§ 28. Практична робота № 3. Український «самвидав»: теми, ідеї, автори

Об’єднайтеся у 5 груп та виконайте завдання 1-5.

Завдання 6 виконайте у спільному колі.

Група № 1.

Завдання 1. Опрацюйте матеріали рубрики «З Україною в серці», довідку та документи практичної роботи. Визначте, ким за професією були дисиденти, до якої соціальної групи радянського суспільства належали? Які теми висвітлювали в самвидавничих працях? Результати досліджень запишіть у зошит.

Довідка. Самвидав — написані від руки, надруковані на друкарських машинках, перефотографовані з плівок «самвидавні» матеріали передавались з рук у руки «надійним» людям, які, в свою чергу, поширювали їх серед своїх родичів, близьких знайомих, друзів, роблячи таким чином процес стихійним та неконтрольованим. Оскільки матеріали «самвидаву» розповсюджувались головним чином в містах (частина з них потрапляла за кордон), то, відповідно, його читачами були насамперед інтелігенція та робітники. Тільки невелика частина цієї непідцензурної продукції потрапляла в село, відтак ставала об’єктом уваги селян.

Етапи розвитку українського «самвидаву»:

- Перший припадає на початок 1960-х років, коли виник суто літературний «самвидав». Це були переважно поезії, а також статті чи спогади, що стосувались питань літератури.

- Другий охоплює 1963-1965 роки, коли з’являються статті політичного характеру, а також анонімна публіцистика.

- Третій етап — друга половина 1960-х років - це період поширення статей з авторськими підписами, з перевагою публіцистики і документів.

№ 1. Анонімний автор «З приводу процесу над Погружальським».

«24-го травня 1964 року сталася в Києві, «столиці» України, подія, подібних до якої мало знає історія світової культури: була підпалена і згоріла найбільша українська бібліотека — Київська Публічна бібліотека Академії наук УРСР. Як може згоріти в середині XX ст. найбільша наукова бібліотека, та ще й у центрі столичного міста? Адже зараз протипожежна техніка стоїть так високо, що значні пожежі в містах майже виключені, а якщо бувають, то їх швидко ліквідують. Адже в сучасних бібліотеках світу справа поставлена так, що жоден документ не згорить, не те що всі фонди. І світова культура за останні століття не знала випадку, щоб у Лондоні чи Парижі, Стокгольмі чи Москві (після 1812 р.) згоріла національна бібліотека. А от найбільша українська бібліотека була спалена в 1964 році — в епоху космосу, атому, кібернетики.»

№ 2. Ігор Калинець. Спогади.

«У 1965-66 роках починаються вже суди, процеси над тими людьми, які займалися самвидавом. Арештували братів Богдана і Михайла Горинів, Івана Геля, Мирославу Зваричевську, Михайло Осадчого. Власне, за поширення самвидаву. Тоді люди були страшно голодні на літературу. Людей, причетних до передруків, масово арештовували, декого виключали зі Спілки письменників».

№ 3. Елеонора Соловей, сучасник подій.

«Короткі тексти, зокрема вірші, ходили також у рукописних списках. Пам’ятаю, як у літньому наметовому таборі дисидентів на Прип’яті читали саме так, від руки, переписаного Калинця, це звалося «калинцювати»... Але й перший уривок із «Інтернаціоналізму чи русифікації?» я ще студенткою читала також у «рукопису». У списках ходили вірші з невиданої збірки віршів Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Натомість уся збірка була через багато років надрукована у «Щоденниках без купюр» Леся Танюка, там і чимало інших самвидавних текстів та документів наведено: автор зберіг їх у своєму архіві».

Група № 2.

Завдання 2. Опрацюйте рубрику «З Україною в серці» (Петро Григоренко). Чому життєвий шлях Петра Григоренка можна умовно розділити до 1961 року й після? Які праці генерала Григоренка поширювалися «самвидавом»? Результати досліджень запишіть у зошит.

№ 4

Петро Григоренко (1907-1987)

