§§ 3-4. Соціально-економічний розвиток і регіональні особливості українських земель у складі Російської імперії

За цим параграфом ви зможете:

• характеризувати національне та соціальне становище населення Наддніпрянщини;
• оцінювати рівень розвитку сільського господарства і промисловості України цього періоду;
• пояснювати особливості промислової революції на українських землях;
• характеризувати форми соціальних протестів у Наддніпрянщині першої половини XIX ст.

• 1. Назвіть історико-етнографічні регіони українських земель у другій половині XVIII ст. 2. Що таке кріпацтво? Коли воно було запроваджено на українських землях у складі Росії? 3. Якими були форми й характер протестів українського населення в середині та другій половині XVIII ст.? 4. Назвіть нові міста, які були засновані на українських землях у другій половині XVIII ст.

1. Соціальний і національний склад населення

Кількість населення українських земель, підвладних Російській імперії, впродовж кінця XVIII—XIX ст. збільшилася приблизно втричі: від 7,7 до 23,5 млн осіб. Однак це відбувалося за рахунок не лише природного приросту населення, а й переселень представників інших народів до Наддніпрянщини.

НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ XVIII ст.

Регіон	Площа, км2	Приблизна кількість населення, тис. осіб	Українців, %
Лівобережжя	102 400	2300	95
Слобожанщина	54 500	1000	86
Правобережжя	164 700	3400	85
Південь	194 600	1000	74

Національний склад і соціальна структура різних регіонів Наддніпрянської України мали певні відмінності. На Лівобережжі кількість українців у складі населення була найбільшою й сягала 95 %. Найчисленнішою національною меншиною були євреї, щодо яких наприкінці XVIII ст. імперська влада запровадила так звану «смугу осілості».

На Слобожанщині українці становили приблизно 86 % населення краю.

Більшість українського населення Лівобережжя і Слобожанщини становили нащадки козаків та селяни. Козаки, які після ліквідації козацьких полків залишили військову службу, отримали статус особисто вільних державних селян. Більшість колишньої козацької старшини, яка змогла довести своє походження, була зрівняна у правах із російським дворянством. Звичайні селяни (посполиті) втратили особисту свободу й стали кріпаками.

Смуга осілості — територія компактного проживання євреїв, що була в Росії в 1791-1917 рр., за межами якої їм забороняли селитися.

На Лівобережжі та Слобожанщині існувало багато великих міст і малих містечок. Унаслідок імперської політики в них швидко збільшувалася кількість російських чиновників та військових. Поступово українці ставали меншістю серед купецтва, поступаючись єврейським і російським купцям. Міське населення дедалі активніше вживало російську мову.

Серед населення Правобережжя українці становили 85 %. Більшість із них були селяни-кріпаки. Поляків у складі населення було лише 5 %, але вони займали у краї панівне становище.

Другою за кількістю національною меншиною в краї були євреї. Вони селилися переважно в містах та містечках, де й становили близько 70-80 % населення. Польські пани часто здавали маєтки в оренду євреям або наймали їх управителями. Внаслідок цього зростала ворожість селян-кріпаків саме до орендарів та управителів, яких вони вважали винними в усіх своїх кривдах.

С. Васильківський. На околиці Полтави. 1893 р.

Південна Україна серед інших земель, приєднаних до Російської імперії наприкінці XVIII ст., була найпривабливішим регіоном для переселення, оскільки мала родючі ґрунти, що сприяло вирощуванню високих урожаїв зернових. Попит на останні різко зріс у західноєвропейських країнах.

Унаслідок переселенських процесів етнічний склад Півдня був строкатим. Українці становили близько 74 %, росіяни — 12 %, молдавани — 9 %. Серед народів, які заселяли Південь, були також серби, поляки, німці, болгари, угорці, євреї, греки та інші.

Скульптура Л. Позена (1849--1921). Переселенці, 1883 р.

Більшість працездатного населення становили державні селяни та іноземні колоністи. Вони були особисто вільними, володіли земельними наділами, могли продавати й купувати землю, сплачували податки державі. Закріпачені селяни становили близько 6,5 % мешканців краю. Великі землевласники мали тут найбільші з усіх українських регіонів володіння, які вони отримали від імперського уряду.

