§ 1. Вступ до історії України кінця XVIII — початку XX ст.

За цим параграфом ви зможете:

• визначати хронологічні межі періоду історії України, який вивчатимете цього року;
• скласти загальне уявлення про зміст нової доби в історії України;
• пояснювати, що таке українське національне відродження;
• характеризувати адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель у складі Російської і Австрійської імперій;
• зазначати, яким було національне та соціальне становище населення Наддніпрянщини і західноукраїнських земель;
• визначати особливості політики російського й австрійського урядів щодо населення українських земель.

• 1. Який період історії України вивчали ви торік? Назвіть його хронологічні межі. 2. До складу яких держав увійшли українські землі наприкінці XVIII ст.?

1. Сутність «українського XIX століття»

У 9-му класі ви продовжите вивчення систематичного курсу історії України, ознайомитеся з подіями, процесами, явищами, що відбувалися на українських землях наприкінці XVIII — на початку XX ст. Це період нової історії України, який європейські історики називають історією модерної доби, або «довгим XIX століттям».

Цей період охопив чимало подій, але визначальним його явищем стало національне відродження українців, які перебували на той час під владою двох імперій — Російської і Австрійської (Австро-Угорської). Саме національне відродження стало змістом «українського XIX ст.».

Національне відродження — процес усвідомлення власної окремішності народів, які не мають власних національних держав.

Нація — спільнота людей, яка має почуття єдності, базоване на усвідомленні спільності мови, культури, історії, звичаїв, а також прагнення спільного майбутнього в окремій державі. Нації формуються переважно на етнічній і територіально-політичній єдності. Остання є домінуючою.

На думку чеського вченого Мирослава Гроха, національне відродження народів Центрально-Східної Європи долало кілька поступальних стадій: фольклорно-етнографічну (дослідники-ентузіасти вивчали історію, звичаї та мову народу), культурницьку (боротьба за відродження мови, розширення її вжитку в літературі та освіті, поширення національної свідомості серед населення) та політичну (виникнення політичних організацій, які розгортають боротьбу за незалежність нації). Проте ці стадії часто перехрещувалися — в межах другої інколи зароджувалися елементи третьої або існували прояви першої стадії. В історичній науці застосовують й інші назви стадій, які принципово не змінюють пояснення суті процесу.

Листівка кінця XIX століття

• Які українські національні символи містить листівка?

Процеси українського національного відродження в модерну добу загалом відповідають цій схемі.

• Які стадії національного відродження виокремлює чеський учений Мирослав Грох?

2. Процеси модернізації на українських землях

У другій половині XVIII ст., як вам уже відомо з минулорічного курсу історії України, в Центрально-Східній Європі відбулися значні територіальні зміни. Їх наслідком стало те, що українські землі були поділені між Російською імперією й австрійськими Габсбургами. Особливості розвитку цих держав у XIX ст. мали значний вплив на ті події та явища, що відбувалися на території сучасної України.

У XIX ст. в Європі швидкими темпами розвивалися наука і технології. Виникли нові галузі науки, в яких робили численні відкриття. Вони ставали основою для удосконалення, покращення — модернізації — усіх сфер людського життя: від виготовлення сталі до особистої гігієни. Також у результаті цих змін сформувалося нове індустріальне суспільство. Відтепер сила й авторитет країн визначалися потужністю і розвиненістю їхньої промисловості, розмірами підконтрольних земель та могутністю армій. Започаткувала цей процес промислова революція (промисловий переворот), яка почалася в останній третині XVIII ст. у Англії.

Індустріальне суспільство — стадія історичного розвитку людства, якій властиві домінування промислового виробництва над аграрним, кількісне переважання міського населення над сільським; високий рівень промислового виробництва характеризується його механізацією і автоматизацією, використанням досягнень науково-технічного прогресу.

Модернізація — це 1) осучаснення, удосконалення; 2) розвиток нових форм організації суспільства, економіки, системи влади, політики, культури; 3) низка перетворень, яких зазнає спільнота на шляху розвитку від традиційного аграрного суспільства до урбанізованого та індустріального. Наразі вчені виокремлюють такі найістотніші складники процесу модернізації: нові джерела енергії, розвиток науки і техніки, урбанізація, мобільність робочої сили, покращення транспортного сполучення й засобів передачі інформації тощо.

