§ 41. Культурне й релігійне життя на західноукраїнських теренах у 1919-1939 роках

• До яких держав належали західноукраїнські землі після Першої світової війни?

• Поясніть сутність понять «утраквістична школа», «еміграція».

• Коли були створені НТШ й ВУАН?

1. Освіта. Наука. Культурно-освітні товариства

Провідну роль у культурному житті західноукраїнських земель відігравала українська інтелігенція. У своїй діяльності вона прагнула розвивати «органічний сектор» українського суспільного життя — кооперацію, культурно-освітні товариства, українську школу, а також брати активну участь у національному русі. Особливо плідною була її робота з організації українського шкільництва, позаяк освітня політика держав, до яких належали українські землі, стала одним із засобів асиміляції українців. У Румунії українське шкільництво тривалий час було зовсім заборонене. Польща прийняла закон про утраквістичні школи. Політика Чехословаччини виявилася сприятливішою, проте з 1925 року діяв закон, за яким українську мову вважали чужою, що спонукало населення до вивчення чеської мови як державної. Задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах спробувало товариство «Рідна школа», що до 1938 року заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його членів, чисельність яких у тому ж 1938 році перевершила 100 тисяч, та внески української діаспори у США й Канаді.

Загальнокультурні потреби залишалися цариною діяльності «матері» всіх західноукраїнських організацій — шанованого на всіх рівнях товариства «Просвіта», осередки якого діяли в Галичині, Волині, Закарпатті. Воно видавало книги, журнали і газети, утримувало мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало дитсадки, вело низку спеціалізованих курсів. У 1920-1930 роках у Західній Україні функціонували молодіжні організації «Сокіл», «Пласт» та ін. Жіночий рух представляв, зокрема, «Союз українок», який упродовж тривалого часу очолювала докторка філософії, депутатка польського сейму Мілена Рудницька.

Різновиди печаток Українського таємного університету

Певних утисків зазнавали вища школа і наука. Відразу після окупації Галичини були ліквідовані українські кафедри Львівського університету, полонізовані й інші вищі навчальні заклади — Львівська політехніка, Академія ветеринарної медицини, Вища школа закордонної торгівлі, а обіцянка уряду заснувати окремий Український університет ніколи не була виконана. Румунська влада закрила кафедру української мови в Чернівецькому університеті. Проте українці відкрили у Львові Український таємний університет, який діяв упродовж 1921-1925 років. Першим його ректором став літературознавець і поет Василь Щурат. Навчання було конспіративним, у приміщеннях різних українських установ, іноді у помешканнях викладачів. Закордонні університети визнали Український університет у Львові рівноправним із західними вишами й зараховували студентам роки навчання у ньому. Водночас функціонувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань університет і політехніка припинили своє існування. Головним осередком української науки і культури залишалося Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 1920-1930-х роках були понад 200 науковців. Значними виявилися здобутки учених НТШ в історії, етнографії, археології, літературознавстві. Скромнішим виявився доробок представників природничих наук, головно через відсутність відповідної матеріальної бази. НТШ підтримувало зв’язки з ВУАН у Києві. Членами Товариства стали Агатангел Кримський, Дмитро Яворницький та інші вчені з УРСР/УССР. Натомість Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Кирило Студинський, Василь Щурат обрані академіками ВУАН. Однак трагічні події 1933 року перервали ці зв’язки, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти більшовицького терору і Голодомору відмовилися від своїх академічних зарплат. У відповідь президія ВУАН виключила їх із Академії.

• 1. Проаналізуйте освітню політику Румунії, Польщі, Чехословаччини щодо українців.
• 2. Які культурно-освітні й молодіжні організації діяли на західноукраїнських землях?
• 3. У яких закладах українці могли здобути освіту й займатися науковою діяльністю?