Національний склад тутешнього міського населення був дуже строкатим, українці в ньому становили меншість.

• До якого соціального стану належала більшість українського населення Наддніпрянщини?

2. Сільське господарство й аграрні відносини. Спроби змінити становище селян

У першій половині XIX ст. економіка Наддніпрянської України зберігала аграрну спрямованість. У сільському господарстві працювало близько 95 % на початку століття і 89 % населення в середині.

Близько 75 % усієї оброблюваної землі перебувало у приватній власності поміщиків. Головними виробниками сільськогосподарської продукції були селяни, які за своїм правовим становищем поділялися на дві основні групи:

• поміщицькі селяни, або кріпаки, перебували в особистій залежності від поміщиків та були прикріплені до їхніх маєтків. Поміщицькі селяни чисельно переважали на Правобережжі;
• державні селяни належали безпосередньо уряду імперії і офіційно називалися «вільними сільськими обивателями». Вони були особисто вільними й вели власне господарство. Державні селяни жили переважно на Півдні та Лівобережжі.

КІЛЬКІСТЬ СЕЛЯН У СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ НАДДНІПРЯНЩИНИ НА СЕРЕДИНУ XIX ст.

	Державні селяни	Поміщицькі селяни	Решта населення
Правобережжя	22 %	35 %	25 %
Лівобережжя	20 %	53 %	24 %
Південь	58 %		51 %

• У якому з регіонів Наддніпрянщини в середині XIX ст. була найбільша кількість кріпосних селян? Висловіть припущення, чому саме там.

Кріпосне право, кріпацтво — система правових норм, згідно з якими селяни не були особисто вільними, а належали власникові землі, на котрій вони проживали, і не могли без його згоди змінити місце проживання або рід діяльності.

Основною формою визиску поміщицьких селян була панщина, або відробіткова рента. Це означало, що певну кількість днів на рік селянин мав виконувати роботу для власника землі, на якій він проживав. Державні селяни сплачували грошову ренту, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі. Російський уряд у 1797 р. офіційно обмежив панщину трьома днями на тиждень. Проте поміщики обходили закон за допомогою урочної системи, коли на один день панщини давали таке завдання («урок»), яке можна було виконати лише за два-три дні. Землевласники практикували також переведення селян на місячину, коли селяни за постійну панщину отримували місячне утримання харчами та одягом.

Зростання попиту на сільськогосподарську продукцію призводило до того, що власники маєтків збільшували кількість поміщицької землі як джерела своїх прибутків і постійно зменшували розміри селянських наділів.

Збільшуючи визиск із кріпаків, поміщики на деякий час наростили свої прибутки. Однак зубожіння селян, занепад їхніх господарств, відсутність у них стимулів для ефективнішої роботи, неможливість використовувати нову техніку робили неминучим занепад поміщицьких маєтків. У 30-40-х рр. XIX ст. після нетривалого періоду розквіту кріпосницькі господарства опинилися у стані кризи. У Південній Україні, де найбільше поширилося використання вільнонайманої робочої сили, сільське господарство розвивалося швидкими темпами.

Розгортання процесів товаризації сільськогосподарського виробництва призводило до майнового розшарування селян: окремі заможні селяни тепер володіли або орендували 100 і більше десятин землі. Найактивніше ці процеси розгорнулися серед державних селян Лівобережжя та Півдня. Імперський уряд підтримував державних селян. Їх було зрівняно у правах із міщанами щодо придбання землі, дозволено відкривати фабрики й заводи.

Становище селян, які становили переважну більшість населення Наддніпрянської України, мало важливе значення для соціальної стабільності краю. «Справа небезпечна, і приховувати цю небезпеку є злочином, — повідомляв шеф жандармів О. Бенкендорф цареві Миколі І. — Загалом кріпацтво є пороховим льохом під державою. Коли-небудь і з чогось потрібно почати й починати поступово — ніж дочекатися, поки почнеться знизу від народу». Тому російський уряд у першій половині XIX ст. зробив кілька спроб змінити становище селян, проте ці намагання виявилися не надто ефективними через небажання поміщиків їх виконувати.

