§ 14. Дисидентський рух

Додаткові матеріали

rnk.com.ua/109237

НАВЧАЛЬНА МЕТА: охарактеризувати особливості українського дисидентського руху в період системної кризи СРСР.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Як розвивався опозиційний рух в УРСР у другій половині 1950-х рр.? 2. Хто такі дисиденти? Що ви знаєте про зародження українського дисидентського руху? 3. Яку роль відіграла хрущовська «відлига» у формуванні дисидентських ідей? 4. Якими були особливості «шістдесятництва» як опозиційного руху? 5. Як складалися відносини між державою та церквою в період хрущовської «відлиги»?

1. АКТИВІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ. Наприкінці серпня — на початку вересня 1965 р. після приходу до влади нового керівництва в Києві та західних областях УРСР прокотилася перша хвиля переслідувань опозиції. Були заарештовані мистецтвознавець Б. Горинь, художник О. Заливаха, літературний критик І. Світличний, літературознавець М. Косів, історик В. Мороз, педагог М. Масютко, журналіст М. Осадчий та інші.

У чому проявилась активізація українського національного руху 1965—1967 рр.?

4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму режисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». На початку сеансу зі своїх місць підвелися Іван Дзюба та В’ячеслав Чорновіл і повідомили аудиторії, що в Україні відбуваються арешти інакодумців. У залі виникло хвилювання, припинене зусиллями адміністрації та присутніх там працівників органів державної безпеки. Цю подію вважають першим відкритим громадським політичним протестом після доби сталінської диктатури.

У вересні—грудні 1965 р. І. Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій негативно оцінив національну політику компартійно-радянських керівників УРСР. Так, І. Дзюба піддав критиці наявну дискримінацію українського народу в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах, примарну ідею майбутнього злиття націй за комунізму, уявлення про «цивілізаторську» роль російського народу щодо народів у складі СРСР, твердження про добровільність «входження» народів до складу радянської імперії в період її виникнення та розширення.

У грудні 1965 р. І. Дзюба звернувся до П. Шелеста та В. Щербицького з листом-протестом проти переслідувань творчої інтелігенції в УРСР і долучив до нього свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За розпорядженням П. Шелеста її поширили для ознайомлення партійної верхівки, у середовищі якої було чимало незгодних із курсом на посилення російщення в Україні.

НАВЧАЛЬНИЙ ФІЛЬМ

rnk.com.ua/110086

Перегляньте відеоролик «Як нищили С. Параджанова за “Тіні забутих предків”» і виконайте завдання до нього.

«Самвидав» — створення та поширення відмінних від настанов офіційної ідеології творів, у яких зображували недоліки радянського суспільства. Українська інтелігенція вважала його формою реалізації гарантованої Конституціями СРСР та УРСР свободи слова й опору тоталітарному режиму.

ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УРСР У ПЕРІОД СИСТЕМНОЇ КРИЗИ СРСР (друга половина 1960-х — 1985 рр.)

Визначте, яку інформацію про розгортання дисидентського руху в УРСР можна отримати за картою.

Українські дисиденти поширювали працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» серед інакодумців шляхом «самвидаву». У 1968 р. один із таких примірників опинився на Заході, де працю вперше надрукували у видавництві «Сучасність» у Мюнхені (Німеччина).

Праці дисидентів, які були надруковані на Заході, дістали назву «тамвидав». Так у європейських демократичних країнах змогли переконатися в існуванні в Україні високоосвіченої антикомуністичної опозиції, що мала власну ідеологію.

Фотографії зі слідчої справи КДБ: 1) Іван Дзюба; 2) Василь Стус; 3) В’ячеслав Чорновіл. 1970-ті рр.

На думку деяких дослідників, праця І. Дзюби стала однією з ідейних основ подальшого розгортання українського національно-визвольного руху.

