§ 10. Народження опозиційного руху

1. Поява шістдесятників

Ідейне визрівання шістдесятників починалося з культурництва. Згуртовуючись, вони спрямовували діяльність передусім на відродження національної культури: виступали за захист української мови, популяризацію здобутків літератури і мистецтва, вивчення й пропаганду української історії, прагнули відмовитися від ідеологічних штампів соціалістичного реалізму.

Словник

Шістдесятництво — літературно-мистецька і суспільно-політична течія серед інтелектуальної еліти наприкінці 1950-х — на початку 1970-х років, представники якої обстоювали свободу в усіх її проявах, ідеї гуманізму та антропоцентризму.

Такого спрямування зусиль погребувала реальна ситуація в національній культурі. Культурництво як форму діяльності треба було протиставити русифікаторській практиці компартійно-радянського керівництва Москви і Києва, дедалі агресивнішій позиції зрусифікованих мешканців українських міст, до яких належала вже половина населення республіки.

Лібералізація політичного режиму зробила «залізну завісу» між Радянським Союзом і Європою менш щільною. В Україні з’явилися раніше недоступні твори А. Камю, Ф. Кафки, Е. Ремарка, Е. Гемінґвея та інших талановитих письменників. Від 1958 р. відновилося видання журналу «Всесвіт», який друкував найкращі зразки сучасної західної літератури українською мовою. Завідувачем відділу в цьому журналі почав працювати геніальний майстер поетичного слова Микола Лукаш. Йому ми зобов’язані перекладами українською мовою шедеврів світової поезії, які за мистецьким рівнем не поступаються оригіналам.

Шістдесятники, згодом дисиденти: Іван Гель, Василь Стус та Іван Світличний

Основою руху шістдесятництва були:

• Проаналізуйте фрагменти джерел. Чому, на вашу думку, Євген Сверстюк для характеристики шістдесятництва наводить саме таку послідовність ознак? Як у «Спогадах» Івана Дзюби витлумачено термін «шістдесятництво»? На якому аспекті в цьому визначенні наголошує автор? Чому?

«Шістдесятники - велике явище другої половини XX ст., дивне своєю появою в непевну пору "відлиги" і стоїчним протистоянням неосталінізму та живучою енергією в пору лібералізації. ...Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає. Другою ознакою, отже, я б назвав шукання правди і чесної позиції. В самому шуканні вже є неприйняття і опір. Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді - за шукання істини замість ідеї, спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі і всьому апаратові будівничих казарм» (Євген Сверстюк. «Блудні сини України»).

«Термін "шістдесятники" спершу стосувався тих представників нового покоління, які стали в більш чи менш виражену опозицію до рутинного стану речей, до панівних поглядів і шукали нових шляхів у мистецтві та правдивого розуміння суспільних проблем, не зупиняючись перед критикою політичного режиму. Поняття "шістдесятник", "шістдесятництво" асоціювалися з певним еталоном громадянської сміливості, інтелектуальної незалежності й етичної відповідальності...» (Іван Дзюба. «Спогади»).

Восени 1959 р. студенти Київського театрального інституту і консерваторії організували театралізовані групи колядників. Колядували в М. Рильського, Ю. Смолича, М. Стельмаха, інших представників творчої інтелігенції, потім вийшли на вулиці. У міськкомі партії взялися за ініціаторів, щоб припинити таке «неподобство», а ті звернулися зі скаргою до популярної газети «Ізвєстія». Газета стала на захист киян, і до місцевих діячів надійшла з ЦК КПРС вказівка: не боротися з ініціаторами, а очолити ініціативу. Так на початку 1960 р. за сприяння влади в Києві виник Клуб творчої молоді «Сучасник» (КТМ).

КТМ «Сучасник» відіграв ключову роль у громадсько-політичному й культурному житті Києва, став уособленням шістдесятництва. Його члени проводили літературні вечори, присвячені творчості відомих діячів української культури, мистецькі виставки, театральні постановки, організовували лекції з історії України, влаштовували краєзнавчі експедиції. Першою масовою акцією КТМ став організований Лесем Танюком вечір до 75-річчя Леся Курбаса, що відбувся 14 травня 1962 р. в київському Жовтневому палаці культури.

Значення клубу, крім суто культурницької та просвітницької діяльності, полягало в тому, що він об’єднував людей різних професій — не лише літераторів, художників, а й чимало науковців.