Міграція — переміщення людей, пов’язане зі зміною постійного місця проживання.

Еміграція — вимушене або добровільне переселення людей до інших країн з економічних, політичних або релігійних причин.

Імміграція — в’їзд іноземців до країни на тривале або постійне проживання.

Ринкові відносини — це відносини, що виникають між товаровиробниками й покупцями у процесі купівлі-продажу, органічний зв’язок між виробництвом і споживанням.

Урбанізація — зростання значення міст у розвитку суспільства, яке супроводжується розвитком міських поселень, збільшенням питомої ваги міського населення, поширенням міського способу життя в певному регіоні, країні, світі.

Однією з ознак становлення індустріального суспільства в країнах Європи стало розгортання процесу урбанізації. З іншого боку, розвивалось і сільське господарство, бо в ньому почали використовувати нові потужні машини та механізми (сіялки, жатки, молотарки тощо), добрива; вирощували нові, поліпшені, породи домашніх тварин та сорти сільськогосподарських культур.

Збираються на ярмарок

У результаті цього впродовж XIX ст. кількість населення, зайнятого в сільському господарстві, зменшувалася. Це стало поштовхом до того, що люди із сіл почали шукати роботу в містах і залишалися там жити. Також багато хто у пошуках кращої долі вирушав до інших країн або навіть континентів — до Америки, Австралії і Африки. Ці процеси зміни постійного місця проживання називаються міграційними.

Завод у XIX ст.

Цікаво знати

Кількість населення впродовж XIX ст. у частині міст зростала стабільно (Київ, Харків), в деяких — стрибкоподібно (Одеса). На цей показник істотно впливали два процеси: імміграція та рівень смертності. На початку XIX ст. віспа, тиф, скарлатина, дизентерія спричиняли величезні втрати населення — навіть у 1874 р. в Києві лише 28 % населення міста були народжені в Києві та прилеглих територіях. Великі міста стали демографічно самодостатніми (одна з ознак модерного міста) лише наприкінці XIX ст., що пов’язане зі значним прогресом медично-санітарних служб, і лідерство тут належить Одесі — це місто вже у 1880-х рр. мало показник смертності нижчий за народжуваність. Утім, головним чинником впливу на кількість населення міст була імміграція; переважно завдяки їй між 1861-1914 рр. населення Києва збільшилося у 8 разів, Одеси — у 6 разів, Харкова — у 5 разів. Проте урбанізація на українських землях відбувалася без значної участі українського елементу, і її результатом стали міста, які не можна назвати українськими за мовою та культурою.

На межі 30-40-х рр. XIX ст. промислова революція досягла Російської і Австрійської імперій, до яких належали українські землі. Її наслідком став перехід від аграрно-ремісничого суспільства до індустріального.

У модерну добу традиційна структура станового суспільства зазнала помітних змін. Важливу роль у розвитку суспільства почали відігравати «ділові люди» (підприємці), чиновники та інтелігенція. Важливим чинником, що впливав на суспільний розвиток, стали промислові робітники, умови життя більшості з яких спочатку були дуже важкими.

Усі зазначені явища й процеси, що охопили європейські країни в XIX ст., відображені у розвитку тогочасної України. Проте тут вони мали певні особливості.

• Що таке промислова революція (переворот)?

3. Адміністративно-територіальний устрій українських земель

Наприкінці XVIII ст. українські землі розділили між собою Російська й Австрійська імперії.

Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям та Півднем, що становило близько 85 % земель, які заселяли українці. Підвладні Росії території називали Наддніпрянською Україною, або Наддніпрянщиною. На українські землі поширився загальноімперський адміністративно-територіальний устрій.

Очільником генерал-губернаторств та губерній були, відповідно, генерал-губернатор і губернатор. На посаду їх призначав імператор Російської імперії.

У Російській імперії традиційні назви українських земель було замінено на нові. Правобережжя почали називати «Південно-Західним краєм», землі колишньої Запорозької Січі — «Новоросією», Крим та Причорномор’я — Таврією, а Лівобережжя і Слобожанщину — «Малоросією».

• Який адміністративно-територіальний устрій був у Наддніпрянщині на початку XIX ст.?

У складі Російської імперії наддніпрянські українці опинилися в політичній системі, життя якої суттєво відрізнялося від звичних їм умов. Російська імперія була великим територіальним об’єднанням, що складалося з імперського центру (Санкт-Петербург, Москва) та підвладних територій, які заселяли різні народи.

