§ 30. Політична роздробленість середньовічних держав

Пригадайте. Яким був принцип престолонаслідування у Київській державі? Що таке вотчинне землеволодіння? Якими були основні наслідки Любецького з’їзду князів?

1. ПОЛІТИЧНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ — УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЕТАП В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА. ЗАХІДНА ЄВРОПА В ПЕРІОД РОЗДРОБЛЕНОСТІ

В історії ранньофеодальних держав Європи Х—ХІІ ст. є періодом політичної роздробленості — поділу середньовічних держав на малі та великі володіння, які не мали централізованої влади. До цього часу родова знать — аристократія вже становила привілейовану верству, належність до якої визначалася народженням. Її власність на землю була спадковою і не залежала від волі монарха. Але і власність феодалів поступово фактично стала спадковою — феоди передавались від батька до сина.

Тим самим досягалася внутрішня згуртованість знаті та феодалів, їх прагнення захистити свої привілеї від посягань з боку центральної влади, яка до цього часу слабшає. Наприклад, у Франції до початку XII ст. реальна влада короля не виходила за межі домену, тобто родового володіння короля, що за своїми розмірами поступався володінням багатьох великих землевласників.

Як вам уже відомо, що на території колишньої імперії Карла Великого виникли три нових королівства: Французьке, Німецьке та Італійське у Північній Італії. Потім процес політичного розпаду охопив кожне з цих нових утворень. Так, на території Французького королівства наприкінці IX ст. налічувалося 29 володінь, а в кінці X ст. — близько 50. Ще більш подрібненою була Італія.

Процес політичної роздробленості в Х-ХІ ст. почав розвиватися в Англії. Цьому сприяла передача королівською владою знаті права судочинства та довільного встановлення розміру визиску з селян за користування землею. У результаті цього землевласник (світський або церковний) ставав повним власником землі, займаної селянами та їх особистим паном. Землевласники набували економічної могутності і прагнули до більшої незалежності від короля.

Становище змінилося після того, як Англія в 1066 р. була завойована нормандським герцогом Вільгельмом Завойовником. Підкорення захопленої країни в умовах постійного спротиву місцевого населення вимагало від завойовників-норманів згуртованості навколо короля. У результаті країна, яка наближалася до стану роздробленості, перетворилася на централізовану державу із сильною монархічною владою. На європейському континенті на той час це був єдиний виняток.

Особливою своєрідністю характеризувався розвиток середньовічної Німеччини. До XIII ст. це була одна з найсильніших держав Європи. А потім тут почав швидко розвиватися процес внутрішньої політичної роздробленості, країна розпалася на ряд самостійних державних утворень. Імператорська влада у Священній Римській імперії поступово втрачала свої позиції і ставала залежною від великих світських і церковних феодалів. Зміцнення князівської влади посилювало політичну й економічну роздробленість Німеччини.

У Візантії до початку XII ст. процес дроблення відбувався повільніше. Але і тут імператорська влада поступово надавала землі у спадкову власність як винагороду за військову і державну службу. Це сприяло формуванню верстви великих привілейованих землевласників, що мали у своїх володіннях власні суди, органи адміністративної влади і збройні дружини. Наприкінці XII ст. імперія стала розпадатися на частини.

Діємо: практичні завдання

Об’єднайтеся у команди. Проведіть історичні дебати на тему «Політична роздробленість — закономірний історичний процес чи наслідок кризи?».

2. ПОЛІТИЧНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Розвиток суспільних відносин на землях Русі проходив у рамках загальноєвропейського процесу. Вже у X ст. після смерті князя Володимира в 1015 р. спалахувала боротьба за владу між його синами. Однак можна вважати, єдина Руська держава проіснувала до смерті князя Мстислава (1132).

У період із 1132 по 1246 рік, тобто трохи більше ніж за сто років, 24 князі змінювали один одного у Києві 46 разів. Із цих 46 князювань 35 тривали менше року. Зміни князів відбувалися часто, декому з них вдавалося повернути собі престол, а одному з князів вдалося здобути та втратити Київ 6 разів.