Схожий суспільний резонанс у тогочасній Україні та за кордоном здобула стаття історика Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» (1966 р.), у якій автор проаналізував українсько-московський договір 1654 р. та його наслідки. Історик довів на фактах невідповідність нав’язаного в 1947 р. тогочасним керівництвом терміна «возз’єднання» фактичному змісту боротьби Б. Хмельницького проти польського панування в середині XVII ст. Статтю заборонили до друку, але вона поширювалася «самвидавом». У 1972 р. стаття потрапила за кордон і була видана в Канаді без відома автора. Після цього компартійна влада позбавила М. Брайчевського місця роботи, і впродовж наступних шести років він не міг працювати за фахом.

Серед українських дисидентів і за кордоном набула популярності перша «самвидавська» стаття молодого українського журналіста В. Чорновола «Правосуддя чи рецидиви терору?», оприлюднена в 1966 р. Через рік він видав документальну збірку «Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”)». Обидві праці звертали увагу на неправомірність арештів та засуджень українських дисидентів у 1965—1966 рр. Примірник збірки він переправив за кордон, а уривки з неї передавали радіостанції «Свобода» та «Голос Америки». Також її надрукували в періодичних виданнях Канади, США, Німеччини. У Парижі збірку «Лихо з розуму» видали окремою книгою, за яку В. Чорновіл отримав міжнародну журналістську премію.

Проте в Україні В. Чорновіл зазнав покарання. У листопаді 1967 р. його засудили до трьох років ув’язнення за антирадянську діяльність (потім за амністією термін ув’язнення скоротили вдвічі). Вчені вважають, що В. Чорновіл започаткував правозахисний рух в УРСР, спрямований проти порушень тоталітарним режимом прав і свобод людини.

2. РОЗГОРТАННЯ ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ. Навесні 1968 р. група представників творчої інтелігенції, робітництва та студентства звернулася з листом до керівництва країни, у якому йшлося, що закриті політичні процеси, організовані для розправи над інакодумцями, порушують права людини, гарантовані Конституцією. Зокрема, автори листа звертали увагу на відверте порушення процесуальних норм під час суду над В. Чорноволом, проти якого не виставили жодного свідка. Вони висловлювали стурбованість фактичним відновленням практики репресій інакодумців в Україні. Лист-звернення підписали 139 осіб (зокрема, І. Дзюба, В. Шевчук, М. Вінграновський, І. Драч, Ліна Костенко, В. Стус, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська, С. Параджанов). Завдяки цьому та іншим протестам удалося призупинити першу хвилю переслідувань української опозиції.

Як інтелігенція реагувала на переслідування інакодумців і які дії вчиняла влада?

Правозахисний рух в УРСР у 1960—1980-х рр. — складова частина дисидентських рухів. Діяльність правозахисного руху передусім була спрямована на захист прав і свобод громадян, гарантованих Конституціями СРСР та УРСР (свободи слова, друку, демонстрацій, віросповідання тощо).

НАВЧАЛЬНИЙ ФІЛЬМ

rnk.com.ua/110102

Перегляньте відеоролик «Чому В. Путін боїться В. Чорновола і М. Плахотнюка» і виконайте завдання до нього.

Проте цькування компартійною владою інакодумців не припинилися. Улітку 1969 р. виключили з Компартії та звільнили зі служби майора радянської армії Генріха Алтуняна. Його звинуватили в зустрічах із дисидентами, читанні «самвидаву», підписанні листів на захист заарештованого генерала П. Григоренка тощо. Київський вчений-кібернетик Леонід Плющ разом із Г. Алтуняном увійшли до першої в СРСР легальної, не контрольованої владою громадської організації — Ініціативної групи захисту прав людини в УРСР, яка звернулася до ООН із листом про порушення прав людини в Україні. На початку 1970-х рр. Л. Плюща заарештували й відправили на примусове лікування.

Наприкінці 1960-х рр. в Україні розгорнули кампанію переслідування І. Дзюби за український «буржуазний націоналізм». Від нього вимагали визнати ці погляди помилковими. У 1972 р. після кількох років цькувань І. Дзюбу виключили зі Спілки письменників України.