У 1803 р. було видано імператорський указ про «вільних хліборобів», згідно з яким передбачено можливість звільнення від кріпацтва як окремих родин, так і цілих сіл за спільним рішенням поміщиків та селян за викуп чи за відробіток, або й безкоштовно. Проте поміщики не поспішали відпускати дармову робочу силу, а селянам часто не вдавалося зібрати необхідну суму для викупу.

Кріпаків міняють на собак. Картина І. Їжакевича. 1952 р.

• Чому, на вашу думку, було можливим явище, відображене на репродукції картини?

Нову спробу було здійснено у 1842 р., коли прийняли «Положення про зобов’язаних селян». Відтепер так називали селян, зобов’язаних за згодою з поміщиком, який їх звільнив із землею, сплачувати йому оброк чи обробляти його поля. Уклавши угоду, поміщик уже не міг її розірвати і забрати землю назад або змінити розмір оброку. Проте це положення теж не поширилося.

Імперський уряд почав діяти рішучіше після придушення польського Листопадового повстання 1830 р.; зокрема, у Правобережній Україні було конфісковано на користь держави маєтки у поміщиків, які брали участь у повстанні. Упродовж 1840-1845 рр. виведено із дворянських списків 64 тис. шляхтичів.

Микола Пимоненко. Жнива в Україні. 1896 р.

Уряд намагався залучити на свій бік українське селянство, виступаючи у ролі його захисника від панської сваволі. У 1847-1848 рр. у Правобережній Україні, Литві та Білорусі було запроваджено «Інвентарні правила».

Інвентарні правила (1847-1848) — положення, що визначали величину селянського наділу та обмежували й уніфікували повинності поміщицьких селян у Правобережній Україні, Білорусі та Литві. До впровадження цих правил спонукали деякі обставини: селянське повстання в Галичині (1846 р.), назрівання загальноєвропейської революції («Весна народів» 1848-1849 рр.) і загроза повного розорення селян, а також намагання приборкати польський національно-визвольний рух.

Таким способом кріпосне право, нарешті, ввели хоча б у якесь правове поле. Кріпаків уже розглядали не як живих знарядь праці, вони ставали юридичною стороною, одним з учасників угоди.

Запровадження «Інвентарних правил» викликало обурення землевласників, які вбачали в них зайве втручання уряду в їхні справи. Численні порушення цих правил призвели до нових селянських виступів. Після їх придушення в 1852 р. київський генерал-губернатор князь Іларіон Васильчиков видав «доповнення» до інвентарних правил, які їх фактично скасовували. До рішучих заходів щодо ліквідації кріпосного права російський уряд удався лише тоді, коли усвідомив, що його наявність є причиною відставання імперії від індустріально розвинених західноєвропейських країн.

• Яких змін зазнало становище кріпаків і державних селян у першій половині XIX ст.? Чим були зумовлені ці зміни?

3. Початок промислової революції

У 30-х рр. XIX ст. у Наддніпрянщині розпочалася промислова революція (переворот). Це призвело до поступового занепаду мануфактур, заснованих на праці кріпаків.

Промислова революція (переворот) — процес розвитку продуктивних сил суспільства, під час якого відбувається перехід від мануфактурного до машинного виробництва.

Постать в історії

Родину Яхненків із Черкащини вважають зачинателями підприємництва у Наддніпрянщині. Голова роду Михайло Яхненко завдяки успішній торгівлі викупив із кріпацтва себе і родину. У 20-30-х рр. XIX ст. його сини Степан, Кіндрат, Терентій та чоловік їхньої сестри Федір Симиренко орендували поміщицькі млини у Смілі та Умані, вели гуртову торгівлю зерном і худобою. Вони заснували родинну фірму «Брати Яхненки і Симиренки», яку знали не лише в Росії, а й за кордоном.

Яхненки і Симиренки

У 1843 р. збудовано перший у Наддніпрянщині та Російській імперії цукрово-рафінадний завод поблизу Млієва. Небаченим для того часу видовищем стала головна семиповерхова цукроварня заводу.

Рафінадний завод поблизу Млієва

Фірма пишалася селищем для робітників заводу. Поруч із казармами для робітників у ньому були парові лазні, лікарня з аптекою, церква, крамниці, бібліотека, школа й навіть театр.