2. Література. Мистецтво. Релігійне життя

Плідно розвивалась у цю добу західноукраїнська література, яка збагатилася новими іменами, зокрема творчістю Романа Купчинського, Богдана-Юрія Кравціва, Богдана-Ігоря Антонича. До найпомітніших явищ у прозі належали трилогія Уласа Самчука «Волинь», історичні повісті Богдана Лепкого, проза Ірини Вільде, Наталени Королевої. У письменницькому середовищі виділилося кілька груп. Прихильники націоналістичного напрямку — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга — групувалися навколо часопису «Вісник», який редагував Дмитро Донцов. До «пролетарських» письменників, котрі орієнтувалися на СРСР/СССР, належали Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Степан Тудор, об’єднані в літературну групу «Гроно». Вони видавали у Львові журнал «Вікна». Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації — Улас Самчук, Юрій Клен, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Ірина Вільде, Богдан Лепкий.

Плідно працювали українські художники та скульптори, які навчались у мистецьких закладах Польщі, Австрії, Німеччини, Франції. Вони сприйняли нову систему відображення навколишнього світу, зумовлену тенденціями модернізму. Нові художні явища продовжували культивувати Іван Труш, Олекса Новаківський, Олена Кульчицька. Мистецьку палітру Львова збагатили емігранти з Наддніпрянщини: художник Петро Холодний, котрий розписував львівські храми вітражними картинами, графік Павло Коржун. З містом пов’язана діяльність талановитих скульпторів Сергія Литвиненка, Антіна Павлося. Театральне життя Західної України продовжував представляти театр товариства «Українська бесіда» під керівництвом Олександра Загарова. Розвиток музичного мистецтва пов’язаний з творчістю композиторів Станіслава Людкевича, автора симфонічних поем «Каменярі», «Веснянка»; основоположника українського етнографічного музикознавства Філарета Колесси, автора дитячих п’єс, фортепіанних збірок щедрівок Василя Барвінського.

Місто Львів. Греко-католицька Богословська академія. Світлина

Населення західноукраїнських земель залишалося здебільшого релігійним: у Галичині, на Закарпатті переважали греко-католики; на Волині, Поліссі, Буковині, у Бессарабії — православні. Збереження віри своїх батьків було основою їхнього самозбереження як українців. Церква займалася значною благочинною діяльністю, створювала навчальні заклади різних типів, видавала газети і часописи. Найбільших переслідувань зазнавали православні українці. У 1924 році православна церква в Польщі проголосила автокефалію. Однак у 1930-х роках польська влада розгорнула масове навернення православних у католицизм, що супроводжувалося нищенням православних храмів, частину їх передали римо-католикам. Не допомогло заступництво митрополита Андрея Шептицького, котрий звертався до Ватикану з вимогою припинити окатоличення краю. У Бессарабії та Буковині православна церква потерпала від румунізації. Священників змушували відправляти службу румунською мовою, а за порушення цього розпорядження могли позбавити сану. Позиції Української греко-католицької церкви були значно міцнішими. Її очолював митрополит Андрей Шептицький, один з найвизначніших духовних вождів українців. У 1929 році греко-католики заснували Богословську академію, якою керував Йосиф Сліпий. Права греко-католиків захищав конкордат (особлива угода) між Польщею і Апостольським престолом, укладений 1925 року. Проте він не гарантував від переслідувань священників та вірян УГКЦ. Підставою для репресій могли бути спілкування українською мовою чи відмова від уживання в полонізованій формі прізвищ своїх парафіян-українців.

• 1. Навколо яких течій об'єдналися західноукраїнські письменники?
• 2. Назвіть імена відомих художників та скульпторів.
• 3. У якому становищі перебували православна й греко-католицька церкви?

