§ 17. Друга російсько-українська війна. Створення Української Соціалістичної Радянської/Совєтської республіки

• Коли відбулася перша війна УНР з більшовицькою Росією?

• Яку політику втілювали в життя більшовики у 1918 році в Україні?

• Хто очолив більшовицький уряд в Україні?

1. Зовнішня політика Директорії

Зовнішньополітична ситуація, у якій опинилась УНР була неоднозначною. Директорія зуміла досягти визнання УНР Угорщиною, Чехословаччиною, Голландією та іншими країни. Проте важче було порозумітись із державами, що могли вплинути на існування УНР, зокрема більшовицькою Росією, Великою Британією, Францією. До того лідери УНР не мали консенсусу щодо зовнішньополітичних орієнтирів. Більшість на чолі з Володимиром Винниченком виступала за союз із Росією проти Антанти. Натомість прихильники Симона Петлюри наполягали на антибільшовицькому союзі з країнами Антанти.

Анулювавши Берестейський (Брестський) договір, Росія розпочала наступ на територію УНР. Переговори про мир в грудні 1918 року між Директорією УНР та РНК РСФРР/РСФСР, виявилися малопродуктивними, позаяк більшовицьке керівництво лицемірно заявило, що регулярних російських військ в Україні немає. Воюють між собою армії Директорії і совєтського уряду України. 16 січня 1919 року УНР оголосила війну Росії. Проте військові дії вела вкрай невдало. 5 лютого 1919 року Директорія залишила Київ, до якого вдруге увійшли російські війська, і переїхала до Вінниці. Навесні 1919 року більшовики встановили контроль майже над усією Правобережною Україною. Реформувавши армію та зміцнивши дисципліну, Директорія у травні 1919 року змогла зупинити їхній наступ на лінії Старокостянтинів-Проскурів (нині Хмельницький)-Кам’янець-Подільськ. Однак перехопити ініціативу вона так і не спромоглася. Військо Директорії відчувало нестачу озброєння та матеріальних ресурсів.

5 лютого 1919 року російські більшовицькі війська увійшли до Києва

Прагнучи знайти союзників у протидії російській агресії, Директорія розпочала переговори з країнами Антанти. У листопаді 1918 року англо-французькі війська висадилися на півдні України, намагаючись взяти під контроль українські землі, які, за умовами Комп’єнського перемир’я, залишили німецькі війська. Збройні сили Антанти, просуваючись углиб української території, зупинилися на лінії Тирасполь-Вознесенськ-Олешки. Загальна чисельність антантівських військ у Криму і материковій частині України становила 60 тисяч осіб. На їхню підтримку сподівалася Директорія, ведучи в Одесі переговори із французьким командуванням. Проте Франція орієнтувалася на білогвардійську Росію, відновлену Польщу, а УНР намагалася використати для боротьби з більшовиками. До того ж керівників УНР вони вважали соціалістами і вимагали їхнього усунення від управління державою. Для продовження переговорів на початку 1919 року відбулася реорганізація Директорії: Вододимир Винниченко і Володимир Чехівський оголосили про відставку, уряд очолив Сергій Остапенко, а Директорію — Симон Петлюра. Але досягнуту угоду про спільні дії проти російської агресії реалізувати не вдалося. Під контролем Директорії залишилася смужка української території у районі Надзбруччя.

Її поразку зумовили низка факторів. По-перше, у розбудові держави Директорія, як і УЦР, опиралася насамперед на інтелігенцію і селянство, не залучивши до співпраці підприємців, землевласників, військову еліту. По-друге, перебудовуючи владні структури Гетьманату, вона не знайшла їм адекватної заміни. По-третє, більшість проголошених економічних реформ виявилися декларативними, бо Директорія не виробила механізму їхнього впровадження, особливо в аграрному питанні. Відтак революційність стихійних селянських формувань швидко почала перетворюватися на руйнівну для Директорії анархію. По-четверте, несприятливо позначилися на перебігу подій в УНР і зовнішні чинники — війна з більшовицькою Росією та невдалі переговори із країнами Антанти.

• 1. Якими були зовнішньополітичні орієнтири керівників Директорії?
• 2. Коли та чому почалася друга війна більшовицької Росії з УНР?
• 3. Стисло охарактеризуйте відносини Директорії із країнами Антанти.

Симон Петлюра (1879-1926)

Народився в передмісті Полтави.

Освіта: Полтавська духовна семінарія.

Брав участь у діяльності РУП, УСДРП. У роки Першої світової війни працював у Земському союзі. Написав працю «Війна і українці», в якій закликав українців підтримувати Росію у війні. Входив до УЦР. У Генеральному секретаріаті відповідав за військову справу. Під час Гетьманату виступав за обмеження прав великих землевласників. Член Директорії, брав участь в антигетьманському повстанні. Від листопада 1918 року — Керівний Отаман армії УНР. На початку лютого 1919 року став Головою Директорії. Ініціатор підписання Варшавської угоди між Польською Республікою та УНР про спільні дії проти більшовиків. Після поразки українських військ опинився в еміграції. З 1920 до 1923 року керував урядом УНР в еміграції (екзилі). У 1926 році Симона Петлюру вбив у Парижі Самуїл Шварцбард, агент радянської політичної спецслужби.