Кількість мануфактур зменшувалася, а фабрик і заводів з вільнонайманою працею зростала. У 1825 р. у Наддніпрянщині діяло близько 650 підприємств фабрично-заводської промисловості, а в 1861 р. їх налічувалося вже 2330. Особливо швидко процес виникнення нових підприємств відбувався в суконній промисловості. Від 1805 до 1859 р. кількість подібних підприємств у Наддніпрянщині зросла з 27 до 160. Основним центром суконної промисловості стало с. Клинці на Чернігівщині, де в 1860 р. діяло дев’ять фабрик. На середину XIX ст. Донбас став другим за величиною (після Сілезького басейну в Польщі) у Російській імперії центром кам’яновугільної промисловості. Нові підприємства виникали також у цукровій промисловості. На середину XIX ст. Наддніпрянщина забезпечувала понад 80 % загальноімперського виробництва цукру. Славу перших українських цукрозаводчиків здобули брати Яхненки та Ф. Симиренко.

Перші верстати для фабрично-заводських підприємств завозили з-за кордону. У 40-50-х рр. XIX ст. підприємства з виробництва промислового устаткування виникли у Києві, Катеринославі, Ромнах, поблизу Луганська та в інших містах. У 1861 р. у Наддніпрянщині діяло близько 20-ти механічних заводів.

Разом із формуванням фабрично-заводської промисловості утворювалися нові суспільні верстви: підприємці й наймані промислові робітники (з 1800 до 1861 р. їх чисельність зросла з 10 тисяч до 86,7 тис.). Серед власників фабрик і заводів більшість становили росіяни. Формуванню кадрів промислових робітників заважала наявність кріпацтва. Адже джерелами його формування були зубожілі державні селяни, розорені міські ремісники та відпущені на оброк кріпаки, які частину свого заробітку віддавали як грошовий оброк поміщикові.

Цікаво знати

Виробництво цукру з цукрових буряків у Західній Європі припадає на середину XVIII ст.; у Російській імперії перші цукрові заводи постали в першій половині XVIII ст. (з привізної сировини — цукрової тростини). Континентальна блокада, яку запровадив Наполеон Бонапарт, зупинила надходження цукрової тростини, що дало поштовх на перехід на місцеву сировину — цукрові буряки. В Україні першу цукроварню збудовано в 1822 році у с. Бучак (Канівського повіту). З початку 1840-х рр. цукроваріння швидко розвивалось: у 1830 р. було 6 заводів, у 1842 р. — 52, у 1848 р. — 192. Це пов’язано зі сприятливими природними умовами для вирощування цукрових буряків (клімат, ґрунти) і наявністю дешевої робочої сили (селяни-кріпаки).

Початково цукрова промисловість розвивалася майже тільки у поміщицьких господарствах — на той час, у зв’язку з високою вартістю перевезення цукрових буряків, розміщення підприємств цукрової промисловості пов’язували з розміщенням сировини.

Українські підприємці сповна скористалися світовою кон’юнктурою, посівши майже на 100 років провідне становище на світовому цукровому ринкові.

Становище робітників більшості фабрик і заводів було вкрай важким. Робочий день тривав до 15-ти годин, заробітна платня була мізерною, а умови життя — просто жахливими.

• Коли почалася промислова революція на українських землях?

4. Форми й характер протестів українського населення

Головними причинами соціальних протестів українського селянства в першій половині XIX ст. були посилення кріпосницького гноблення, безправне становище селян-кріпаків, жорстокість володарів маєтків, злиденне становище робітників і зловживання імперських чиновників.

Звільнитися від кріпосницької залежності, отримати землю й волю, стати вільними виробниками — ось головна мета, якої хотіли досягти селяни своєю боротьбою. Кріпаки протестували в різних формах. Вони псували панські знаряддя праці, відмовлялися відробляти панщину й виконувати повинності, підпалювали поміщицькі маєтки, вбивали поміщиків та їхніх управителів, чинили збройний опір каральним загонам, утікали від своїх господарів.

Повстання у військових поселеннях

У відповідь на це влада посилала війська «втихомирювати» бунтівні села, а винних у заворушеннях селян тисячами відправляти на заслання й каторгу. Лише в 1822-1833 рр. із Наддніпрянщини до Сибіру заслали понад 12 тис. селян-бунтівників.

