§ 14. Дисидентський рух

Додаткові матеріали

rnk.com.ua/109521

НАВЧАЛЬНА МЕТА: здійснити аналіз дисидентського руху в Україні періоду системної кризи в СРСР.

ПРИГАДАЙТЕ: 1. Як розвивався опозиційний рух в УРСР у другій половині 1950-х рр.? 2. Хто такі дисиденти? 3. Що ви знаєте про зародження в Україні дисидентського руху? 4. Якими були особливості «шістдесятництва» як опозиційного руху? 5. Назвіть характерні риси відносин між державою та церквою в період хрущовської «відлиги».

1. Активізація українського національно-визвольного руху

• Визначте прояви активізації українського національно-визвольного руху.

Наприкінці серпня — на початку вересня 1965 р. в Києві та західних областях України прокотилася хвиля арештів. Серед постраждалих були мистецтвознавець Б. Горинь, художник О. Заливаха, літературний критик І. Світличний, літературознавець М. Косів, історик В. Мороз, педагог М. Масютко, журналіст М. Осадчий та інші. Це була перша хвиля переслідувань опозиції в УРСР після приходу до влади нового керівництва.

4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму режисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». На початку сеансу зі своїх місць підвелися Іван Дзюба та В’ячеслав Чорновіл і повідомили аудиторії, що в Україні відбуваються арешти інакодумців. У залі виникло хвилювання. Цю подію вважають першим відкритим громадським політичним протестом після доби сталінської диктатури.

У вересні—грудні 1965 р. І. Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій негативно оцінив національну політику компартійно-радянських керівників УРСР. Так, І. Дзюба піддав критиці наявну дискримінацію українського народу в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах, примарну ідею майбутнього злиття націй за комунізму, уявлення про «цивілізаторську» роль російського народу щодо народів у складі СРСР, твердження про добровільність «входження» народів до складу радянської імперії в період її виникнення та розширення.

У грудні 1965 р. І. Дзюба звернувся до П. Шелеста та В. Щербицького з листом-протестом проти переслідувань творчої інтелігенції в УРСР і долучив до нього свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За розпорядженням П. Шелеста її поширили для ознайомлення партійної верхівки, у середовищі якої було чимало незгодних із курсом на посилення російщення в Україні.

Київський кінотеатр «Україна», де відбулася акція протесту. 1965 р.

Постер фільму «Тіні забутих предків». 1965 р.

Українські дисиденти поширювали працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» серед інакодумців шляхом «самвидаву». У 1968 р. один із таких примірників опинився на Заході, де працю вперше надрукували у видавництві «Сучасність» у Мюнхені (Німеччина). Праці дисидентів, які були надруковані на Заході, дістали назву «тамвидав». Так у європейських демократичних країнах змогли переконатися в існуванні в Україні високоосвіченої антикомуністичної опозиції, що мала власну ідеологію. На думку деяких дослідників, праця І. Дзюби стала однією з ідейних основ подальшого розгортання українського національно-визвольного руху.

Схожий суспільний резонанс у тогочасній Україні та за кордоном здобула стаття історика Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» (1966 р.), у якій автор проаналізував українсько-московський договір 1654 р. та його наслідки. Історик довів на фактах невідповідність нав’язаного в 1947 р. тогочасним керівництвом терміна «возз’єднання» фактичному змісту боротьби Б. Хмельницького проти польського панування в середині XVII ст. Статтю заборонили до друку, але вона поширювалася «самвидавом». У 1972 р. стаття потрапила за кордон і була видана в Канаді без відома автора. Після цього компартійна влада позбавила М. Брайчевського місця роботи, і впродовж наступних шести років він не міг працювати за фахом.

Серед українських дисидентів і за кордоном набула популярності перша «самвидавська» стаття молодого українського журналіста В. Чорновола «Правосуддя чи рецидиви терору?», оприлюднена в 1966 р. Через рік він видав документальну збірку «Лихо з розуму. (Портрети двадцяти “злочинців”)». Обидві праці звертали увагу на неправомірність арештів та засуджень українських дисидентів у 1965—1966 рр. Примірник збірки він переправив за кордон, а уривки з неї передавали радіостанції «Свобода» та «Голос Америки». Також її надрукували в періодичних виданнях Канади, США, Німеччини. У Парижі збірку «Лихо з розуму» видали окремою книгою, за яку В. Чорновіл отримав міжнародну журналістську премію.

