Розділ VI. Україна на початку XX ст. перед викликами модернізації

У цьому розділі ви дізнаєтеся про:

• нові явища в соціально-економічному розвитку Наддніпрянщини, індустріальний розвиток окремих регіонів;
• розвиток політичного етапу українського руху, становлення українських політичних партій;
• результати Першої російської революції для українського руху;
• український рух в умовах реакції;
• вплив столипінських реформ на розвиток Наддніпрянської України.

§ 22. Соціально-економічний розвиток України в 1900-1914 рр.

За цим параграфом зможете:

• визначати особливості розвитку промисловості України;
• пояснювати, яку роль у розвитку економічного життя відігравав кооперативний рух;
• характеризувати становище населення українських земель.

• 1. Якими були особливості розвитку промисловості українських земель другої половини XIX ст.? 2. Як розвивалося у цей період сільське господарство? 3. Чим була зумовлена і як відбувалася трудова еміграція українців?

1. Розвиток промисловості

На початку XX ст. в економіці України продовжували проявлятися тенденції, започатковані у другій половині XIX ст. Так, українські землі у складі Російської імперії і Австро-Угорщини розвивалися окремо, економічні зв’язки між: ними були мінімальними. Водночас спільним став процес концентрації і монополізації виробництва, і він був найвищим у світі. Наприклад, на великих підприємствах Наддніпрянщини працювало понад 44 % всіх промислових робітників, тоді як у США — 33 %. Найбільш монополізованими гадузями виробництва були нафтодобувна, цукрова, кам’яновугільна, металургійна і суднобудівна.

Концентрація виробництва — зростання кількості великих підприємств і зосередження на них великої частини засобів виробництва, робочої сили та продукції.

Монополія — виключне право приватних осіб, держави, організацій, фірм тощо у різних сферах діяльності.

Найпоширенішою формою монополістичних об’єднань у промисловості стали синдикати. На початку XX ст. у Наддніпрянщині виникли синдикати «Продамет» (1902), «Трубопродаж» (1902), «Продаруд» (1908), «Продвугілля» (1904), «Дріт» (1908) та ін. Також функціонували і трести: в нафтодобуванні та суднобудуванні. Особливістю монополій на українських землях було те, що їх контролював переважно іноземний капітал — британський, французький, бельгійський та німецький. Єдиною галуззю, де домінував місцевий капітал, залишалася цукрова.

Прикметною рисою промислового розвитку українських земель був нерівномірний розвиток регіонів. Так, найдинамічніше розвивалися Південь та Схід України і регіон нафтових промислів у Східній Галичині. У Правобережній Україні лідирували аграрний сектор і галузі переробної промисловості. А от Лівобережжя, Буковина і Закарпаття помітно відставали від інших регіонів.

Поступово на українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової, Дрогобич — нафтодобування. До того ж ці осередки промислового виробництва набули загальноімперського значення.

Робітничі бараки Юзівки. Поч. XX ст.

Попри те, що на українських землях був зосереджений значний промисловий потенціал, 70 % продукції промисловості становили сировина й напівфабрикати.

Розвиток промисловості сприяв зростанню добробуту частини кваліфікованих робітників. Разом із тим на добробут робітників впливали цикли економічного розвитку.

Кризу 1900-1903 рр. змінила економічна депресія 1904-1909 рр. Від кінця 1909 р. розпочалося економічне піднесення, що тривало до початку Першої світової війни.

• Яка форма монополістичних об’єднань переважала у промисловості Наддніпрянщини?

• Який регіон України був найбільш розвиненим промислово?

2. Розвиток сільського господарства

На початку XX ст. аграрний сектор економіки залишався домінуючим на українських землях у складі як Російської імперії, так і Австро-Угорщині.

У сільському господарстві Наддніпрянщини тривали процеси, започатковані аграрною реформою 1861 р., а саме:

• перерозподіл земель на користь тих власників, які пристосували свої господарства до ринкових потреб;
• зростання товарності господарств;
• виникнення надлишку робочої сили;
• упровадження в сільськогосподарське виробництво техніки й досягнень агрокультури.

Малоземелля змушувало селян орендувати землі в поміщиків, спричиняло поширення різноманітних відробітків і гальмувало розвиток сільського господарства. Напередодні Першої світової війни малоземельні й безземельні селяни у Наддніпрянщині становили щонайменше 80 % селянства, а заможні селяни — лише 5 %.

Ось чому на початку XX ст. в аграрному секторі зросла соціальна напруженість (у 1902 р. Полтавську і Харківську губернії охопило селянське повстання, котре тривало три тижні). Аграрне питання стало одним із головних у Російській імперії.