У першій половині XIX ст. поширилися масові втечі селян із Лівобережжя та Правобережжя. Більшість із них вирушали на Південь або землі Донського й Чорноморського козацького війська. Уряд уживав заходів щодо розшуку, повернення й покарання втікачів. Проте зупинити хвилю втеч, не ліквідувавши їхніх причин, було неможливо.

Військові поселення — це особлива система організації війська у Росії, яка поєднувала військову службу зі сільськогосподарською працею. Діяла у 1817-1857 рр. Завдяки цьому Росія зменшувала витрати на утримання величезної армії.

У першій половині XIX ст. у Наддніпрянщині найбільше виступів селян відбулося на Правобережжі. Спочатку селянство страждало тут від сваволі польських панів, а після придушення польського Листопадового повстання 1830-1831 рр. і конфіскації маєтків поляків-бунтівників — через визиск орендарів маєтків та примусового утворення військових поселень.

Хвилю невдоволення викликало у Наддніпрянщині запровадження військових поселень. У липні 1817 р. першими повстали колишні бузькі козаки, яких на Херсонщині очолював сотник Федір Барвінський. Повстання жорстоко придушили за допомогою 10-тисячного війська й гармат, а його провідників заслали до Сибіру.

У липні 1819 р. спалахнуло повстання серед іншої частини бузьких козаків, розселених у районі м. Чугуїв на Харківщині. Після придушення виступу за допомогою двох піхотних полків близько 2 тис. його учасників заарештували, із них 273 засудили до 12 тис. ударів шпіцрутенами.

Великі виступи військових поселенців відбулися також у селищах Базиліївка (1817-1818 рр.) та Шебелинка (1829 р.).

Особливо запеклою була в цей період боротьба селян проти поміщицької сваволі на Поділлі, де в 1813-1835 рр. діяв загін народного месника Устима Кармалюка (Карманюка) (1787-1835). Селянський рух удалося придушити лише через п’ять років після загибелі керівника. Рух під орудою Кармалюка, який поширився і на інші регіони, більшість сучасних істориків оцінюють як соціальний бандитизм. Також рух Кармалюка мав спільні риси з гайдамацьким і опришківським рухами XVIII ст. Відомий лише єдиний заклик Кармалюка до боротьби проти кріпацтва.

Устим Кармалюк

(1787-1835)

• Назвіть найбільші виступи населення у Наддніпрянщині проти кріпосницьких порядків і свавілля влади.

5. Розвиток міст

У першій половині XIX ст. більшість українських міст та містечок були невеликими, кількість їхнього населення не перевищувала 1-2 тис. осіб. У середині XIX ст. з 850 міст та містечок усіх українських земель лише 62 мали понад 10 тис. мешканців, а 5 — понад 50 тис.

Новим явищем стало відкриття у містах Наддніпрянщини промислових підприємств, які засновували купці й міщани, а працювали на них вільнонаймані робітники. Кількість міського населення за першу половину XIX ст. зросла втричі. Особливо швидко розвивалися міста Півдня, де за цей час кількість населення збільшилася в 4,5 разу. Найнаселенішим містом була Одеса — головний порт Російської імперії з торгівлі зерном.

НАЙБІЛЬШІ УКРАЇНСЬКІ МІСТА В СЕРЕДИНІ XIX СТ.

Місто	Одеса	Київ	Львів	Бердичів	Харків
Кількість населення, тис. осіб	114	71	70	54	50

Під владою Російської імперії правове становище українських міст зазнало суттєвих змін. У 1831 р. було скасовано дію магдебурзького права для всіх міст Наддніпрянщини, крім Києва, а 1835 р. його ліквідували й тут. Натомість створювали міські думи на чолі з міськими головами, підпорядкованими імперській адміністрації.

Дедалі важливіше місце у структурі міського населення займали російські чиновники та військові. Влада підтримувала переселення до українських міст російських купців. Таким чином українців поступово витісняли з провідних позицій у торгівлі. У містах та містечках Правобережжя в торгівлі й ремеслі переважали представники єврейського і польського населення.

• Якими новими явищами характерний розвиток міст Наддніпрянщини у першій половині XIX ст.?