«Сучасник» мав п’ять секцій: кіно, театру, письменницьку, художню і музичну. Невдовзі він став популярним місцем зустрічі молоді. Театральна секція ставила напівзаборонені п’єси М. Куліша і Б. Брехта. Художники влаштовували виставки, які влада одразу забороняла, завдяки чому ці заходи мали сенсаційний успіх. Літературно-художні вечори, присвячені Лесеві Курбасу і М. Кулішу І. Франку і Лесі Українці, вечір пам’яті Василя Симоненка, який помер у 1963 р., виходили за межі культурництва і були важливими громадськими подіями, у яких уже відчувалися відверте протистояння режиму та національний стрижень.

Діяльність клубу дедалі більше набувала громадського і соціального звучання. Комісія у складі А. Горської, В. Симоненка і Л. Танюка відвідала Биківнянський ліс поблизу Києва, щоб перевірити відомості про поховання жертв сталінських масових репресій 1937—1938 рр. У меморандумі до міськради члени комісії висунули вимогу спорудити пам’ятник жертвам репресій. Відтоді почалися цькування, зокрема А. Горської і В. Симоненка.

За київським зразком клуби творчої молоді виникали і в інших містах: Дніпропетровську, Львові, Одесі, Черкасах. Львівський клуб «Пролісок» став своєрідним форпостом шістдесятників на заході України. Психолог М. Горинь, його брат, мистецтвознавець Б. Горинь, літературознавець М. Косів, студент І. Гель та ін. сформували осердя клубу.

Більшість шістдесятників мужньо обстоювали свої переконання, щораз частіше вдавалися до аналізу проблем суспільно-політичного життя, переконувалися в погребі створення організованого визвольного руху. Із середини 1960-х років у середовищі шістдесятників почав формуватися опозиційний до тоталітарного режиму рух.

2. Національно-визвольний рух. Дисидентство

Система політичного нагляду за населенням, яка за сталінських часів була всеохопною, втратила функцію нагляду за партапаратом, однак зберегла недоторканними всі решту. Як і раніше, існувала величезна кількість штатних і позаштатних працівників та агентів, роботу яких координував Комітет державної безпеки (КДБ).

В Україні органи поліційного нагляду спеціалізувалися насамперед на боротьбі з націоналізмом. У центрі уваги КДБ перебували люди, які протестували проти приниженого становища українського народу і української культури. Не відчувала себе упослідженою тільки компартійно-радянська номенклатура. Саме вона найбільш ретельно скеровувала чекістів на своєчасне «знешкодження» борців за національну справу.

ЗАУВАЖТЕ

Дисидент — «це той, хто незгідний із офіційною ідеологією, не погоджується із діями офіційної влади...

В нашому понятті дисиденти — це були ті люди, які в тій чи іншій мірі виступили проти марксистсько-ленінської ідеології, проти внутрішньої чи зовнішньої політики Радянського Союзу — тобто ті люди, які стали на захист прав людини, прав нації» (український поет і дисидент Ігор Калинець).

Після ліквідації ГУЛАГу на Батьківщину повернулися десятки тисяч осіб, раніше засуджених за участь в УПА або зв’язки зі збройним підпіллям. Щоб не допустити відродження повстанського руху в західних областях, компартійна верхівка Москви і Києва приділяла особливу увагу перекриттю каналів зв’язку населення із закордонними центрами націоналістів. Органи державної безпеки уважно стежили за діяльністю різних емігрантських груп, на які розкололася колишня ОУН: Закордонних частин ОУН на чолі з С. Бандерою і Я. Стецьком, Закордонного представництва УГВР (М. Лебедь, І. Гриньох), ОУН за кордоном (З. Матла, В. Стахів), Проводу українських націоналістів під керівництвом А. Мельника. Найбільш небезпечних, із погляду КДБ, ватажків прагнули фізично ліквідувати. Зокрема, у жовтні 1957 р. радянський агент убив професора Льва Ребета, який очолював редакцію журналу «Український самостійник». У жовтні 1959 р. у Мюнхені застрелили С. Бандеру.