Повіт — адміністративно-територіальна одиниця на українських землях від другої половини XIV ст. до 1923 року.

Губернія — основна адміністративно-територіальна одиниця в Російській імперії.

Генерал-губернаторство — адміністративно-територіальна одиниця в Російській імперії, до якої належали одна або кілька губерній.

• Чи враховував історичні й національні особливості українців такий адміністративно-територіальний устрій?

Україна мала централізовану систему управління на чолі з імператором. Виконання законів і розпоряджень уряду доручали численному чиновництву, яке для населення імперії було безпосереднім уособленням влади.

У Наддніпрянщині постійно розміщалися значні військові формування російської армії, утримання яких стало важким тягарем для місцевого населення. Водночас для представників сімей колишньої української козацької еліти військова служба була можливістю зробити непогану кар’єру.

У ставленні до Наддніпрянської України уряд імперії постійно підкреслював, що її землі є давньою й невід’ємною частиною Російської імперії — спадкоємиці Київської Русі, та що справжніми загарбниками є не вони, а поляки, які «розділили» єдиний народ і «спольщили» його частину. Уособленням цього стала викарбувана на честь приєднання Правобережжя й білоруських земель за другим поділом Речі Посполитої медаль із висловом Катерини II: «Я повернула те, що було відірване». Українців вважали «малоросами», які належали до єдиного «великоросійського народу».

На території Російської імперії проживала велика кількість великих і малих народів. Політика імперського уряду щодо них значно змінювалася протягом XIX ст.: від поміркованої до жорсткої антинаціональної. Але протягом усього цього часу завжди проводили політику русифікації. Спочатку її використовували як засіб уніфікації, формування єдиного мовного та культурного ядра для всіх народів імперії, що допомогло б їх швидшій асиміляції. Крім того, на Наддніпрянщині русифікацію використовували як засіб для ліквідації «шкідливих» польських впливів.

Адміністративний устрій українських земель

Приєднання Правобережної України до Російської імперії зі значним відсотком єврейського населення спричинило видання у 1791 р. царського указу про визначення «смуги осілості». Тобто було визначено території, за межі яких євреям забороняли переселятися.

Відповідно до указу євреям дозволяли проживати лише у спеціально обумовлених містах й містечках. У межах «смуги осілості» їм забороняли мешкати в селах, а також у Києві, Севастополі та Ялті. Наслідком цих обмежень, а також обмежень у виборі професії стала надзвичайна скупченість єврейських ремісників та їхніх родин у містечках у межах «смуги осілості».

• Чому саме ця територія була визначена в Російській імперії, як «смуга осілості» для єврейського народу?

Заборона не поширювалася лише на купців першої гільдії (але тільки після 10-річного перебування в гільдії у межах смуги осілості), осіб з вищою освітою, середній медичний персонал; цехових ремісників; відставних нижніх чинів, які прийшли на службу за рекрутським набором.

Протягом XIX ст. характер самої Російської імперії змінювався із загальноруської — спадкоємиці Київської Русі до національної російської держави, де інші народи мали стати етнографічним матеріалом для творення російської нації, і, відповідно, русифікацію стали використовувати з цією метою.

• Яку мету переслідувала політика русифікації (росіянізації)?

Австрійська імперія володіла приблизно 15 % українських земель, а саме: Східною Галичиною, Північною Буковиною та Закарпаттям. Підвладні Австрії території називалися західноукраїнськими землями.

Це цікаво

Приєднавши до своїх володінь Галичину, імператриця Марія-Терезія прийняла титул королеви Галичини і Лодомерії. Це була дещо спотворена назва давнього Галицько-Волинського князівства, що колись існувало на цих землях. У XIV ст. угорські королі захопили їх і з часом почали використовувати титул королів Галичини та Лодомерії. Марія-Терезія, будучи одночасно правителькою і Австрії, і Угорщини, теж узяла собі цей титул.

Русифікація — сукупність дій і заходів влади Російської імперії, спрямованих на підтримку і насадження російської мови та культури.

Асиміляція — втрата власної мови, культури і самосвідомості представниками одного народу, які тривалий час перебувають у середовищі іншого народу.

Коронний край — адміністративно-територіальна одиниця Австрійської імперії (від 1867 р. Австро-Угорщини) у XVIII — на початку XX ст.