6. Розвиток торгівлі

У першій половині XIX ст. склалася сільськогосподарська спеціалізація регіонів Наддніпрянщини. На Лівобережжі поряд із зерновими вирощували тютюн і коноплі. Правобережжя було районом вирощування озимої пшениці й цукрових буряків. На Півдні на початку освоєння краю розвивалося вівчарство, а згодом — вирощування пшениці на експорт. Поглиблення сільськогосподарської спеціалізації сприяло розвитку торгівлі.

Ринок на Подолі (Київ). 1846 р.

Гуртову торгівлю здійснювали на великих ярмарках. Найбільші з них відбувалися в січні-лютому та червні-серпні, коли ґрунтові шляхи були найпридатнішими для перевезення вантажів. У першій чверті XIX ст. у Наддніпрянщині щорічно відбувалося понад 2 тис. ярмарків із 4 тис. в усій Російській імперії. Найбільші з них збиралися в Харкові, Сумах, Ромнах, Полтаві, Кролевці, Києві, Кременчуці, Ніжині, Стародубі, Бердичеві, Єлисаветграді, Катеринославі, Одесі.

В. Маковський. Ярмарок у Полтаві. 1882 р.

Складником внутрішньої торгівлі у Наддніпрянщині були сільські та містечкові базари, де торгували промисловими й сільськогосподарськими товарами.

Великий чумацький віз. Міг перевозити близько 2 тонн вантажу

Перевозили товари селяни, які відбували гужову повинність, або чумаки. Вони до прокладання залізниць відігравали основну роль у перевезенні всіх вантажів. Чумацькі валки доправляли зерно до чорноморських портів, а звідти везли сіль, рибу та інші товари. Заможні чумаки згодом започаткували династії українських підприємців.

Чумаки — українська історична назва торгівців сіллю, які в XVI—XIX ст. вели торговельно-візницький промисел.

Документи розповідають

Управитель Полтавської скарбничої палати Микола Арандатенко про організацію чумацького промислу (Із книги «Записки про Полтавскую губернию», 1849 р.)

Візникування своє чумаки провадять зазвичай валками (по-малоросійському фура), що складаються з кількох десятків возів (по-чумацькому паровиці). Валка, або фура, мав свого отамана, який від імені усієї валки наймається для візникування, приймає заробітки і робить розкладку за участю кожного. Таке товариство називається в них артіллю. Отаман вирішує всі суперечки остаточно, він призначає кару, і вся артіль підкоряється йому безумовно...

У дорозі ж чумак піддає себе всяким злигодням; завжди тверезий, помірний у харчах: пшоняна каша зі салом або галушки, шмат хліба із сіллю — оце все його харчування.

До кінця візникування гроші всієї артілі зберігаються в отамана... Зупиняючись на ночівлю, чумаки вишиковують свої вози в колону військовим порядком».

• 1. Чим зовнішній вигляд і повсякденне життя чумаків нагадували козацькі звичаї? 2. Що свідчить про використання в чумацькому промислі вільнонайманої праці з винагородою?

І. Айвазовський. Обоз у степу. 1855 р.

Наддніпрянщина займала важливе місце в зовнішній торгівлі Російської імперії. Вона забезпечувала 78 % експорту зерна та 55 % вивозу вовни. У першій половині XIX ст. азовсько-чорноморські порти за обсягами перевезень почали значно випереджати балтійські. Однією з причин цього була їхня наближеність до українських земель, де продукцію виробляли для продажу за кордон. Українська пшениця становила 81 % продукції землеробства, яку вивозили через чорноморсько-азовські порти. Найбільшим серед чорноморсько-азовських портів була Одеса, яка в 1817 р. отримала статус порто-франко.

Порто-франко — порт або частина приморської території в деяких країнах, у межах якої дозволяли вивезення й увезення товарів без сплати мита.

• Що сприяло розвиткові торгівлі у Наддніпрянщині в першій половині XIX ст.?

7. Нова модель соціально-економічного розвитку Південної України

Колонізація Південної України мала важливе значення для історії XIX ст., оскільки в цей час тут фактично відбувався великий соціальний експеримент. Саме тут царизм прагнув поступового витіснення кріпосницьких порядків завдяки економічним перевагам використання вільнонайманої робочої сили.