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

Ярослав Стецько (1912—1986)

Ідеолог ОУН, член УВО, учасник визвольної боротьби 1940—1950-х років. Із початком радянсько-німецької війни повернувся до Львова. Один з ініціаторів скликання Національних зборів і проголошення Акта Тридцятого червня 1941 р. Голова Українського державного правління. Ув’язнений нацистами в концтаборі Заксенгаузен за відмову відкликати Акт. 1968 р. обраний головою Проводу ОУН(б), який очолював до кінця життя. Як президент Антибільшовицького блоку народів проводив активну політику щодо координації дій світових антикомуністичних організацій та об’єднань. Автор багатьох праць з історії українського національно-визвольного руху.

Для галицької молоді С. Бандера і Р. Шухевич були героями, і час від часу в західних областях виникали підпільні групи, які наслідували тактику легендарної ОУН. Одну з них було викрито в 1958 р. в Станіславі. Восьмеро робітників і студентів створили «Об’єднану партію визволення України». Після арешту їх судили закритим судом і ув’язнили на строк від 2 до 10 років. У 1961 р. було розгромлено «Український національний комітет», який створили 57 львівських робітників. Ця організація теж запозичила ідеологічні таорганізаційні засади ОУН. На лаву підсудних потрапили 20 учасників, решту було «профілактовано». Вирок суду виявився надзвичайно жорстоким: Б. Грицину та І. Коваля розстріляли, інші отримали великі терміни ув’язнення — від 10 до 15 років.

Новий етап опозиційного руху, який розпочався з кінця 1950-х років, називають дисидентським. З огляду на лібералізацію режиму борці за незалежність України відмовилися від боротьби зі зброєю в руках, щоб зосередитися на пропагандистській роботі й цілком відкрито заявляти органам влади і суспільству про незгоду з політичною лінією панівної партії.

Л. Лук’яненко і І. Кандиба. 1976 р.

Перша дисидентська організація теж виникла в західних областях України. Її засновником став випускник Московського університету ім. М. Ломоносова Левко Лук’яненко, коли отримав призначення на посаду пропагандиста Радехівського райкому партії у Львівській області. У 1959 р. він створив підпільну організацію — Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Організація мусила діяти ненасильницькими, за можливості легальними методами, ставлячи за мету досягнення незалежності України. Пояснюючи в спогадах, написаних через 30 років, погребу змінити тактику, Л. Лук’яненко писав: «Перехід до агітації витікав не з ненависті до зброї, а з ясного розуміння неможливості її: з історії-бо знаємо, що після поразки народу у всенародній боротьбі та широкому масовому русі наступає період суму і розчарувань завдовжки в ціле поколінням.

ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ

Левко Лук’яненко (1928—2018)

Дисидент, громадський діяч, засновник Української робітничо-селянської спілки (1959). У 1961—1976 рр. перебував у мордовських таборах. 1977—1988 рр. — повторне ув’язнення за участь у правозахисному русі, пізніше — на засланні. Член-засновник Української Гельсінської групи (УГГ) (1976), у 1988 р. обраний головою Української Гельсінської спілки. Один з авторів тексту Акта проголошення незалежності України (1991). Народний депутат України I, II, IV і V скликань.

Спілка поставила за мету здобуття незалежності України через вихід зі складу Радянського Союзу конституційним шляхом. Конституція УРСР (ст. 14) і Конституція СРСР (ст. 17) надавали союзній республіці теоретичне право перетворитися на незалежну державу. Після арешту в січні 1961 р. учасникам організації інкримінували не ст. 62 Кримінального кодексу УРСР (антирадянська агітація і пропаганда), на що сподівався Л. Лук’яненко, а ст. 56 (зрада Батьківщини). Коли він нагадав слідчому, що поставлена УРСС мета відповідає конституційним нормам, той відповів в афористичній формі: «Конституція існує для закордоння!». На закритому судовому процесі члени організації були засуджені на великі строки — від 10 до 15 років. Л. Лук’яненку дали «розстрільну» статтю, яку пізніше замінили на 15-річне ув’язнення.

• Проаналізуйте фрагмент джерела. • Про які риси вдачі Л. Лук’яненка свідчать факти з біографічної довідки? Укладіть перелік чеснот на підставі спогадів Р. Руденко. У чому дисидентка вбачає вияв героїзму?