Діємо: практичні завдання

Розгляньте інфографіку, подану в електронному додатку. Визначте, які чинники сприяли роздробленості Київської держави. Які з них ви вважаєте більш суттєвими? Які могли б додати? Відповідь аргументуйте.

ПРИЧИНИ ПОЛІТИЧНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ

Київський великокняжий престол давав право відчувати себе головою династії Рюриковичів, впливати та керувати справами менших князівств. Звісно, Київ поступово втрачав політичну вагу, проте символ «матері міст руських» притягував амбітних князів. Залишаючись формально єдиним утворенням, Русь являла собою федерацію півтора десятка фактично самостійних земель-князівств. У південно-західній частині Русі розмістилися Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське та Галицьке князівства, у північній Володимиро-Суздальське, Смоленське, Полоцьке, Рязанське князівства та Новгородська земля.

Усі ці економічні та політичні процеси свідчили про дроблення влади, розпад колишньої Русі. Цей розпад, як і в Західній Європі, супроводжувався міжусобними війнами. На початку XIII ст. процес роздроблення Русі ще більше посилився. Зі складу князівств виділилися нові уділи, у підсумку з’явилося близько п’ятдесяти окремих князівств та земель. Набув поширення порядок розподілу володінь поміж усіма спадкоємцями-синами.

При цьому, як і в інших країнах, політична роздробленість мала позитивні наслідки — вона сприяла розвитку господарства регіонів, зростанню міст, вдосконаленню управління і судів, культурному піднесенню, збільшенню кількості населення. Але була і суттєва проблема — роздроблені невеличкі державні утворення ставали вразливими щодо зовнішніх загроз та іноземних нападників. Для Русі це спочатку були сусіди — половці, а у XIII ст. — монголи.

3. КИЇВСЬКЕ, ЧЕРНІГІВСЬКЕ ТА ПЕРЕЯСЛАВСЬКЕ КНЯЗІВСТВА

Київське князівство

Територія Київського князівства охоплювала правобережжя Дніпра і частину степового прикордоння, тут було розташовано близько 80 міст. Тривалий час його домагався молодший син Мономаха Юрій Долгорукий. Він тричі захоплював Київ, але так і не зміг утримати його за собою. Останнє перебування цього князя на київському престолі закінчилося для нього трагічно: в 1157 р. він помер за загадкових обставин.

Боротьба за Київ тривала і далі. Претендувати на нього почали й молодші Рюриковичі. Постійні усобиці і часта зміна випадкових правителів призвели до помітного ослаблення могутності й авторитету Київського князівства. Реальна влада в місті поступово зосереджувалася в руках бояр.

Чернігівське князівство

Основна територія Чернігівського князівства знаходилася на лівобережжі Дніпра, в басейні рік Десни й Сейму.

До XI ст. в Чернігівській землі правили місцева племінна знать і воєводи з Києва, яких присилали великі князі київські. У 1024-1036 рр. Чернігівським князівством володів Мстислав Володимирович, який перейшов сюди з Тмутаракані, а по його смерті — Ярослав Мудрий. Після Ярослава князівство дісталося його синові Святославу. Деякий час Чернігівським князівством правив Володимир Мономах, але, за ухвалою Любецького з’їзду (1097), воно дісталося синам Святослава — Олегові й Давідові та їхнім нащадкам — Ольговичам. Згодом Чернігівське князівство поділилося на удільні князівства: Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромо-Рязанське. Попри це авторитет Чернігівського князівства залишався великим, а Чернігів був значним економічним і культурним центром Русі.

Печатка Олега, князя Чернігівського, 1094 (з експозиції Чернігівського обласного історичного музею імені Василя Тарновського)

У першій половині XIII ст. внаслідок дальшого дроблення на уділи та довгої боротьби чернігівських князів за Київ і Галич, що велася з перемінним успіхом, Чернігівське князівство занепало й невдовзі остаточно розпалося на дрібні уділи.