У січні 1970 р. у Львові почали видавати «самвидавський» журнал «Український вісник». Його засновником і першим редактором став В. Чорновіл (у 1969 р. звільнений за амністією). До березня 1972 р. вийшли шість номерів журналу. У підготовці журналу брали участь В. Мороз, В. Стус, Н. Світлична, Я. Кендзьор, М. Косів, Ю. Шухевич та інші. Його примірники передавали на Захід, де їх друкували видавництва української діаспори в США, Німеччині, Великій Британії, Канаді тощо. В УРСР «Український вісник» поширювали нелегально «самвидавом».

У 1975 р. дисидент Степан Хмара розпочав видання власного варіанта «Українського вісника», який критикував колоніальну політику СРСР.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Твори українського «самвидаву», дисидентська й правозахисна література та творчість українських письменників, заборонених в УРСР, стали доступними в багатьох демократичних країнах Заходу завдяки видавництву «Смолоскип», заснованому українськими емігрантами в 1967 р. у місті Балтимор (США). У 1968—1990 рр. воно видавало збірки поезій Ліни Костенко, О. Теліги, М. Руденка, О. Бердника, прозові твори Олеся Гончара, Б. Антоненка-Давидовича, М. Осадчого, М. Хвильового, дослідження й документи В. Мороза, В. Стуса, Є. Сверстюка, «самвидавський» журнал «Український вісник», документи Української Гельсінської групи, брошури українською та англійською мовами про українських політв’язнів. Після 1991 р. видавництво «Смолоскип» перенесло свою діяльність до України. У ньому вийшли серії книг «Розстріляне відродження», «Лауреати “Смолоскипа”» та «Вони повертаються». Із 1993 р. щороку проводили «Літературний конкурс видавництва “Смолоскип”» для молодих авторів. У 2010 р. вийшов друком енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні: 1960—1990».

ІСТОРИЧНІ ПЕРСОНАЛІЇ

Василь Макух. 1950-ті рр.

Василь Макух народився на Львівщині. За часів Другої світової війни він вступив до лав УПА, у військовій розвідці якої діяв під псевдонімом Микола. У 1946 р. В. Макух потрапив до НКВС і був засуджений на десять років каторжних робіт у Сибіру. У 1955 р. його звільнили з ув’язнення та вислали на спецпоселення. Там він познайомився з Лідією Запарою, що була засуджена за «співробітництво з німецькими окупантами» (перебувала на примусових роботах у Німеччині). Вони одружилися та переїхали до Дніпропетровська. Повертатися на захід України В. Макуху заборонили.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ

5 листопада 1968 р. у Києві колишній політв’язень Василь Макух здійснив акт самоспалення, протестуючи проти колонізації і російщення України та проти радянського вторгнення в Чехословаччину. «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна» — із цими словами чоловік підпалив себе та попрямував центральною вулицею столиці. Перехожі від несподіванки й жаху німіли чи розбігалися. А він біг, допоки не впав на бруківку. Від отриманих опіків В. Макух помер у лікарні.

Це був перший у Новітній історії Європи акт самопожертви проти національного гноблення. Такий шлях мученицького протесту згодом обрали Ян Палах у Чехословаччині, Ілля Ріпс у Латвії, Ромас Каланта в Литві, кримський татарин Муса Мамут. 21 січня 1978 р., у 60-ту річницю проголошення УНР, український дисидент Олекса Гірник спалив себе на Чернечій горі в Каневі на могилі Тараса Шевченка в ім’я захисту української мови.

У серпні 1987 р. в умовах «перебудови» в СРСР видання «Українського вісника» як першого в Україні опозиційного до тоталітарного режиму легального літературно-художнього та суспільно-політичного журналу відновили.

Ювілейна монета на честь генерала П. Григоренка. 2007 р.

ЦІКАВІ ФАКТИ

У 1972 р. органи радянської державної безпеки здійснили операцію «Блок». Під час неї в Києві та Львові було заарештовано щонайменше 20 осіб, звинувачених в українському «буржуазному націоналізмі». Приводом до арештів було затримання кур’єра українських емігрантських організацій Ярослава Добоша та його зустрічі з окремими дисидентами. Це започаткувало хвилю жорстоких репресій, унаслідок яких до кінця 1972 р. заарештували 100 осіб, а до 1974 р. — 193 особи.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ

Український дисидентський і правозахисний рухи розвивалися поряд з іншими опозиційними режиму національними рухами. Так, українські дисиденти й правозахисники в цей період діяли разом з єврейськими опозиціонерами компартійній диктатурі. Перші контакти між представниками української та єврейської дисидентських спільнот відбулися в 1960-х рр., а в 1970 р. розпочалося повноцінне співробітництво. Колишній член Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод Йосиф Зісельс згадував, що в єврейській спільноті з’являлося «дедалі більше розуміння того, що в умовах імперії національні рухи мають спільного ворога — комуністичну імперію».