«Я познайомилася з Левком Григоровичем після арешту чоловіка Миколи Руденка. Я підпільно працювала секретарем Української Гельсінської групи. І мене вразило: він щойно відсидів 15 років, був засуджений до розстрілу, більше від місяця перебував у камері смертників, ще не від'ївся домашньої їжі, не прижився на волі, але, почувши про Українську Гельсінську групу, вже за кілька хвилин вирішив приєднатися до неї. Він дуже добре знав, що за це буде наступний арешт. Він тоді був такий піднесений, що в країні створили легальну групу! Уявляєте, наскільки це був мужній і самовідданий чоловік, наскільки він мріяв про незалежну Україну. Він приєднався до УГГ - і знову отримав 15 років ще суворішого режиму. Але він стійко тримався в усі роки. І я можу сказати, що він - взірець навіть для нас, дисидентів. Він ніколи не жалівся, був таким спокійним, так по-філософськи на все дивився. Сприймав це так, ніби по-іншому людина не може себе поводити. Йому було абсолютно незрозумілим, як можна розкаятися чи просити помилування. Для нього це було неприйнятно. Він був справжнім героєм» (Paїca Руденко).

• Проаналізуйте фрагмент джерела. Прокоментуйте кожну з причин, якими Л. Лук’яненко пояснював суворий вирок членам спілки. Як справа проти учасників УРСС характеризує суспільно-політичний клімат у СРСР?

Такий суворий вирок мав кілька причин, які Л. Лук’яненко пояснював так: «По-перше, ми були групою інтелігентів: три юристи, агроном, міліціонер, партпрацівник, завклубом. Досі національно-визвольний рух мав збройний характер і формувався з простих селянських хлопців... Друге: міжнародна обстановка загострювалась - і це також вплинуло». Крім того, на думку Л. Лук’яненка, відіграв свою роль третій фактор: «Не встигли ще закінчити нашу справу, як розкрили дві підпільні організації: "Український національний комітет", у якому арештували п'ятдесят осіб (судили двадцять), і ходорівську групу (судили дев'ять чоловік)».

• Проаналізуйте фрагмент джерела. • 1. Поміркуйте, чому, на думку автора, «грізне звинувачення, а у зв’язку з цим суворе покарання не відповідає фактичним обставинам справи, тому що наші діяння такі, яких не тільки немає жодних підстав кваліфікувати як зраду Батьківщині, а й злочинними взагалі». • 2. Виберіть одну з тез, якими схарактеризовано становище України у складі СРСР, обгрунтуйте її кількома аргументами. Ваші думки викладіть у загальному колі. • 3. Чому членів УРСС було звинувачено в «зраді Батьківщині», а не в «антирадянській агітації і пропаганді»? Чи вважаєте ви правомірним вирок суду щодо діяльності членів УРСС?

«У брошурі "Проєкт програми УРСС" з марксистсько-ленінських позицій розглядався існуючий лад. З таких же позицій у ній піддано гострій критиці політику партії і уряду в роки голоду в Україні 1933-1934 рр., масових репресій 30-х років у східних областях України - період, який прийнято делікатно називати "культом особи". Оцінка цього періоду майже не розходилася з офіційною оцінкою керівниками партії і уряду на XX з'їзді КПРС і пізніше.

Особливій критиці піддавалась національна політика в Україні протягом всього періоду існування радянської влади: масове звинувачення мільйонів українців в націоналізмі і фізичне їх винищення, в тому числі тисяч політичних, наукових і культурних діячів України; заборона сотень українських поетів і письменників, істориків, діячів мистецтва і культури.

Вказувалось на обмеження України в її політичних, економічних правах, що вона позбавлена суверенітету, позбавлена права вступати в зносини з іншими державами нашої планети в політичному, економічному відношеннях. Українська мова не стала державною мовою, вона витіснена з органів державної влади, з наукових установ, вищих і середніх навчальних закладів, зі сфери промислових підприємств, з громадсько-культурного життя нації, що Україна являється справжнім придатком Росії, дві третіх її багатств вивозиться за межі України, що над Україною тяжіє в усіх її галузях господарська політика великодержавного російського шовінізму.

А тому на підставі такого становища України робився висновок, що Україна в складі Союзу РСР не має можливості нормально розвиватися як в політичному, так і в економічному і культурному відношенні, що в деяких випадках її становище далеко гірше від становища при царському режимі і, фактично, являється колонією Москви, а в кращому випадку культурною автономією.