Переяславське князівство

На відміну від більшості князівств, Переяславське у XII — першій половині XIII ст. фактично не мало політичної самостійності й перебувало у повній залежності від Києва.

Це зумовлювалася головним чином його географічним положенням. На заході й півночі межі Переяславської землі проходили по Дніпру, на сході межували зі Степом, де повновладними господарями були кочовики. Київські князі заселяли і зміцнювали південні й східні рубежі Київської та Переяславської земель, в результаті чого виник цілий ряд оборонних ліній. Слід зауважити, що жодна з давньоруських земель не зазнавала стількох нападів і спустошень, як Переяславська.

Центр землі, Переяслав, був вигідно розташований — неподалік від Дніпра, при впадінні р. Альти у Трубіж. Він у XII — першій половині XIII ст. перетворився на одне з найбільших руських міст, став першокласною фортецею, яка відігравала визначальну роль у боротьбі Русі з кочовиками. Половці, які часто нападали на Переяславську землю, жодного разу не змогли оволодіти її стольним містом.

Перша згадка в літописі назви «Україна» у 1187 р. пов’язана зі смертю саме переяславського князя Володимира Глібовича, який проявив себе наполегливим оборонцем Руської землі від нападів половців.

Таким чином, перша згадка назви «Україна» у Київському літописі пов’язана з Київщиною, Переяславщиною і Чернігівщиною. Найімовірніше, слово «Україна» вживалося для позначення прикордоння, межової землі, а також могло мати значення «край», «країна».

4. ГАЛИЦЬКЕ І ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВА

Галицьке князівство розміщувалось у східних районах Карпат, у верхів’ях річок Дністра і Пруту. На сході воно межувало з лісовими рівнинами Волині. На західних і північних кордонах Галичина межувала з угорцями і поляками, а Волинь — з північними сусідами: балтськими племенами.

Обидва князівства були вдало розташовані, їх не досягали напади зі Степу. Волинь і Галичина були густо населені, а їх міста стояли на важливих торговельних шляхах на Захід. Крім того, Галичина мала великі поклади солі — товару, який був потрібний усій Європі.

Протягом 980-990 рр. Володимир Великий підкорив білих хорватів Галичини і приєднав її до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, яке згодом стало її столицею. У Галичині центр князівства перемістився з Перемишля до Галича, що знаходився поблизу карпатських соляних розробок. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми нащадками.

У Галичині бояри були заможними та владними. Галицькі бояри, очевидно, були нащадками місцевої племінної знаті, тож свої повноваження вони діставали не від князя, а за традицією. Нарешті через віддаленість Галичини від Києва Великому київському князю важко було втручатися в місцеві справи.

На відміну від галицьких, бояри Волинського князівства прийшли в ці землі у складі дружин своїх князів. Київ був до них набагато ближчий, тому й мав на них істотніший політичний вплив, ніж на Галичину. Волинські бояри одержували земельні володіння за службу князю. Вони залежали від щедрості князя й тому переважно підтримували його.

З-поміж князівств першим від Києва відокремилося Галицьке. З 1097 р. тут княжили правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі — Василько, Володар і Рюрик. Після їх смерті син Володаря Володимирко (1124-1152 рр.) об’єднав у 1141 р. галицькі землі в князівство з центром у Галичі. Він розширив межі князівства та успішно протистояв прагненню Великих князів київських підкорити собі Галичину. Син його — Ярослав Осмомисл (1152-1187 рр.) розширив кордони Галичини аж до гирла Дністра.

Діємо: практичні завдання

За допомогою QR-коду або покликання перегляньте відео з циклу «Історія України» (серія 47 «Ярослав Осмомисл і Володимир Ярославович»). Що нового ви дізналися про згаданих князів? Укладіть коротку історичну довідку про Ярослава Осмомисла до української Вікіпедії.