Наприкінці 1960 — на початку 1970-х рр. у єврейському, як і інших антиімперських національних рухах СРСР, була вибудована ідеологічна структура. Виокремилися дисиденти, які зосередилися на критиці імперського режиму за порушення ним прав людини, та сіоністи, які прагнули безперешкодно виїхати із СРСР до Ізраїлю й там будувати свою державу.

У липні 1971 р. відповідно до вказівок із союзного центру в УРСР вийшла постанова «Про заходи щодо протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих творів». Нею органи державної безпеки зобов’язали виявляти тих, хто виготовляв і розповсюджував «самвидав», перекривати канали його вивезення за кордон і надходження звідти антирадянської літератури. Першими в 1972 р. під час операції «Блок» заарештували B. Стуса, Л. Плюща, В. Чорновола, Є. Сверстюка, C. Параджанова, І. Світличного, С. Глузмана, В. Марченка та інших. Набули поширення «чорні списки» українських письменників і перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Розпочалися кампанії «чисток» від інакодумців у видавництвах, творчих спілках, інститутах Академії наук УРСР, закладах вищої освіти тощо. Переглядали репертуари театрів, експозиції музеїв. За деякими даними, у 1960—1972 рр. загальна кількість учасників дисидентського й правозахисного рухів в Україні становила близько 1 тис. осіб.

Репресії 1970-х рр. завдали удару українському опозиційному руху, але не змогли його зупинити.

3. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДСЬКОЇ ГРУПИ СПРИЯННЯ ВИКОНАННЮ ГЕЛЬСІНСЬКИХ УГОД. У 1975 р. СРСР підписав Гельсінський Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, та зобов’язався не переслідувати громадян за політичні переконання. Спираючись на цю норму, правозахисники в СРСР почали легально відстоювати право на інакодумство.

Охарактеризуйте основні досягнення та невдачі Української Гельсінської групи.

У травні 1976 р. в Москві було утворено Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР, а 9 листопада 1976 р. в УРСР виникла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, або Українська Гельсінська група (УГГ). Її очолив письменник М. Руденко, а членами-засновниками були О. Бердник, О. Тихий, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Маринович, О. Мешко, М. Матусевич, П. Григоренко, Н. Строката. Головною метою УГГ вважала ознайомлення країн — учасників Гельсінських угод і світової громадськості з фактами порушень на теренах України Загальної декларації прав людини. Крім цього, у документах завданнями групи проголошували:

• стежити за виконанням владою гуманітарних статей Гельсінських угод;
• сприяти ознайомленню громадян УРСР з міжнародними стандартами з прав людини;
• домагатися, щоб на міжнародних конференціях з обговорення Гельсінських угод була присутня українська делегація;
• вимагати акредитування в Україні представників незалежних закордонних пресагентств.

Микола Руденко. 1980-ті рр.

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, або Українська Гельсінська група (УГГ) — об’єднання діячів українського правозахисного руху, створене в УРСР 9 листопада 1976 р.

ПРАЦЮЄМО ІЗ ДЖЕРЕЛОМ

Із Декларації Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (листопад 1976 р.)

...Українська група сприяння ставить за мету:

• 1) Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини, домагатися, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах поміж Особою і Державою.
• 2) Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акта Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.
• 3) Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією.
• 4) З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників закордонної преси, створення незалежних прес-агентств тощо.

Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасників і світової громадськості з фактами порушень на теренах України Загальної декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою...

Парна робота в класі. Обговоріть і сформулюйте судження про важливість і доцільність оприлюднених у документі мети й головного завдання УГГ.