За таких обставин автор її приходив до висновку, що для нормального розвитку української нації і її державності Україна повинна вийти згідно зі ст. ст. 14 і 17 Конституцій УРСР і СРСР із складу Союзу РСР та стати абсолютно ні від кого не залежною, самостійною державою.

Вказувалося, що для здійснення такого акту необхідно створити організацію з умовною назвою УРСС, котра легально, згідно з Конституцією вела б агітацію і пропаганду серед українського народу за вихід Української РСР із складу Союзу РСР з постановкою цього питання для здійснення його перед найвищими органами влади.

Також вказувалося, що коли б більшість української нації не підтримала б такої ініціативи, то організація підлягає саморозпуску...» (з листа засудженого у справі УРСС Івана Кандиби до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста).

3. Антирелігійна кампанія

З осені 1955 р. до західних областей почали повертатися із заслання репресовані священники. Населення стало вимагати відновлення легальної діяльності греко-католицької церкви. Першою стривожилася РПЦ. На нараді єпископів західних областей у Києві, що відбулася в січні 1957 р., патріарху Алексію було запропоновано «ліквідувати уніатську спадщину» за допомогою влади. Влада пішла назустріч РПЦ. Рада у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР заявила, що про відновлення уніатської церкви не може бути й мови.

Антирелігійна бесіда в сільському клубі. Початок 1960-х років

Незабаром після цього тиск держави на греко-католицьку церкву перетворився на широкий наступ проти релігії взагалі. Державна партія брала курс на побудову комунізму і форсоване подолання релігійності. Влада розпочала наступ на почуття вірян і на всі церкви, зокрема й на РПЦ. Місцеві органи влади встановили жорсткий нагляд за священниками, фінансовою та господарською діяльністю церкви. Засоби масової інформації повели атаку на церковні громади, обвинувачуючи їх у порушенні радянської законності. Найпоширенішим в Україні методом боротьби з релігією було закриття храмів і молитовних будинків. Протягом 1957—1964 рр. майже половина українських церковних громад залишилася без храмів. Припинили діяльність дві третини монастирів.

У 1961 р. М. Хрущов заявив, що будь-які витрати на реставрацію церков є розбазарюванням народних коштів. Після цього з державного обліку було знято 740 історичних пам’яток переважно культового походження.

Прагнучи замінити релігію вірою у світле комуністичне майбутнє, держава витрачала величезні кошти на антирелігійну агітацію і пропаганду. У партійних комітетах почали створювати ради з питань атеїстичного виховання населення, у вищих навчальних закладах відкривали кафедри наукового атеїзму.

Антирелігійна кампанія не дуже вплинула на релігійні погляди людей. На початку 1960-х років у Гадяцькому районі на Полтавщині хрестили 84 % новонароджених. У західних областях хрестили новонароджених, вінчалися в церкві й ховали померлих зі священником майже всі.

ПЕРЕВІРТЕ, ЧОГО НАВЧИЛИСЯ

1. Установіть хронологічну послідовність подій: • судовий процес у справі УРСС • XX з'їзд КПРС, засудження культу особи Сталіна • заснування Клубу творчої молоді «Сучасник» у Києві • убивство в Мюнхені агентом КДБ С. Бандери.

2. Схарактеризуйте поняття і терміни: шістдесятники, дисидентство.

3. Схарактеризуйте одним реченням історичних діячів залежно від їхньої ролі в подіях доби «відлиги»: Л. Лук'яненко, А. Горська, В. Симоненко, Л. Танюк, М. Горинь, І. Кандиба.

4. Підтвердьте фактами або спростуйте слушність тверджень.

• Уособленням шістдесятництва став Клуб творчої молоді «Сучасник». • Найбільш поширеним в Україні методом боротьби з релігією було закриття храмів і молитовних будинків.

5. Яке значення в розгортанні дисидентського руху відіграла організація, уривок із програмного документа якої наведено?

«Ми боремося за самостійну Україну... Методи досягнення цієї мети - мирні, конституційні. УРСС стоїть на ґрунті міжнародного комунізму і поділяє теорію революційного марксизму-ленінізму... Ідея створення самостійної України зі своєю міцною економікою і високорозвиненою національною культурою здавна захоплює світлі голови нашої нації, а скривджений український люд завжди жадав і, при нагоді, відчайдушно воював за самостійність, із якою він пов'язує всі свої надії на кращу долю...»