Провідну роль у сільському господарстві Наддніпрянської України відігравало товарне зернове виробництво. У краї на початку XX ст. збирали понад 75 % загальної кількості озимої пшениці в Російській імперії. Зберігалася й поглиблювалася сформована в попередньому столітті районна сільськогосподарська спеціалізація. На Півдні переважало товарне зернове господарство, на Правобережжі — товарне бурякове виробництво, на Лівобережжі й Слобожанщині — товарне бурякове виробництво та вирощування тютюну.

Кінна сівалка

У сільському господарстві західноукраїнських земель продовжували розвиватися процеси, започатковані реформою 1848 року. Так, повільно зменшувалося поміщицьке землеволодіння (майже удвічі), тривало соціальне розшарування селянства, зростала продуктивність рільництва і тваринництва.

Жниварка-снопов’язалка

На початку XX ст. в Галичині поміщики почали створювати багатогалузеві маєтки — промислово-рільничі господарства, де діяли промислові підприємства з переробки вирощеної сільськогосподарської продукції. Розводили велику рогату худобу (переважно на Буковині).

Дещо інші процеси відбувалися у селянському землеволодінні. Близько 80 % західноукраїнського селянства становила біднота і лише 8 % — заможні господарі. Прикметною рисою землеволодіння селян було збільшення кількості господарств унаслідок їх дроблення, що супроводжувалося постійним зменшенням земельних наділів. Водночас заможні селяни створювали господарства фермерського типу. Єдиною галуззю сільського господарства, де спостерігався значний прогрес у селянських господарствах, було тваринництво, яке дедалі більше набирало товарного характеру.

Незважаючи на певні позитивні зрушення, сільське господарство західноукраїнських земель було малоефективним, розвивалося на екстенсивній основі та працювало в режимі самозабезпечення, з мінімальним розширенням товарного виробництва.

• Які нові риси у розвитку сільського господарства виникли на початку XX ст.?

• У якому регіоні Наддніпрянщини переважало товарне зернове господарство?

• Яка галузь сільськогосподарського виробництва західноукраїнських земель давала товарну продукцію для експорту?

3. Кооперативний рух

Важливою та ефективною формою протидії іноземному капіталові й місцевим лихварям і загальному зубожінню селянства став український кооперативний рух. Селяни, міське дрібноремісниче населення та робітники за допомогою українських громадських діячів об’єднувалися в різноманітні кооперативи — споживчі, виробничі, кредитні тощо. У тогочасних політичних умовах кооперативний рух став для українців засобом захисту їх соціально-економічних інтересів, був школою підготовки майбутніх громадських діячів.

У Наддніпрянській Україні багато зусиль для заснування кооперативів докладав «артільний батько» Микола Левитський (1859-1936), який ще в 1887 р. організовував перші хліборобські спілки (артілі) у краї. Він створював також перші виробничі артілі в містах. Збільшення кількості кооперативів обумовлювало потребу створення кооперативних союзів. У 1901 р. виник Союз кредитової кооперації в Бердянську, у 1908 р. — Союз споживчої кооперації в Києві. Однак у 1913 році, влада, намагаючись підпорядкувати українську кооперацію і ввести її до системи російської кооперації, змусила ці союзи ліквідуватися. У 1900 р. у Наддніпрянщині діяло 450, у 1905 р. — 820, у 1910 р. — 2100 кооперативів усіх видів. У 1914 р. у селах та в містах діяли 3020 споживчих і 2477 кредитових кооперативів. За цим показником Наддніпрянська Україна займала перше місце в Російській імперії.

М. Левитський

Головним організаційним і координувальним центром українських кооперативів у Галичині був «Крайовий союз ревізійний», заснований у 1904 р. У 1914 р. він об’єднував 609 кооперативів. Майже 100 кооперативів діяли в Руському ревізійному союзі; кілька сотень українських кооперативів не належали до цих союзів. На Буковині в цей період діяли близько 150 селянських кас, що об’єднувалися в кооперативний союз «Селянська каса» (1903 р.). На Закарпатті кооперативний рух був розвинений менше, а існуючі кредитові спілки належали до угорських кооперативних союзів.

Загалом за станом на 1913 р. у Галичині діяло 1300 кооперативів, приблизно 200 — на Буковині й кілька на Закарпатті. Працювали також польські й угорські кооперативні об’єднання. Кооперативи, скуповуючи у своїх членів сільськогосподарську продукцію та постачаючи їм добрива, сільськогосподарську техніку, насіння тощо, сприяли занепаду патріархального укладу селянських господарств, їхньому долученню, особливо заможних, до ринкових відносин.