Декларацію та Меморандум УГГ склав М. Руденко. Усі члени групи підписали декларацію власними іменами та вказали свої адреси, підкреслюючи намір діяти суто легальними методами. Однак проти них швидко розпочали репресії. У 1977—1978 рр. затримали М. Руденка, О. Тихого, М. Мариновича, М. Матусевича, Л. Лук’яненка. Зокрема, Л. Лук’яненка як «особливо небезпечного рецидивіста» засудили до десяти років таборів і п’яти років заслання. У наступні роки було репресовано й інших членів групи.

Наприкінці 1970 — на початку 1980-х рр. відбулися чергові арешти й судові процеси, організовані режимом над українськими правозахисниками. За ґратами опинилося близько 60 осіб. Не витримавши жахливих умов утримання, у таборах померли В. Стус, В. Марченко, Ю. Литвин, О. Тихий.

Завдяки українському дисидентству суспільство переконалося в необхідності створення незалежної Української держави, де будуть забезпечені демократія, права і свободи людини.

Колективна робота в класі. Які ключові виклики й труднощі стояли перед правозахисним рухом в УРСР? Як це вплинуло на його стратегії та досягнення?

Обкладинка закордонного видання журналу «Український вісник». 1980-ті рр.

4. РЕЛІГІЙНЕ ДИСИДЕНТСТВО. Конституція УРСР гарантувала населенню свободу совісті. Проте в реальному житті режим цього не забезпечував. Діяльність Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), Української греко-католицької церкви (УГКЦ) та деяких інших релігійних об’єднань була заборонена. Після підписання Гельсінських угод СРСР почали звинувачувати в систематичному порушенні прав людини в релігійній сфері.

Яку мету мало релігійне дисидентство в УРСР?

Визначальними у відносинах церкви й держави стали релігійне дисидентство та репресії режиму проти його представників. Уряд застосовував агресивну пропаганду атеїзму, забороняв релігійні публікації, закривав культові споруди, перешкоджав релігійній освіті дітей тощо.

Особливо активно боролися за свої права греко-католики. Ліквідована УГКЦ діяла в західних областях підпільно. Її називали «церквою в катакомбах». Понад 300 греко-католицьких священників на чолі з декількома єпископами таємно проводили служби для вірян. Працювали також підпільні друкарні та монастирі. Діяльністю УГКЦ з-за кордону керував Йосип Сліпий, який із 1963 р. перебував у Ватикані.

У 1982 р. правозахисник і політв’язень Йосип Тереля створив «Ініціативну групу захисту прав віруючих і церкви». До неї увійшли Г. Будзинський, А. Гнідін, С. Петраш-Січко та інші. Учасники групи направили звернення до союзного центру, де обґрунтували неканонічність рішень Львівського собору 1946 р. про ліквідацію УГКЦ. У відповідь на це Й. Терелю було заарештовано. Проте організований ним рух за відновлення УГКЦ не припинився.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ

Станом на 1980 р. із 90 ув’язнених учасників українського опозиційного руху 78 осіб покарали за «віру». Серед них було двоє православних, 14 греко-католиків і 62 представники протестантизму.

Йосип Тереля. 1960-ті рр.

НАВЧАЛЬНИЙ ФІЛЬМ

rnk.com.ua/110087

Перегляньте відеоролик «Каральна психіатрія» і виконайте завдання до нього.

ІСТОРИЧНІ ПЕРСОНАЛІЇ

Яскравою постаттю українського релігійного дисидентства став Василь Романюк (майбутній настоятель Української православної церкви Київського патріархату Володимир). У 1944 р. його було засуджено за належність до ОУН. Після звільнення він вирішив присвятити життя православній церкві й здобув відповідну освіту. У 1972 р. В. Романюка заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду» та засудили на сім років таборів суворого режиму і три роки заслання. Перебуваючи в засланні, він заявив про свою належність до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Із 1979 р. В. Романюк був членом Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Через деякий час В. Романюк виїхав до Канади. У 1990 р. він повернувся до України й долучився до боротьби за створення незалежної Української православної церкви.