Проте в Україні В. Чорновіл зазнав покарання. У листопаді 1967 р. його засудили до трьох років ув’язнення за антирадянську діяльність (потім за амністією термін ув’язнення скоротили вдвічі).

Обкладинка видання, що вийшло друком у Мюнхені (ФРН). 1968 р.

«Тамвидав». Лист В. Чорновола до П. Шелеста. 1968 р.

Михайло Брайчевський. 1980-ті рр.

A•Я Словник

«Самвидав» — створення та поширення відмінних від настанов офіційної ідеології творів, у яких зображували недоліки радянського суспільства. Українська інтелігенція вважала його формою реалізації гарантованої Конституціями СРСР та УРСР свободи слова й опору тоталітарному режиму.

Правозахисний рух в УРСР у 1960—1980-х рр. — складова частина дисидентських рухів. Діяльність правозахисного руху передусім була спрямована на захист прав і свобод, гарантованих Конституціями СРСР та УРСР (свободи слова, друку, демонстрацій, віросповідання, асоціацій тощо).

Навчальний фільм

rnk.com.ua/109553

Перегляньте відеоролик «Як нищили С. Параджанова за “Тіні забутих предків”» і виконайте завдання до нього.

Збірник матеріалів «Лихо з розуму (портрети двадцяти “злочинців”)». Перша українська друкарня у Франції. 1968 р.

Чому компартійне керівництво боялося «самвидаву» і «тамвидаву»?

Вчені вважають, що В. Чорновіл започаткував правозахисний рух в УРСР, спрямований проти порушень тоталітарним режимом прав і свобод людини.

2. Розгортання правозахисного руху

• Визначте прояви правозахисного руху в тогочасній Україні.

Навесні 1968 р. група представників творчої інтелігенції, робітництва та студентства звернулася з листом до керівництва країни, у якому йшлося, що закриті політичні процеси, організовані для розправи над інакодумцями, порушують права людини, гарантовані Конституцією.

Проте цькування компартійною владою інакодумців не припинилися. Улітку 1969 р. виключили з Компартії та звільнили зі служби майора радянської армії Генріха Алтуняна. Його звинуватили в зустрічах із дисидентами, читанні «самвидаву», підписанні листів на захист заарештованого генерала П. Григоренка тощо. Київський вчений-кібернетик Леонід Плющ разом із Г. Алтуняном увійшли до першої в СРСР легальної, не контрольованої владою громадської організації — Ініціативної групи захисту прав людини в УРСР, яка звернулася до ООН із листом про порушення прав людини в Україні. На початку 1970-х рр. Л. Плюща заарештували й відправили на примусове лікування.

Наприкінці 1960-х рр. в Україні розгорнули кампанію цькування І. Дзюби за український «буржуазний націоналізм». Від нього вимагали визнати ці погляди помилковими. У 1972 р. після кількох років цькувань І. Дзюбу виключили зі Спілки письменників України.

Цікаві факти

Твори українського «самвидаву», дисидентська й правозахисна література та творчість українських письменників, заборонених в УРСР, стали доступними в багатьох демократичних країнах Заходу завдяки видавництву «Смолоскип», заснованому українськими емігрантами в 1967 р. у місті Балтимор (США). У 1968—1990 рр. воно видавало збірки поезій Ліни Костенко, О. Теліги, М. Руденка, О. Бердника, прозові твори Олеся Гончара, Б. Антоненка-Давидовича, М. Осадчого, М. Хвильового, дослідження й документи В. Мороза, В. Стуса, Є. Сверстюка, «самвидавський» журнал «Український вісник», документи Української Гельсінської групи, брошури українською та англійською мовами про українських політв’язнів. Після 1991 р. видавництво «Смолоскип» перенесло свою діяльність до України. У ньому вийшли серії книг «Розстріляне відродження», «Лауреати "Смолоскипа”» та «Вони повертаються». Із 1993 р. щороку проводили «Літературний конкурс видавництва “Смолоскип”» для молодих авторів. У 2010 р. вийшов друком енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні: 1960—1990».