3. Політичне та культурне життя української політичної еміграції

Із початком Першої світової війни тисячі українців опинилися в еміграції на території Австрії і майбутньої Чехословаччини. Для західноукраїнського населення, яке намагалося насамперед врятуватися в умовах воєнного лихоліття, основним фактом стала географічна близькість. До австрійської столиці — Відня — виїхали Михайло Грушевський, який заснував тут Український Соціологічний інститут, Володимир Винниченко, Павло Христюк, Микола Шраг, Дмитро Донцов. Після поразки визвольних змагань близько 22 тисячі української інтелігенції, політичних та громадських діячів знайшли притулок у Чехословаччині. У цей період Прага стала найпотужнішим осередком культурно-національного життя українських емігрантів. Серед основних наукових і навчальних інституцій, які успішно діяли на цих теренах, вирізнялись Український Вільний Університет, (заснований у Відні), Українська Господарська Академія в місті Подєбради, Український Академічний Комітет. Відомий учений Іван Горбачевський започаткував дослідження з біохімії, заснував у Празі Інститут лікарської хімії, а Іван Пулюй створив у Празькій політехніці кафедру електротехніки, якою керував до кінця свого життя. Тут плідно працював світової слави філософ, історик культури, славіст Дмитро Чижевський. Наукові та культурні установи діяли в Польщі. З-поміж них Український Науковий Інститут у Варшаві на чолі з Олександром Лотоцьким та православний богословський факультет при Варшавському університеті. Іван Огієнко видавав часописи «Наша культура» та «Рідна мова».

Пам’ятник Івану Горбачевському у місті Тернопіль. Світлина

Естафету науково-культурного і суспільно-громадського життя підхопила українська діаспора Німеччини, де перебували гетьман Павло Скоропадський, керівник ОУН Євген Коновалець, Євген Петрушевич. У Берліні за доби міжвоєння працював Український науковий інститут, меценатом якого був Павло Скоропадський. Інститут давав стипендії молодшим українським науковцям і студентам й утримував студентський дім у Берліні. Під керівництвом Дмитра Дорошенка діяло Центральне представництво української еміграції, яке опікувалося освітою, дошкільним вихованням, літературою та мистецтвом.

Однак не зовсім сприятливі умови життя у повоєнній Німеччині змусили частину української еміграції залишити її. Дехто з українських інтелектуалів виїхав до США, Канади, Австралії, інші обрали Францію, уряд якої лояльно ставився до емігрантів. Там опинилися голова Директорії УНР Симон Петлюра, якого вбив більшовицький терорист у Парижі 1926 року, Володимир Винниченко, Нестор Махно. З Парижем пов’язані імена лауреата Нобелівської премії в галузі фізики Жоржа Шарпака, скульптора Олександра Архипенка, художника, перекладача, літературознавця, культуролога Святослава Гординського та інших відомих українців. Парижу віддав увесь свій творчий геній світової слави артист, хореограф, реформатор балету киянин Сергій Лифар. Отже, українська еміграція у добу міжвоєння відіграла значну роль у збереженні історичної пам’яті українського народу. Вона стала національно-політичним і духовно-культурним феноменом, який творив Українську державу поза її географічними межами.

• 1. Чому Відень та Прагу вважають центрами української політичної еміграції?
• 2. Хто з відомих українських діячів належав до української діаспори Німеччини?
• 3. Як несприятливі умови життя повоєнної Німеччини вплинули на українських емігрантів?

У той час, коли... на теренах України

у Львові почав діяти Український таємний університет, ...

Тоді... у світі

у Франції було зроблено перше протитуберкульозне щеплення дитині, а в Канаді учені вперше виділили інсулін для запобігання цукровому діабету.

Лист Наукового товариства ім. Шевченка до ВУАН щодо пересилання друкованих видань Радянської України до Львова через бюро посольства СРСР у Варшаві (1923 рік, грудня 10):

https://cutt.ly/wNq6PSy

Підсумуйте свої знання

1. Запам’ятайте дати і події, пов'язані з ними:

- 1921-1925 роки — у Львові діяв Український таємний університет.

2. Запам’ятайте прізвища українських письменників та їхні твори тієї доби.

3. Складіть історичну довідку «Українська політична еміграція у міжвоєнний період».

4. З'ясуйте значення діяльності осередків української культури в Західній Україні.