Важливе значення для зміцнення кооперативного руху мав Освітньо-економічний конгрес, який провело у 1909 р. у Львові товариство «Просвіта». На ньому представники українського кооперативного руху з Галичини й Буковини визначили основні ідейно-організаційні засади подальшої кооперативної співпраці.

Кооператив — добровільне об’єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.

• Хто ініціатор нової хвилі кооперативного руху в Наддніпрянщині?

• Яка організація координувала український кооперативний рух у Галичині?

4. Зміни у становищі населення

Розгортання процесу індустріалізації на українських землях викликало чимало змін у суспільному житті. Так позиції поміщиків-землевласників у суспільстві послабилися. Впливове становище зберігали тільки ті з них, хто створював у сільськогосподарському виробництві товарні господарства, переробні підприємства.

Зміцнювалися вплив і значення буржуазії. За своїм складом в Україні вона була багатонаціональною верствою, в якій українці більшості не мали. Серед відомих представників тогочасної української буржуазії були родини Терещенків, Харитоненків, Римаренків, Симиренків та ін.

У зв’язку з розвитком промисловості зростала кількість робітників. У промисловості Наддніпрянщини в 1910 р. було зайнято 475 тис. робітників. Найбільшими центрами їх зосередження на українських землях стали Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь. На західноукраїнських землях промислових робітників було лише кілька десятків тисяч.

Становище промислових робітників було важким. Тривалість робочого дня реально становила 12-14,5 години на добу. Заробітна плата не забезпечувала прожиткового мінімуму для більшості робітників, крім невеликої частини висококваліфікованих працівників. Нестерпними залишалися житлово-побутові умови значної частини робітників.

Поширення ринкових відносин у сільському господарстві призвело до різкої поляризації українського селянства. Заможне селянство, як ми уже зазначали, становило лише 5-8 % сільського населення, а біднота — 80 %. Нестача землі й демографічний бум другої половини XIX ст. призвели до того, що в 1860-1910 рр. сільське населення у Наддніпрянщині збільшилося на 86 %. Надлишок робочої сили становив близько 9,3 мли осіб. Це обумовило посилення трудової еміграції українських селян. Напередодні Першої світової війни селяни-переселенці з Наддніпрянщини найбільші громади створили в Нижньому Поволжі (400 тис. осіб), Казахстані та Середній Азії (790 тис. осіб), на Далекому Сході (460 тис. осіб).

Завод Гретера та Криванека

Малоземелля та інші соціальні проблеми продовжували відігравати провідну роль у збільшенні трудової еміграції українців за океан. Лише в 1900-1910 рр. з Галичини і Буковини виїхало понад 300 тис. селян. У 1905-1914 рр. Закарпаття залишило більш як 40 тис. осіб.

Емігранти з Галичини на залізничній стан ції у провін ції Квебек. 1911 р.

• Чисельність якої соціальної верстви зростала на початку XX ст.?

• Скільки українців емігрувало на нові землі у перші десятиліття XX ст.?

5. Українські промисловці-меценати

Кінець XIX — початок XX століття називають «золотою добою» українського меценатства. Завдяки меценатам активізувалася суспільно-культурна діяльність українських діячів. Розширилось і поле їх діяльності. Вони робили вигідні замовлення художникам, оплачували їхні закордонні творчі поїздки, купували твори мистецтва з виставок, засновували власні галереї тощо. Підтримували українську періодичну пресу та літераторів. У цей час меценати представляли дві групи: фундатори й організатори. Меценати пропагували свої надбання, поширювали наукові знання, створювали благодійні фонди.

Наприклад, до бібліотеки Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва Богдан Ханенко передав шість томів власних «Старожитностей Придніпров’я». Крім того, він зіграв ключову роль у заснуванні Київського художньо-промислового і наукового музею, відкритого в 1904 році.

Богдан Ханенко

Багато уваги добродійності присвятила родина Терещенків, підтверджуючи у такий спосіб гасло їхнього дворянського герба — «Прагнення до громадянських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.

Зростала допомога школам, лікарням. Окрім того, поширювалося соціальне благодійництво. Меценати піклувалися про жебраків, покинутих дітей, безпритульних, глухонімих, людей похилого віку, хворих. Розширились і шляхи передачі коштів на благо закладів освіти. Це були духовні заповіти, стипендіальні фонди, пожертви благодійним організаціям і земствам. У деяких випадках заповідачі прохали присвоїти його ім’я тим закладам, якими вони опікувалися.