Історичні персоналії

Василь Макух народився на Львівщині. За часів Другої світової війни він вступив до лав УПА, у військовій розвідці якої діяв під псевдонімом Микола. У 1946 р. В. Макух потрапив до НКВС і був засуджений на десять років каторжних робіт у Сибіру. У 1955 р. його звільнили з ув’язнення та вислали на спецпоселення. Там він познайомився з Лідією Запарою, що була засуджена за «співробітництво з німецькими окупантами» (перебувала на примусових роботах у Німеччині). Вони одружилися та переїхали до Дніпропетровська. Повертатися на захід України В. Макуху було заборонено.

У січні 1970 р. у Львові почали видавати «самвидавський» журнал «Український вісник». Його засновником і першим редактором став В. Чорновіл (у 1969 р. звільнений за амністією). До березня 1972 р. вийшли шість номерів журналу. У підготовці журналу брали участь В. Мороз, В. Стус, H. Світлична, Я. Кендзьор, М. Косів, Ю. Шухевич та інші. Його примірники передавали на Захід, де їх друкували видавництва української діаспори в США, Німеччині, Великій Британії, Канаді тощо. В УРСР «Український вісник» поширювали нелегально «самвидавом».

У 1975 р. дисидент Степан Хмара розпочав видання власного варіанта «Українського вісника», який критикував колоніальну політику СРСР.

У серпні 1987 р. в умовах «перебудови» в СРСР видання «Українського вісника» як першого в Україні опозиційного до тоталітарного режиму легального літературно-художнього та суспільно-політичного журналу відновили.

У липні 1971 р. відповідно до вказівок із союзного центру в УРСР вийшла постанова «Про заходи щодо протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих творів». Нею органи державної безпеки зобов’язали виявляти тих, хто виготовляв і розповсюджував «самвидав», перекривати канали його вивезення за кордон і надходження звідти антирадянської літератури. Першими в 1972 р. заарештували під час операції КДБ УРСР «Блок» В. Стуса, Л. Плюща, В. Чорновола, Є. Сверстюка, С. Параджанова, I. Світличного, С. Глузмана, В. Марченка та інших.

Обкладинка журналу «Український вісник». За свідченням органів державної безпеки, «журнал друкували на друкарських машинках, а потім шляхом розмноження перших примірників поширювали серед різних осіб»

Чому журнал поширювали саме у такий спосіб?

Зверніть увагу

5 листопада 1968 р. у Києві політв’язень Василь Макух здійснив акт самоспалення, протестуючи проти колонізації і російщення України та проти радянського вторгнення в Чехословаччину. Це був перший у новітній історії Європи акт самопожертви проти національного гноблення. Такий шлях мученицького протесту згодом обрали Ян Палах у Чехословаччині, Ілля Ріпс у Латвії, Ромас Каланта в Литві, кримський татарин Муса Мамут. 21 січня 1978 р., у 60-ту річницю проголошення УНР, український дисидент Олекса Гірник спалив себе на Чернечій горі в Каневі на могилі Тараса Шевченка в ім’я захисту української мови.

Цікаві факти

У 1972 р. органи радянської держбезпеки здійснили операцію «Блок». Під час неї в Києві та Львові було заарештовано щонайменше 20 осіб, звинувачених в українському «буржуазному націоналізмі». Приводом до арештів було затримання кур’єра українських емігрантських організацій Ярослава Добоша та його зустрічі з окремими дисидентами. Це започаткувало хвилю жорстоких репресій, унаслідок яких до кінця 1972 р. заарештували 100 осіб, а до 1974 р. — 193 особи.

Фотографії зі слідчої справи КДБ: 1) Іван Дзюба; 2) Василь Стус; 3) В’ячеслав Чорновіл. 1970-ті рр.

Набули поширення «чорні списки» українських письменників і перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Розпочалися кампанії «чисток» від інакодумців у видавництвах, творчих спілках, інститутах Академії наук УРСР, закладах вищої освіти тощо. Переглядали репертуари театрів, експозиції музеїв. За деякими даними, у 1960—1972 рр. загальна кількість учасників дисидентського й правозахисного рухів в Україні становила близько 1 тис. осіб. Репресії 1970-х рр. завдали удару українському опозиційному руху, але не змогли його зупинити.