Зі «Слова о полку Ігоревім»: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підперши Гори Угорські (тобто Карпати) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!»

qr.orioncentr.com.ua/d52ar

Пам’ятник Ярославу Осмомислу у місті Володимир (Волинська область)

Проте Осмомислові не вдалося обмежити свавілля бояр, і після його смерті вони почали відкрито боротися проти його сина Володимира (1187-1198 рр.), який змушений був утекти до Угорщини. Скориставшись цим, угорський король Бела III захопив у 1189 р. Галицьке князівство. З допомогою польського князя Казимира влітку 1189 р. Володимир знову зміг повернутися в Галич, та його залежність від бояр ще більше посилилася.

У середині XII ст. швидко розвивалося Волинське князівство, утворене за часів правління правнука Володимира Мономаха Мстислава. Після смерті Мстислава князем у Волині став його син Роман (1170-1205 рр.).

У 1202 р. князь Роман заволодів Києвом. Таким чином, під владу галицького князя потрапили всі руські князівства, за винятком Чернігівського. Але у 1205 р., під час чергового походу на Польщу, Роман потрапив у засідку і загинув.

Незабаром після смерті князя Романа знову почалися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося втручання ззовні, що врешті призвело до розпаду держави. Синам його — Данилові та Василькові — було, відповідно, три та один рік, і галицькі бояри вигнали їх з Галича разом із їхньою матір’ю — княгинею Анною.

Скориставшись ситуацією, польські й угорські правителі, прикриваючись захистом прав Данила і Василька, захопили й поділили між собою Галичину. Данило і Василько дістали у правління тільки батьківську вотчину — Володимир. Лише в 1238 р., після тривалої боротьби, Данилу Романовичу вдалося заволодіти Галичем та відновити єдність Галицько-Волинської держави.

5. ВОЛОДИМИРО-СУЗДАЛЬСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ТА НОВГОРОДСЬКА ЗЕМЛЯ

Північно-Східні землі були дуже віддалені від Русі, в Києві їх називали Заліссям. Це було міжріччя Оки та Волги, здавна населене фіно-угорськими племенами. З IX ст. почалася слов’янська колонізація цих земель. На місці старого городища племені меря з’явився Ростов, звели Суздаль, Ярославль, Муром. За часів Володимира Мономаха ним був побудований і названий на його честь Володимир-на-Клязьмі, а також Переславль-Залісський. Ростовське, а пізніше Ростовсько-Суздальське князівство, увійшло до складу «отчини» Мономаха і його нащадків.

Сюди Мономах послав на князювання свого молодшого сина — Юрія Володимировича, який за свою невгамовну жагу до влади та прагнення до захоплення чужих земель отримав прізвисько Долгорукого. Юрій Долгорукий невпинно воював з Волзькою Булгарією, вів боротьбу з Новгородом за вплив на суміжні і прикордонні землі. Зокрема, він збудував невеличку прикордонну фортецю з назвою Москва. Протягом довгих років Юрій Долгорукий наполегливо боровся також за володіння київським столом. Наприкінці 50-х років XII в. Юрій Долгорукий його здобув, але незабаром помер у Києві в 1157 р.

У 1157 р на престол у Ростовсько-Суздальському князівстві вступив син Юрія Долгорукого — Андрій Боголюбський (1157-1174), народжений від половецької князівни. Перш за все він зігнав з уділів своїх братів, усунув старих бояр свого батька, розпустив його дружину. Літописець зазначав, що Андрій прагнув стати «самовластцем». Центр князівства він переніс до Володимира.

У 1169 р. разом зі своїми союзниками Андрій Боголюбський взяв штурмом Київ, вигнав звідти свого двоюрідного племінника Мстислава Ізяславича і віддав місто на розграбування. Уже цим він показав своє нехтування ідеєю «єдності Русі». На відміну від батька, він уже не вважав Київ батьківщиною, традиційна Русь півдня була йому незрозумілою і ворожою.

Деспотизм Андрія Боголюбського викликав роздратування ростовсько-суздальського боярства, яке організувало змову та вбивство князя. Загибель Андрія не зупинила процесу централізації князівства, яке вже стало називатися Володимиро-Суздальським.