Православна церква, яка мала офіційну назву Російська православна церква (РПЦ), також зазнавала обмежень, але влада дозволила їй продовжити діяльність. Чимало її священників стали агентами КДБ. На сході України поширювалася діяльність баптистських та інших протестантських напрямів.

5. КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ. Кримськотатарський національно-визвольний рух виник у період лібералізації тоталітарного режиму під час десталінізації у місцях депортації кримських татар (Узбецька, Казахська, Таджицька РСР, Марійська АРСР тощо).

Які методи боротьби використовував кримськотатарський національно-визвольний правозахисний рух для досягнення своєї мети?

У боротьбі кримських татар за повернення на батьківщину в різні роки активну участь брали Амет-Хан Султан, Абраїм Решидов, Сейтнафе Сейтвелієв, Узеїр Абдураманов, Мустафа Джемілєв, Юрій Османов, Айше Сеїтмуратова, Сейдамет Меметов, Рефат Чубаров та інші.

Намагаючись протидіяти антитатарській пропаганді в СРСР, учасники руху проводили серед населення роз’яснювальну роботу, зверталися з петиціями до політичного керівництва. У відповідь влада застосовувала репресії проти учасників руху та робила незначні поступки у сфері культури.

На початку 1960-х рр. виник «Союз кримськотатарської молоді за повернення на Батьківщину». Влада заарештувала його лідерів Сеїт-Амзу Умерова та Марата Омерова, але це не зупинило рух. Головною метою учасників кримськотатарських ініціативних груп стала агітація за повернення до Криму й відновлення Кримської Автономної РСР як національної республіки. Учасники руху проводили демонстрації та направляли делегації до Москви.

У 1966 р. учасникам чергового з’їзду Комуністичної партії було вручено лист-звернення, який підписали понад 120 тис. представників кримськотатарського народу. Наступного року в Таджикистані в місті Ленінабад (зараз Худжанд) відбулися перші нелегальні збори представників кримськотатарських «ініціативних груп».

НАВЧАЛЬНИЙ ФІЛЬМ

rnk.com.ua/110088

Перегляньте відеоролик «Реальна історія депортації кримських татар» і виконайте завдання до нього.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ

Становище кримських татар у місцях виселення було дуже важким. Ті, хто пережив депортацію, згадували, як голодні й напівголі опинилися в Узбекистані без засобів до існування. Для великих сімей виділяли маленькі будинки, решту підселяли в місцеві сім’ї. Багато переселенців помирало від голоду і хвороб. Діти жебракували, дорослі важко працювали в колгоспах. Значною стала смертність, особливо серед літніх людей, жінок і дітей. Лише в перші роки після депортації кримськотатарська спільнота втратила майже половину своєї кількості. Це засвідчило, що депортація була злочином тоталітарного режиму проти кримськотатарського народу.

М. Джемілєв із групою політв’язнів-кримських татар (другий ліворуч у другому ряду). Узбекистан. Вересень 1967 р.

Зустріч представників кримських татар з Амет-Ханом Султаном. 1966 р.

За додатковими джерелами з’ясуйте, чим уславився Амет-Хан Султан.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Допомогу кримськотатарському національному руху надавали Національний центр кримських татар у США й створений при ньому фонд «Крим». Його метою було «поширювати інформацію про становище кримських татар та інших релігійно-етнічних груп населення Криму, оприлюднювати факти політичних й адміністративних репресій проти учасників кримськотатарського національного руху, сприяти збереженню та розвитку матеріальної і духовної культури Криму».

У 1967 р. влада повернула кримським татарам громадянські права й заявила про можливість прийняти певну кількість переселенців до Криму. Це спричинило протести серед кримських татар, які проживали в Узбекистані. Влада відповіла миттєво. Зібрання кримських татар було розігнано, частину активістів заарештовано. Відбулася низка судових процесів над лідерами кримськотатарського руху (зокрема, Ташкентський процес над Мустафою Джемілєвим та Іллею Габаєм).

На початку 1970-х рр. багато кримських татар самочинно поверталися до Криму. Режим перешкоджав цьому репресіями. Тих, хто повернувся на півострів, часто примусово вивозили назад.