Працюємо разом. За допомогою методу «Акваріум» обговоріть, як відбувалася активізація національного та правозахисного рухів в Україні.

3. Утворення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод

• Яку роль у розгортанні правозахисного руху в УРСР відіграла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод?

У 1975 р. СРСР підписав Гельсінський Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі та зобов’язався не переслідувати громадян за політичні переконання. Спираючись на цю норму, правозахисники в СРСР почали легально відстоювати право на інакодумство.

А•Я Словник

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, або Українська Гельсінська група (УГГ) — об’єднання діячів українського правозахисного руху, створене в Україні 9 листопада 1976 р.

Зверніть увагу

Станом на 1980 р. із 90 ув’язнених учасників українського опозиційного руху 78 осіб покарали за «віру». Серед них було двоє православних, 14 греко-католиків і 62 представники протестантизму.

Історичні персоналії

Яскравою постаттю українського релігійного дисидентства став Василь Романюк (майбутній предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Володимир). У 1944 р. його було засуджено за належність до ОУН. Після звільнення він вирішив присвятити життя православній церкві й здобув відповідну освіту. У 1972 р. В. Романюка заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду» і засудили на сім років таборів суворого режиму і три роки заслання. Перебуваючи в засланні, він заявив про свою належність до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Із 1979 р. В. Романюк був членом Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Через деякий час В. Романюк виїхав до Канади. У 1990 р. він повернувся до України й долучився до боротьби за створення незалежної Української православної церкви.

Зверніть увагу

У 2016 р. в Україні відзначали 40-річчя заснування УГГ, вказавши, що «це була перша легальна правозахисна організація в Українській РСР, яка відіграла одну з ключових ролей у національно-визвольній боротьбі українського народу, розпочала ненасильницький, легальний і правовий шлях у здобутті Україною незалежності, становленні демократії, поваги до прав людини».

У травні 1976 р. в Москві було утворено Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР, а 9 листопада 1976 р. в Україні виникла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, або Українська Гельсінська група (УГГ). Її очолив письменник М. Руденко, а членами-засновниками були О. Бердник, О. Тихий, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Маринович, О. Мешко, М. Матусевич, П. Григоренко, Н. Строката. Головною метою УГГ вважала ознайомлення країн — учасників Гельсінських угод і світової громадськості з фактами порушень на теренах України Загальної декларації прав людини. Крім цього, у документах завданнями групи проголошували:

• стежити за виконанням владою гуманітарних статей Гельсінських угод;
• сприяти ознайомленню громадян УРСР з міжнародними стандартами з прав людини;
• домагатися, щоб на міжнародних конференціях з обговорення Гельсінських угод була присутня українська делегація;
• вимагати акредитування в Україні представників незалежних закордонних пресагентств.

Декларацію та Меморандум УГГ склав М. Руденко. Усі члени групи підписали декларацію власними іменами та вказали свої адреси, підкреслюючи намір діяти суто легальними методами. Однак проти них швидко розпочали репресії. У 1977—1978 рр. затримали М. Руденка, О. Тихого, М. Мариновича, М. Матусевича, Л. Лук’яненка. Зокрема, Л. Лук’яненка як «особливо небезпечного рецидивіста» засудили до десяти років таборів і п’яти років заслання. У наступні роки було репресовано й інших членів групи.

Наприкінці 1970 — на початку 1980-х рр. відбулися чергові арешти й судові процеси, організовані режимом над українськими правозахисниками. За ґратами опинилося близько 60 осіб. Не витримавши нелюдських умов утримання, у 1980-х рр. у таборах померли В. Стус, В. Марченко, Ю. Литвин, О. Тихий.

Завдяки українському дисидентству суспільство переконалося в необхідності створення незалежної Української держави, де будуть забезпечені демократія, права і свободи людини.

Навчальний фільм

rnk.com.ua/109554

Перегляньте відеоролик «Каральна психіатрія» і виконайте завдання до нього.

Микола Руденко. 1980-ті рр.

Йосип Тереля. 1960-ті рр.

Айше Сеїтмуратова. 1980-ті рр.

4. Релігійне дисидентство

• Що характеризувало розгортання релігійного дисидентства в Україні в цей період?