Російська імператриця Катерина II оголосила у спеціальному документі, що ці землі заселятимуть лише вільні поселяни, у тому числі втікачі-кріпаки.

У 1796 р. Катерина II підписала указ, згідно з яким селяни Півдня мали залишатися на тих місцях, де жили на той час. Хоча цей закон звично трактують як поширення кріпосного права на Південь, результати його запровадження були парадоксальними. Власне, він звільняв кріпаків-утікачів, які оселилися на нових землях, від залежності колишнім господарям і перешкоджав поширенню тут загальноімперських порядків «особистої власності». Така політика стала першою спробою обмеження кріпацтва у Російській імперії. Та слід зазначити, що кріпацтво на південноукраїнських землях повністю скасоване не було. Землевласники могли заводити власних кріпаків, але кількість їх завжди була незначною. У 1861 р. лише десяту частину земель у поміщицьких маєтках Півдня обробляли кріпаки, решту — вільнонаймані працівники.

Упродовж першої половини XIX ст. населення Півдня внаслідок переселень зростало набагато швидше, ніж в інших регіонах Наддніпрянщини. Особливістю цих земель було те, що новоприбулі не стикалися з усталеною системою організації сільського господарства, як це було в інших районах імперії, де ця система базувалася на кріпацтві.

Переважна частина селян працювала на державних або на приватних землях, якими володіла імперська знать.

Прикметною рисою господарства Півдня було переважання невеликих маєтків. Більшістю з них володіли міщани та дрібні торговці, які становили разом типовий середній прошарок, або дрібну буржуазію.

Значення Півдня для економічного розвитку Наддніпрянщини полягало в тому, що він став чинником налагодження нових господарських взаємозв’язків між окремими регіонами. Спадком від минулого століття було орієнтування економічних зв’язків Лівобережжя на центральні райони Росії, а Правобережжя — на польські землі, що опинилися у складі Російської імперії (Царство Польське). Завдяки успішному господарському розвиткові у XIX ст. Південь став центром економічного тяжіння, переорієнтації торговельних зв’язків Правобережної та Лівобережної України. Сформувалася нова економічна система, пов’язана через чорноморсько-азовські порти зі світовими товаровиробниками.

Експозиція одеського музею «Степова Україна»

На початку заселення земель Південної України провідною галуззю господарства було тваринництво. Природні умови Причорноморських степів сприяли розведенню овець. Овеча вовна стала основним експортним товаром Півдня на початку освоєння цих земель. Відправляли її на фабрики країн Європи й Америки, а також возами до Москви.

Іншим сільськогосподарським продуктом, що набув великого попиту, стало вино. Виноградарство було одним із найпоширеніших занять мешканців Півдня. Підвищення митних тарифів на імпортні вина створило сприятливі умови для розвитку місцевого виробництва.

Винні підвали Шабо. Поселення заснували швейцарські переселенці-винороби в 1822 р.

Зміни в попиті на світовому ринку (спад цін на вовну у зв’язку з розведенням овець в Австралії і зростання попиту на хліб) сприяли тому, що поступово першість у господарстві Півдня перебрало вирощування зернових.

• Які види господарства розвивалися на Півдні України?

Центром Південної У країни стала Одеса.

Темпи її зростання у XIX ст. були найвищими в Європі. Місто розбудовували за планом, який відповідав тогочасним західноєвропейським традиціям містобудування.

Для Одеси характерним було те, що, на відміну від інших імперських міст, її адміністрація набула більшої самостійності, ніж це передбачали. У 1817-1858 рр. Одеса користувалася правом порто-франко.

Одеса. Середина XIX ст.

Населення Одеси було надзвичайно строкатим за національним і соціальним складом. Серед поселенців міста переважали вільні люди або такі, що вважали себе вільними. Велику кількість серед населення Одеси становили іноземні іммігранти: греки, албанці, молдавани, євреї, італійці, німці, вірмени, серби та ін. Імперський уряд обіцяв усім переселенцям релігійну терпимість, будинок кожній сім’ї та позику для того, щоб розпочати нове життя. На десять років їх звільнялися від усіх обов’язків і служб, а від військової повинності — назавжди.