Радянський генерал-майор, українець, правозахисник. Народився 16 жовтня 1907 року в селі Борисівка на Запоріжжі. З молодих років був захоплений ідеями комунізму. Кадровий військовий. Закінчив Військово-технічну академію у Ленінграді, Харківський технологічний інститут, Військово-інженерну академію в Москві. Брав участь у Другій світовій війні. Після війни працював у Військовій академії імені Михайла Фрунзе, очолював кафедру кібернетики, отримав звання генерал-майора. 1961 рік став для нього переломним: після того, як він виступив на партконференції з критикою Микити Хрущова, був переведений на Далекий Схід. Прийняв рішення не коритися системі, а боротись із нею. У 1963 році створив «Союз боротьби за відродження ленінізму». Організацію викрили, а Петра Григоренка позбавили військового звання, нагород, пенсії, заарештували й відправили до психіатричної лікарні. Після виходу з лікарні працював вантажником, налагодив зв’язки з російськими й українськими дисидентами. Після прийняття указу «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму» почав боротьбу за права кримських татар, організував і провів перший відкритий громадський мітинг опозиції. Вірив, що зруйнувати імперію зла можна лише правдою. Був активним дописувачем «самвидаву»: «Думки душевнохворого», «Дискримінація кримських татар продовжується» тощо. Будучи стратегом, вишукував усе нові й нові форми боротьби із системою. Вважав, що її треба вести легально. У 1970-1974 роках вдруге перебував у психіатричній лікарні. Став співзасновником УГГ. В 1977 році захворів, отримав дозвіл виїхати до США на лікування, а через кілька місяців після від’їзду його позбавили радянського громадянства і заборонили повертатися в СРСР. Помер у вигнанні.

Група № 3.

Завдання 3. Опрацюйте рубрику «З Україною в серці» (Іван Дзюба) (документ № 6).

Що вас найбільше вразило у життєвому шляху Івана Дзюби? Чому праця Івана Дзюби «Інтернаціалізм чи русифікація» та її поширення розглядалася владою як «державний злочин»? Результати досліджень запишіть в зошит.

№ 5

Іван Дзюба (1931-2022)

Український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України, академік НАНУ. Народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка на Донеччині. Закінчив Донецький педагогічний інститут, аспірантуру Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Працював редактором відділу літературознавства і критики журналу «Вітчизна», а в 1962 році звільнений «за ідеологічні помилки». Брав активну участь у роботі Клубу творчої молоді, створеного в Києві у 1960 році. У 1964-1965 роках — літературний консультант видавництва «Молодь», звільнений за участь у протестах проти політичних арештів серед української інтелігенції. У 1965 році перед прем’єрним показом фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» виступив з промовою, у якій засудив дії влади. Того ж року написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Книгу швидко поширювали через «самвидав», передали за кордон і там у 1968 році опублікували. В 1970-х роках зазнав переслідувань за активну громадянську позицію, підтримку засуджених, виступи проти влади. В 1972 році виключений зі Спілки письменників, заарештований і засуджений на 5 років таборів і 5 років заслань за «антирадянську діяльність». Система була безжальна й уміла ламати; хворий на туберкульоз відкритої форми Іван Дзюба звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після того, як він визнав свої «помилки», його помилували та звільнили. За підтримки Олега Антонова влаштувався на роботу коректором газети Київського авіазаводу. В роки перебудови займався літературною діяльністю, в 1989 році став одним із співзасновників Народного Руху України. Був редактором журналу «Сучасність». Помер у 2022 році.

№ 6. Іван Дзюба. «Інтернаціоналізм чи русифікація».

«Тут лише скажу, що я ніколи не розглядав свою працю як конспіративну, не крився з нею, від самого початку бачив її як призначену не лише для офіційного адресата, а й для ширшої громадськості, — тому не заперечував проти її поширення самвидаввом. І гадки не мав, що згодом її оголосять — заднім числом! — «антирадянською»: адже я керувався тільки бажанням добра своїм землякам і співвітчизникам, усьому нашому суспільству. Але, як виявилося, саме тут і крилася небезпека, саме це і вважалося тоді непрощенним гріхом: адже інтереси правлячої верхівки, яка власну вигоду ототожнила цинічно із суттю «реального соціалізму», стали глибоко суперечити інтересам народу. Отож під наступну хвилю репресій, вже набагато масовіших (1972 рік), праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» висувалася як політичне («кримінальне» — «державний злочин») звинувачення не лише проти її автора, а й проти тих, хто її «розповсюджував» або й просто читав. Багато таких людей постраждало в ті роки, і я відчуваю свою невільну, але велику провину перед ними.»

Група № 4.

Завдання 4. Опрацюйте рубрику «З Україною в серці» (Василь Стус) (документи №8, №9, №10, №11.). Що змушувало Василя Стуса не коритися долі? Чому Василь Стус в 1978 році відмовлявся від радянського громадянства? Які ідеї митець намагався передати через свої твори?