Конституція УРСР гарантувала населенню свободу совісті. Проте в реальному житті режим цього не забезпечував. Діяльність Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), Української греко-католицької церкви (УГКЦ) та деяких інших релігійних об’єднань була заборонена. Після підписання Гельсінських угод СРСР почали звинувачувати в систематичному порушенні прав людини в релігійній сфері.

Визначальними у відносинах церкви й держави стали релігійне дисидентство та репресії режиму проти його представників. Уряд застосовував агресивну атеїстичну пропаганду, забороняв релігійні публікації, закривав культові споруди, перешкоджав релігійній освіті дітей тощо.

Особливо активно боролися за свої права греко-католики. Ліквідована УГКЦ діяла в західних областях підпільно. Її називали «церквою в катакомбах». Близько 300—350 греко-католицьких священників на чолі з декількома єпископами таємно проводили служби для вірян. Працювали також підпільні друкарні та монастирі. Діяльністю УГКЦ з-за кордону керував Йосип Сліпий, який із 1963 р. перебував у Ватикані.

У 1982 р. правозахисник і політв’язень Йосип Тереля створив «Ініціативну групу захисту прав віруючих і церкви». До неї увійшли Г. Будзинський, А. Гнідін, С. Петраш-Січко та інші. Учасники групи направили звернення до союзного центру, де обґрунтували неканонічність рішень Львівського собору 1946 р. про ліквідацію УГКЦ. У відповідь на це Й. Терелю було заарештовано. Проте організований ним рух за відновлення УГКЦ не припинився.

Православна церква, яка мала офіційну назву Російська православна церква (РПЦ), також зазнавала обмежень, але влада дозволила їй продовжити діяльність. Чимало її священників стали агентами КДБ. На сході України поширювалася діяльність баптистських та інших протестантських напрямів.

5. Кримськотатарський національно-визвольний правозахисний рух

• Визначте прояви кримськотатарського національно-визвольного руху цього періоду.

Кримськотатарський національно-визвольний рух виник у період лібералізації тоталітарного режиму під час десталінізації у місцях депортації кримських татар (Узбецька, Казахська, Таджицька РСР, Марійська АРСР тощо).

У боротьбі кримських татар за повернення на батьківщину в різні роки активну участь брали Амет-Хан Султан, Абраїм Решидов, Сейтнафе Сейтвелієв, Узеїр Абдураманов, Мустафа Джемілєв, Юрій Османов, Айше Сеїтмуратова, Сейдамет Меметов, Рефат Чубаров та інші.

Мустафа Джемілєв. Травень 1975 р.

Намагаючись протидіяти антитатарській пропаганді в СРСР, учасники руху проводили роз’яснювальну роботу серед населення, зверталися з петиціями до політичного керівництва. У відповідь влада застосовувала репресії проти учасників руху та робила незначні поступки у сфері культури.

На початку 1960-х рр. виник «Союз кримськотатарської молоді за повернення на Батьківщину». Влада заарештувала його лідерів Сеїт-Амзу Умерова та Марата Омерова, але це не зупинило руху. Головною метою учасників кримськотатарських ініціативних груп стала агітація за повернення до Криму й відновлення Кримської Автономної РСР як національної республіки. Учасники руху проводили демонстрації та направляли делегації до Москви. У 1966 р. учасникам чергового з’їзду Комуністичної партії було вручено лист-звернення, який підписали понад 120 тис. представників кримськотатарського народу. Наступного року в Таджикистані в місті Ленінабад (зараз Худжанд) відбулися перші нелегальні збори представників кримськотатарських «ініціативних груп».

У 1967 р. влада повернула кримським татарам громадянські права й заявила про можливість прийняти певну кількість переселенців до Криму. Це спричинило протести серед кримських татар, які проживали в Узбекистані. Влада відповіла миттєво. Зібрання кримських татар було розігнано, частину активістів заарештовано. Відбулася низка судових процесів над лідерами кримськотатарського руху (зокрема, Ташкентський процес над Мустафою Джемілєвим та Іллею Габаєм).