Австрійська імперія була багатонаціональною державою, в якій жоден народ не становив переважну більшість. У імперії Габсбургів не існувало єдиної уніфікованої системи управління, унаслідок чого землі, що їх заселяли українці, належали до різних адміністративних одиниць монархії.

Першим ще в XVII ст. у складі володінь австрійських Габсбургів опинилося Закарпаття. Серед переважаючого українського населення тут проживало чимало представників інших народів: угорці, німці, євреї тощо. Закарпаття поділялося на чотири адміністративні регіони — комітати (жупи), які належали до Угорського королівства. Уся адміністративна, військова, судова та фінансова влада в комітатах була зосереджена в жупанів — адміністраторів, яких намісницьке управління призначало з гурту місцевих великих землевласників.

Унаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) до володінь австрійських Габсбургів увійшла Галичина. На приєднаних землях було утворено коронний край Королівство Галичини і Лодомерії з центром у Львові, до якого увійшли українські (Східна Галичина) та польські (Західна Галичина) землі. Умовною межею між ними була р. Сян. Територія королівства поділялася на округи й дистрикти.

• З якою метою влада Австрійської імперії запровадила такий адміністративно-територіальний устрій західноукраїнських земель?

Уся адміністративна влада в коронному краї належала губернському управлінню на чолі з губернатором, якого призначав імператор. В округах і дистриктах влада належала війтам, у селах — мандаторам (наглядачам), яких призначали війти, але утримували землевласники. Містами управляли магістрати, особовий склад яких призначала адміністрація коронного краю. Вищим представницьким органом краю був становий сейм. Однак збирався він лише раз — у 1780 році.

Австрійська імперія захопила Буковину після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. До 1849 р. Буковина була округом у складі Королівства Галичини і Лодомерії, а після 1849 р. стала окремим коронним краєм, що отримав назву Герцогство Буковина. Його адміністративним центром було місто Чернівці. На півночі регіону проживали переважно українці, а на півдні — румуни. Також значною була частка польського, єврейського і німецького населення.

Отже, західноукраїнські землі були поділені між різними адміністративно-територіальними одиницями володінь Габсбургів, де, крім українців, проживали й інші народи. Такий поділ був зручний для імперського керівництва, бо влада передбачала, що ці народи витрачатимуть сили на боротьбу за землі та вплив у краї між собою, а не з очільниками імперії.

Також у XIX ст. Південна Бессарабія (до 1812 р. і в 1856-1878 рр.) перебувала під владою Османської імперії.

• Назвіть особливості адміністративно-територіального устрою західноукраїнських земель.

ВИСНОВКИ

У 9-му класі ви ознайомитеся з подіями та явищами, що відбувалися на українських землях наприкінці XVIII — на початку XX ст. Головним з них став початок українського національного відродження — формування української нації. Тому український історик Іван Лисяк-Рудницький назвав його «українським XIX століттям».

На українських землях у складі Російської імперії був поширений загальноімперський адміністративно-територіальний устрій. який без істотних змін зберігався понад сто років. Він не враховував історичних традицій адміністративного устрою Наддніпрянщини і мав на меті їхню уніфікацію відповідно до інших регіонів у складі імперії.

Адміністративно-територіальний устрій. що запровадила австрійська влада, передбачав зробити їх відповідними з іншими імперськими провінціями, але при цьому базувався на історичних традиціях. Оскільки власне австрійців в Австрійській імперії було мало, влада імперії намагалась уникати конфронтації з іншими народами, які населяли імперію.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ ТА ВМІННЯ

• 1. Якими є хронологічні межі Нового часу в історії України?
• 2. Попрацюйте у групах. Які зміни відбувалися під час модернізації, що охопила Європу в XIX ст.?
• 3. Обговоріть. Що є основним змістом «українського XIX століття»?
• 4. Що таке індустріальне суспільство?
• 5. Під владою яких держав перебували українські землі на початку Нового часу?
• 6. Охарактеризуйте адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської і Австрійської імперій.
• 7. Попрацюйте у групах. Чи сприятливими були умови для того, щоб українці усвідомили свою єдність? Аргументуйте свої міркування.
• 8. Створіть карту-пазл із адміністративних одиниць, що їх утворила влада російської і австрійської імперій на українських землях.