним обов’язком. Це було вигідно і з матеріального боку: за звичаєвим правом українців, батьківська оселя і більша частина землі — так звана дідизна — залишалися тому, хто опікувався мамою і татом.

6. Опіка над здоров’ям. Процеси модернізації супроводжувалися розширенням доступу населення до медичного обслуговування, яке раніше було привілегією вищих станів. На Наддніпрянщині визначну роль відіграла мережа земських лікувальних установ. У 1910 р. працювало близько 1 тис. земських лікарів і 3100 фельдшерів та акушерок.

Невеликі медичні заклади працювали при заводах і фабриках. Наприклад, відомий підприємець Микола Терещенко утримував за свої кошти «Чорноробну лікарню» для робітників, Андрій Шептицький у Львові 1903 р. відкрив «Народну лічницю».

3. МИСЛЮ ТВОРЧО

Пригадайте твори відомих українських письменників, які ви вивчали упродовж цього навчального року. Зіставте між собою їхні сюжетні лінії. Визначте особливості господарського життя у описаних родинах. Заповніть у зошиті таблицю.