№ 7

Василь Стус (1938-1985)

Видатний український поет XX століття, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник. Борець за незалежність України. Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив Донецький педінститут. Служив у радянській армії, вчителював у середній школі № 23 міста Горлівка на Донеччині. В 1959 році в «Літературній газеті» вперше побачили світ вірші поета. У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Брав участь у роботі Клубу творчої молоді «Сучасник» у Києві. За участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» був виключений з аспірантури, перестали друкувати його твори. Збірки віршів «Круговерть», «Зимові дерева» поширювали через «самвидав». У 1970 році, вражений смертю Алли Горської, виступив зі звинуваченням влади у причетності до її вбивства. В 1972 році заарештований і засуджений «за антирадянську агітацію і пропаганду». Ув’язнення відбував у Мордовії. Більшість його віршів вилучили і знищили. Тільки деякі з них потрапили на волю через листи дружині. У 1979 році повернувся до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Працював робітником на заводі. В 1980 році знову заарештований і засуджений як особливо небезпечний рецидивіст на десять років ув’язнення та п’ять років заслання; заборонили бачитися з родиною. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами, які потрапили на Захід, був на рік кинутий у камеру-одиночку. Влітку 1984 року конфіскували збірку поезій «Птах душі» — приблизно 300 поезій. У 1985 році Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 року Василя Стуса відправили в карцер, там він на знак протесту оголосив голодування. Уночі з 3 на 4 вересня помер, можливо, від переохолодження.

№ 8. Уривок зі спогадів Сергія Солдатова — дисидента, сучасника Василя Стуса, лідера естонського демократичного руху:

«Стус був для мене не лише однодумцем і товаришем в ув’язненні, не лише розумним співрозмовником і душевно тонкою людиною... а й моїм близьким, дорогим другом. Дружба з ним залишила в моїй душі глибокий слід на все життя, вона допомогла набути душевну рівновагу й терпіти тяжкі умови неволі. Вона допомогла знайти відповідь на запитання, що мучили мене, й давати відсіч сваволі й беззаконню табірної влади... В його особі український народ втратив видатного патріота, українська література — високоталановитого поета, його друзі та знайомі — чудову людину, а все волелюбне людство — полум’яного борця за свободу... Його моральна чистота й жертовність, його мужність і непохитність, увесь його подвижницький дух і стражденна доля є яскравим взірцем як для нас, його сучасників, так і для майбутніх ґенерацій... На сумлінні радянської влади ще одна і, певно, не остання жертва. А в пантеоні загиблих борців за вільну Україну засяяло ім’я нового національного героя, подвижника світової свободи!».

№ 9. Уривок із листа Василя Стуса до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. 1972 рік:

«Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханосте, антисемітизму, загумінкової обмежености. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т. д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що ґречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів...».

№ 10. Уривок з вірша Василя Стуса «Як добре те, що смерті не боюсь я...»:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя...

№ 11. Василь Стус «З таборового зошита» (1982).

«Запис 5. ...Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову від громадянства. Це було наприкінці 1978 р. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської та національної гідності, стан, за якого я відчуваю себе річчю, державним майном, яке КДБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму зведено в ранг державного злочину; національно-культурний погром в Україні — усе це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Що більше тортур і знущань я зазнаю, то більшим стає мій опір проти системи наруги над людиною та її елементарними правами, проти мого рабства».

«Запис 8. ...Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати. Усе, що створено в Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги. Як може розвиватися національне дерево, коли йому врубано півкрони? Що таке українська історія — без істориків, коли немає ні козацьких літописів, ні історії Русі, ні Костомарова, Маркевича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського? Якою може бути література, коли вона не має доброї половини авторів? І авторів першокласних — таких, як Винниченко, Хвильовий, Підмогильний. Ось і маємо прозу колгоспних підлітків — один співучіший за іншого, один солодший за іншого. З мовою сільської бабусі ...тобто типову колоніальну літературу-забавку. «Київ — то така прекрасна флора, але ж фауна!» — казав В. Некрасов. І як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркітанток естетики ...що на трупі України витанцьовують хвацького гопака. Воістину, сказитися легше, аніж бути собою...».

№ 12. В’ячеслав Чорновіл «Лихо з розуму»:

«Терор вівся і ведеться не лише для збереження системи, а й для збереження протиприродного явища, яким є Московська імперія.

До 50-ліття жовтневого перевороту по всьому світу гудуть фанфари «творчих перемог соціалізму», підкріплені легендою десталінізації, ліквідації терору. Але це тільки нове велике ошуканство. СРСР залишається тюрмою народів. Крик про привернення соціалістичної законності прикриває сваволю політичних органів, які намагаються здушити всяку думку, бо для тирана найстрашніша власна думка. Концтабори поповнюються знову тисячами й тисячами в’язнів».

Група 5

Завдання 5. Що робила влада, щоб зупинити «самвидавничу» діяльність дисидентів? Доберіть історичні факти на підтвердження тези «Самвидав — зброя в руках дисидентів».

Завдання 6. Підсумуйте результати практичної роботи, обговоривши в спільному колі причини й результати появи «самвидаву».