На початку 1970-х рр. багато кримських татар самочинно поверталися до Криму. Режим перешкоджав цьому репресіями. Із 1973 р. тих, хто повернувся на півострів, примусово повертали. У 1978 р. на знак протесту проти повторного виселення кримський татарин Муса Мамут здійснив акт самоспалення. Однак це не зупинило репресії. Узимку 1978—1979 рр. Кримом прокотилася хвиля обшуків, виселень, знесення будинків і фізичного насильства над кримськими татарами. Загалом було виселено 150 сімей.

15 березня 1979 р. понад 200 представників кримськотатарського народу в Москві в приймальній Верховної Ради СРСР оголосили дводенне голодування на знак протесту проти насильства й терору над кримськими татарами. Акцію придушили силовими заходами.

Посилення кримськотатарського національного руху в 1970—1980-х рр. було пов’язане з масовими міжнародними кампаніями на підтримку одного з його лідерів М. Джемілєва. Вимоги звільнити його з місця ув’язнення набували форми міжнародних акцій солідарності з кримськотатарським народом.

Працюємо разом. За допомогою методу «Ментальна карта» визначте складові процесу розгортання релігійного дисидентства в УРСР і прояви кримськотатарського національно-визвольного руху.

Навчальний фільм

rnk.com.ua/109555

Перегляньте відеоролик «Реальна історія депортації кримських татар» і виконайте завдання до нього.

CФОРМУЛЮЙТЕ СУДЖЕННЯ ПРО:

• дисидентський рух в Україні в період системної кризи комуністичного тоталітаризму в СРСР.

Працюємо з хронологією

1965, 1972 рр. — Хвилі арештів дисидентів.

1970 р. — Початок видання «самвидавського» правозахисного журналу «Український вісник».

Листопад 1976 р. — Створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод.

Запитання і завдання

Знаємо і розуміємо

1. Яку назву мав «самвидавський» журнал, який у 1970 р. заснував В. Чорновіл?

• А «Українські новини»
• Б «Український оглядач»
• В «Український вісник»
• Г «Українські вісті»

2. Коли й чому виникла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод?

3. Додайте відсутні літери та отримайте прізвище діяча кримськотатарського національно-визвольного руху. Що вам відомо про нього?

Застосовуємо і аналізуємо

4. Покажіть на карті атласу географічні об’єкти, пов’язані з розгортанням дисидентського руху в Україні.

5. Завдання з хронології. 1) Коли відзначатимуть 50-річний ювілей створення УГГ? 2) Складіть перелік подій всесвітньої історії, які відбувалися в країнах демократичного Заходу в період видання журналу «Український вісник».

6. Яку роль відіграло розвінчування дисидентами сутності комуністичного режиму в наближенні його краху? Поясніть свою думку.

7. Обґрунтуйте або спростуйте твердження, що посилення дисидентського руху засвідчувало загострення системної кризи в СРСР.

8. Працюємо в парах. Закінчіть складати таблицю «Україна в період системної кризи СРСР (середина 1960 — початок 1980-х рр.)» та зробіть висновок про результати розвитку УРСР у цей період.

Узагальнюємо і оцінюємо

9. Працюємо в малих групах. За допомогою методу «Групове обговорення» проведіть дискусію за темою «Причини активізації дисидентського руху в другій половині 1960 — на початку 1970-х рр. і репресії влади щодо його учасників».

10. Працюємо разом. За наведеними фактами визначте особливості боротьби радянської тоталітарної влади з інакодумцями. 1) Після участі у виступі в кінотеатрі «Україна» В. Стуса виключили з аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу». 2) Київського письменника В. Некрасова за підпис під колективним листом на захист В. Чорновола й виступ у день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру виключили з КПРС, записавши в рішенні: «...за те, що дозволив собі мати власну думку, яка не збігалася з лінією партії». 3) Колишній голова КДБ УРСР М. Голушко писав: «Було передбачено відповідальність за антирадянську агітацію та пропаганду, застосування яких асоціюється з переслідуванням за інакодумство. Диспозиції цих законів були нечіткими, що давало змогу віднести до “антирадянських” найрізноманітніші дії та судження».

11. За додатковими джерелами складіть характеристику громадсько-політичної діяльності одного з діячів (на вибір): В. Макух, В. Стус, В. Чорновіл, І. Дзюба, М. Руденко, М. Джемілєв, П. Григоренко.

12. Чи був можливий, на вашу думку, діалог між владою та дисидентами? Поясніть свою думку.