Постать в історії

Василь Тарновський

(1837-1899)

Тарновський Василь Васильович (молодший) був щедрим меценатом українських культурних ініціатив: зокрема, допомагав «Київській старовині» у 1890-х рр. і Київському історичному музеєві. У його садибі — Качанівці — збиралися видатні діячі української культури: М. Костомаров, П. Куліш, Марко Вовчок та ін. Часто бували в гостях відомі російські живописці І. Рєпін та М. Ге. Тарновський зібрав велику колекцію козацько-гетьманської музейної і архівної старовини та створив унікальну збірку Шевченкіади. Видав альбом з фотографіями офортів Шевченка, каталог своїх музейних колекцій, альбом гетьманів («Історичні діячі Південно-Західної Росії» В. Антоновича і В. Беца). В. Тарновський товаришував з Т. Шевченком, допомагав йому. А після смерті поета подбав про облаштування його могили в Каневі. Василя Тарновського називають засновником Музею українських старожитностей.

Постать в історії

Лазар Бродський

(1848-1904)

Лазар Бродський — меценат, доброчинець, займався цукровою промисловістю. Багато коштів витрачав на благодійність і будівництво. На його кошти утримували єврейську лікарню в Києві, установи єврейської освіти. Також він фінансував установи загальноміського значення — Бактеріологічного інституту, Бессарабського критого ринку, підтримував розвиток трамвайного сполучення. Саме коштом Л. Бродського була зведена Хоральна синагога, найбільша в Києві.

У цей час активну участь у благодійності брали й жінки. Вони виступали опікунами освітніх закладів або головами благодійних товариств. У цьому напрямку уславилася Христина Алчевська, яка стала організатором народної освіти. Багаті спадкоємниці М. Браницька й А. Гавриленкова побудували у своїх маєтках храми, церковно-парафіяльної школи, лікарні.

Чимало зробили меценати і благодійники для розбудови міст, де вони мешкали або мали свої маєтки, заводи й фабрики.

• Назвіть відомих представників тогочасної української буржуазії. Хто з них прославився своєю меценатською діяльністю?

ВИСНОВКИ

За рівнем розвитку провідних галузей, концентрації виробництва та монополізації промисловість Наддніпрянської України займала одне з перших місць у Російській імперії. Незважаючи на деякі успіхи, українські землі залишалися краєм із відсталим сільським господарством, де недостатньо застосовували сучасні знаряддя праці й сільськогосподарську техніку. Український кооперативний рух на початку XX ст. зберігав високі темпи розвитку. Розгортання індустріалізації спричинило зміни в соціальній структурі українського суспільства і становищі основних верств населення. Наприкінці XIX — на початку XX ст. помітним явищем суспільного та культурного життя українських земель стало меценатство і благодійництво. Завдяки значним пожертвам родин Терещенків, Симиренків, Ханенків, Алчевських, Тарновських, Бродських та ін. на новий рівень вийшли українська культура й український національний рух, розвивалися міста.

Якщо українські землі у складі Російської імперії, динамічно хоч і деформовано, розвивалися, на західноукраїнських землях провідною тенденцією було цілеспрямоване стримування промислового розвитку, що перетворило край в один із найвідсталіших куточків Європи. Активно розвивалися тільки ті галузі, які були пов’язані зі сировиною, — нафтоозокеритова, лісопильна, борошномельна, солевидобувна. Західноукраїнські землі перетворилися на ринок збуту для підприємств розвинутіших регіонів Австро-Угорщини. Злиденне становище більшої частини населення стимулювало трудову еміграцію за океан.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ ТА ВМІННЯ

• 1. Якими були характерні риси розвитку промисловості на українських землях? Визначте наслідки економічної кризи 1900-1903 рр. для економіки Наддніпрянщини.
• 2. Якими були основні тенденції економічного розвитку західноукраїнських земель на початку XX ст.? Визначте фактори, що сприяли економічному розвиткові краю і які гальмували ного?
• 3. Обговоріть у групах. Чи можна економіку українських земель характеризувати як колоніальну?
• 4. Визначте рівень розвиток сільського господарства в тогочасній Наддніпрянській Україні. Які відмінності між українськими землями у складі Російської імперії і Австро-Угорщини?
• 5. Яку роль у розвитку українського економічного життя відігравав кооперативний рух?
• 6. Підготуйте презентацію. Охарактеризуйте зміни в суспільному житті України, спричинені розгортанням індустріалізації.
• 7. Попрацюйте у групах. Визначте, які проблеми були найважливішими для соціально-економічного розвитку українських земель на початку XX ст. Якими шляхами їх було можливо розв’язати?
• 8. Проведіть дискусію: «Що спричинило розквіт меценатства і благодійництва наприкінці XIX — на початку XX ст.?», «Чи могли меценати і благодійники розв’язати соціальні проблеми?».