Після нетривалої усобиці престол посів третій син Юрія Долгорукого Всеволод Юрійович (1176-1212). Він отримав прізвисько «Велике Гніздо», тому що мав вісім синів і вісім онуків. У своїй боротьбі з боярством Всеволод Велике Гніздо спирався на міста і на постійно зростаюче дворянство, яке служило князю за землю, доходи та привілеї. Після смерті Всеволода, влада була передана не за старшинством, а за його заповітом. Тим самим було остаточно порушено стару традицію успадкування влади. Відтепер воля великого князя стала сильнішою за традицію і закон. Але утримати одноосібну владу син Всеволода — Юрій не зміг, оскільки невдовзі Володимиро-Суздальське князівство розпалося на уділи.

ДУМКИ ІСТОРИКІВ

Український історик Сергій Громенко:

«Географія визначила засадничі відмінності між Руссю-Україною та Заліссям. На півдні... питання земельного дефіциту взагалі не виникало. На північному сході... неродючу землю постійно доводилось буквально вигризати в лісів і боліт короткими веснами та літами. У результаті Русь-Украіна — це територія тисяч великих сіл і сотень малих містечок зі збалансованим господарством і можливістю накопичувати запаси сільгосппродукції. Залісся — край лише десятка міст в оточенні безлічі сіл на один-три двори із населенням, ледь здатним прогодувати себе. Індивідуальне господарство тут було неможливим, і людина опинялася у цілковитій залежності від малого колективу, до того ж колективу, вкрай ізольованого від сусідів».

• До яких політичних наслідків, на вашу думку, мали привести такі відмінності Північно-Східних земель?

У період роздробленості на Північному Заході з’явилося самостійне державне утворення — Новгородське князівство. Відрізнялося це князівство від інших вельми оригінальним політичним устроєм: верховна влада належала не князю, а вічу, тому правомірно називати Новгород республікою. Новгород знаходився на вигідному перехресті торгових шляхів між країнами Північної Європи, Балтією, Волзькою Булгарією, Києвом та Візантією. Це допомагало йому бути заможним та самостійним.

Новгородська земля простягалася від Балтійського моря на заході до Уральських гір на сході і від Білого моря на півночі — до верхів’їв Волги та Західної Двіни на півдні.

У цей період Новгород пішов особливим шляхом — в 1136 новгородці вигнали з міста князя Всеволода-Гавриїла. Це був початок Новгородської республіки. Князь утратив верховну владу в Новгороді. Він призивався вічем, і до його повноважень входило командування військом та підтримання порядку. Найважливіші рішення ухвалювало віче — збори всіх дорослих чоловіків Новгорода. Звісно, головну роль на ньому відігравали бояри та багаті купці. З їхнього середовища обиралися Рада й голова міського управління — посадник та його помічник — тисяцький. Велику владу мав архієпископ — саме він скликав віче й Раду, зберігав скарбницю та відповідав за зовнішні контакти Новгорода.

В 1216 р., після тривалої боротьби з володимирськими князями, Новгород відстояв свою самостійність, Володимиро-Суздальське князівство остаточно втратило над ним контроль.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

I. Знаю й систематизую нову інформацію

1. Поясніть терміни: «політична роздробленість», «домен», «віче», «республіка», «архієпископ», «посадник».

2. Скориставшись матеріалами параграфа, заповніть у зошиті або нотатнику порівняльну таблицю.

II. Обговоріть у групі

Об’єднайтеся у групи. Обговоріть політику князів Ярослава Осмомисла та Романа Мстиславича. Виступіть на уявному віче від імені цих князів з промовою, яка б містила агітацію щодо підтримки політики князя народом.

III. Мислю творчо

1. Взаємини між слов’янами та сусідніми державами визначалися різними обставинами. Поміркуйте, як складалися відносини між Руссю та Візантією: чому інколи відносини були добросусідськими, а подекуди ворожими? Які обставини на це впливали? Складіть розгорнуті тези.

2. За матеріалами параграфа, та за допомогою додаткових джерел інформації, заповніть у зошиті або нотатнику порівняльну таблицю за зразком.