У 1978 р. на знак протесту проти повторного виселення кримський татарин Муса Мамут здійснив акт самоспалення. Однак це не зупинило репресії.

Узимку 1978—1979 рр. Кримом прокотилася хвиля обшуків, виселень, знесення будинків і фізичного насильства над кримськими татарами. Загалом було виселено 150 сімей.

15 березня 1979 р. понад 200 представників кримськотатарського народу в Москві в приймальній Верховної Ради СРСР оголосили дводенне голодування на знак протесту проти насильства й терору над кримськими татарами. Акцію придушили силовими заходами.

Посилення кримськотатарського національного руху в 1970—1980-х рр. було пов’язане з масовими міжнародними кампаніями на підтримку одного з його лідерів М. Джемілєва. Вимоги звільнити його з місця ув’язнення набували форми міжнародних акцій солідарності з кримськотатарським народом.

Айше Сеїтмуратова. 1980-ті рр.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ

У 2016 р. в Україні відзначали 40-річчя заснування УГГ, вказавши, що «це була перша легальна правозахисна організація в Українській РСР, яка відіграла одну з ключових ролей у національно-визвольній боротьбі українського народу, розпочала ненасильницький, легальний і правовий шлях у здобутті Україною незалежності, становленні демократії, поваги до прав людини».

CФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО:

• дисидентський рух в УРСР у період системної кризи комуністичного тоталітаризму в СРСР.

ПРАЦЮЄМО З ХРОНОЛОГІЄЮ

1965, 1972 рр. — хвилі арештів дисидентів.

1970 р. — початок видання «самвидавського» правозахисного журналу «Український вісник».

Листопад 1976 р. — створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Яку подію вважають першим відкритим громадським політичним протестом після доби сталінської диктатури? 2. Укажіть автора статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 3. Як називався непідконтрольний тоталітарному режиму засіб поширення позацензурної літератури в УРСР у 1960—1980-х рр.? 4. Яку назву мав журнал, заснований у 1970 р. В. Чорноволом? 5. Коли утворилася Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод?

6. Опишіть, у чому полягала головна думка статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 7. Поясніть, чому статтю історика М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» компартійні ідеологи сприйняли негативно й заборонили до друку. 8. Наведіть факти, які підтверджують думку, що саме В. Чорновіл започаткував український правозахисний рух, спрямований проти порушень комуністичним (тоталітарним) режимом прав і свобод людини. 9. Поясніть, чому УГКЦ у 1950—1980-ті рр. називали «церквою в катакомбах». 10. Визначте, що об’єднувало правозахисний рух і релігійне дисидентство. 11. Охарактеризуйте ідейні течії в дисидентському русі.

Київський кінотеатр «Україна», де відбулася акція протесту. 1965 р.

12. Поміркуйте, як правозахисний рух в УРСР вплинув на формування громадської свідомості щодо прав і свобод громадян та ідеї незалежності. 13. Визначте особливості й наслідки дисидентського руху в УРСР. 14. Висловіть власну думку, які методи боротьби дисидентів були найефективнішими. Чи могли дисиденти діяти радикальніше? 15. Складіть структурну-логічну схему до теми «Український дисидентський рух». 16. Запропонуйте критерії для порівняння та складіть порівняльну таблицю «Опозиційна діяльність режиму в середовищі національних меншин» (на прикладі єврейського дисидентського, сіоністського руху в УРСР та кримськотатарського руху за повернення на історичну батьківщину). 17. Парна робота в класі. Складіть словник термінів, пов’язаних із дисидентським рухом. 18. Групова робота в класі. Обговоріть і висловіть спільну відповідь на запитання. Якою мірою репресивна політика радянського режиму стимулювала дисидентський рух? 19. Доберіть інформацію та визначте особливості боротьби радянської тоталітарної влади з інакодумцями. 20. За додатковими джерелами складіть характеристику громадсько-політичної діяльності одного з діячів (на вибір): В. Макух, В. Стус, В. Чорновіл, І. Дзюба, М. Руденко, М. Джемілєв, П. Григоренко.