Пам’ятник Дюку де Рішельє в Одесі

На початку XIX ст. вигляд Одеси був далеким від передбаченого у планах, і вона нагадувала, як вважали сучасники, радше піратську колонію, ніж порядне місто. Втілив більшість планів у життя новий генерал-губернатор Новоросії та міський градоначальник Дюк (герцог) де Рішельє (1766-1822).

Багатонаціональний склад населення визначив і специфіку суспільно-політичного життя. Різноманітні етнічні громади були причиною того, що в Одесі ніколи не існувало об’єднаної та дієвої політичної спільноти. У місті, наприклад, діяло грецьке товариство національного визволення. Поряд із ними свої конспіративні групи створювали болгарські, польські, українські патріоти і російські змовники-декабристи. До утвореної 1817 р. масонської ложі «Понт Евксинський» належав навіть генерал-губернатор граф О. Ланжерон.

Дюк де Рішельє

(1766-1822)

У 1821 р. у місті, де значну частину населення становили євреї, відбувся перший єврейський погром, який організували греки. Приводом до погрому стало суперництво між грецькими та єврейськими купцями. Згодом такі погроми відбувалися неодноразово, набуваючи дедалі виразнішого політичного забарвлення.

ВИСНОВКИ

У сільському господарстві Наддніпрянської України панівне становище займали кріпосницькі відносини, які все більше гальмували ного розвиток. У 30-х рр. XIX ст. розпочалася промислова революція. Проте темпи її розвитку вповільнювалися через відсутність ринку вільнонайманої робочої сили. Упродовж першої половини XIX ст. у розвитку міст відбувалися зміни, пов’язані з початком промислової революції. Найбільшим містом стала Одеса, джерелом процвітання якої була торгівля. Основними формами внутрішньої торгівлі на українських землях були ярмарки і тижневі базари (торги). У цей період чорноморсько-азовські порти Наддніпрянської України зайняли провідне місце у зовнішній торгівлі Російської імперії.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ ТА ВМІННЯ

• 1. Визначте спільні та відмінні риси національного складу й соціального становища населення різних регіонів Наддніпрянщини.
• 2. Обговоріть. Яку політику здійснював уряд Російської імперії щодо українських земель? Які зміни в житті українців вона спричинила?
• 3. Попрацюйте у групах. Коли і як розпочалася промислова революція на українських землях? Як позначилося на цьому процесові панування кріпосницьких відносин?
• 4. Які процеси відбувалися в розвитку сільського господарства Наддніпрянщини у першій половині XIX ст.?
• 5. На думку українського історика Дмитра Дорошенка, на перший погляд, інвентарні правила (1847-1848 рр.) нібито справді нормували кріпацькі повинності й захищали власність селянина від безконтрольної влади поміщика та дещо покращили становище селян, але насправді вони погіршили ситуацію з визиском селянства. Висловіть свою думку щодо заходів царської влади з регламентації кріпацтва.
• 6. На підставі аналізу матеріалу про фірму «Брати Яхненки і Симиренко» визначте особливості діяльності перших українських підприємців. Чи можна стверджувати, що політика Наполеона І створила передумови розвитку цукрової промисловості в Україні?
• 7. Якими були особливості розвитку міст Наддніпрянщини в цей період? Яке з українських міст у середині XIX ст. було найбільшим за кількістю населення і чому?
• 8. Хто такі чумаки? Чим був зумовлений розвиток цього промислу? Чи можна стверджувати, що розвиток чумацького промислу був пов'язаний із залученням українських земель у світовий ринок?
• 9. Як відбувався господарський розвиток Півдня впродовж першої половини XIX ст.? Чим соціальні відносини, що склалися на Півдні, відрізнялися від інших регіонів Наддніпрянщини?
• 10. Використовуючи додаткові джерела, підготуйте розповідь на тему «Одеса — локомотив розвитку Півдня України».
• 11. Яким чином Південь сприяв налагодженню нових господарських зв’язків між окремими регіонами Наддніпрянщини? Поясніть на прикладах.
• 12. Попрацюйте у групах. Сформулюйте основні риси нової соціально-економічної моделі, що склалася на Півдні впродовж першої половини XIX ст. Розкрийте зміст цих рис.
• 13. За допомогою додаткових джерел підготуйте повідомлення про єврейські погроми в Одесі, визначивши їх причини, масштаби, ставлення до подій влади і наслідки.