2. Формування державної системи УСРР/УССР. Політика «воєнного комунізму»

Упродовж зими-весни 1919 року на усій території України, крім Надзбруччя, встановлено російську окупаційну владу. 6 січня 1919 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який був маріонеткою більшовиків, проголосив Україну Українською Соціалістичною Радянською/Совєтською Республікою (УСРР/УССР). 10 березня 1919 року III Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР/УССР. Згідно з її положеннями, УСРР/УССР була «організацією диктатури трудящих експлуатованих мас пролетаріату і бідного селянства». Вищим органом законодавчої влади визначався Всеукраїнський з’їзд Рад, а між з’їздами — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою котрого призначили Григорія Петровського. Саме ВУЦВК сформував уряд — Раду Народних Комісарів — на чолі з Христианом Раковським. Водночас із Раднаркомом діяла партійна влада, яку уособлював Центральний Комітет більшовицької партії України (ЦК КП(б)У). Особовий склад уряду і партійної верхівки зазвичай становили одні й ті ж самі люди. Хоча Україна де-юре і мала статус незалежної республіки, де-факто вона не була суверенною. Державний апарат УСРР/УССР створювали як продовження відповідних структур більшовицької Росії. Вільне обрання рад на її території надовго відклали. Натомість виникали надзвичайні органи влади — революційні комітети (ревкоми), комітети бідноти (комбіди). У них людей призначала головно центральна влада, відтак контролювати їхню діяльність населення не могло.

Прапор УСРР у 1919 році

Як і в більшовицькій Росії, економічна політика українського уряду називалася «воєнним комунізмом». Її почали здійснюватися з 1919 року. Вона передбачала впровадження системи надзвичайних заходів для управління економікою з метою утвердження при владі. Складовими елементами «воєнного комунізму» були: одержавлення економіки, припинення товарно-грошових відносин, запровадження продрозкладки, тобто примусового вилучення продовольства у селянства, зрівняльна оплата праці, загальна трудова повинність, скасування комунальних платежів, оплати за проїзд у громадському транспорті тощо. Фактично йшлося про насильницький злам існуючої в Україні економічної системи, яка ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. Їх намагалися замінити централізованим управлінням, запровадженням продуктообміну без грошей. В уявленні багатьох більшовиків, як рядових, так і керівників, це й був комунізм — справедливий суспільний лад для трудящих, де не було ні багатих, ні бідних, а усі ставали рівними.

Світлина часів «воєнного комунізму»

Здійснюючи політику «воєнного комунізму», влада націоналізувала в Україні більшість промислових підприємств, транспорт. Приватні заводи і фабрики мали дотримуватися цін, що встановлював Раднарком РСФРР. Запроваджено державну монополію на торгівлю найважливішими товарами — цукром, чаєм, сіллю, вугіллям, металом. Одержавлення промисловості остаточно розладнало ринковий механізм, ліквідувало приватну ініціативу, звело до мінімуму товарно-грошові відносини. Така система прискорювала економічний безлад. Майже повністю припинено видобуток вугілля, не працювало більшість заводів і фабрик, у скрутному становищі опинився залізничний транспорт через відсутність палива та грошей. Промислові товари і речі широкого вжитку зникли з ринку. Гроші знецінилися, розвинуся примітивні форми мінової торгівлі. Не кращим було становище в сільському господарстві. Було заборонено оренду землі, використання найманої праці, деінде запроваджено колективні форми господарювання (комуни). Намагаючись забезпечити продовольством міста і армію, влада ввела продрозкладку, тобто селян примусово зобов’язали здавати запаси зерна та інших продуктів за державними, украй низькими цінами. Натомість ринкову торгівлю цими товарами заборонили і розглядали як спекулятивну. Тобто у селян фактично конфісковували товар. Для вилучення продовольства створювали спеціальні «продовольчі загони» (продзагони). У липні 1919 року в Україні діяло 46 таких загонів чисельністю півтори тисячі бійців, сформованих переважно з робітників Москви, Петрограда та інших міст. За такої аграрної політики ринковий обмін між містом і селом із звичної, буденної операції перетворився на криваву битву за хліб, яку більшовики вважали частиною класової боротьби, необхідної для перемоги соціалістичної революції. Проте від запровадження продрозкладки хліба у містах майже не додалося. Було зібрано лише 8 мільйонів пудів зерна замість запланованих 140. Щоб одержати таку мізерну для українського ринку кількість зерна, владі довелося утримувати продовольчий апарат управління з десятків тисяч осіб. Отже, впровадження політики «воєнного комунізму» призвело до господарської розрухи, формування адміністративних методів управління.

• 1. Назвіть причини впровадження політики «воєнного комунізму».
• 2. Визначте сутність «воєнного комунізму».
• 3. Які наслідки політики «воєнного комунізму» на селі?

Мовою джерела. «Держава і революція». Володимир Ленін:

«Диктатура є влада, яка спирається на насильство, не зв'язана ніякими законами. Держава — це ми, ... робітники, ми, комуністи... Про національну культуру взагалі можуть говорити тільки клерикали або буржуа. Трудящі маси можуть говорити тільки про інтернаціональну (міжнародну) культуру всесвітнього робітничого руху. Тільки така культура означає повну, справжню рівноправність націй, відсутність національного гніту, здійснення демократії. Тільки єдність і злиття робітників усіх націй у боротьбі проти капіталу веде до розв'язання національного питання».

• 1. Опираючись на документ, визначте сутність більшовизму.

Мовою джерела. З промови Лева Троцького:

«Поступливість, слабкодухість історія ніколи нам не пробачить. Якщо дотепер ми знищили сотні й тисячі, то нині настав час створити організацію, апарат, який, якщо доведеться, зможе знищити десятки тисяч. У нас нема часу, нема змоги вишукувати справжніх, активних наших ворогів. Ми змушені стати на шлях знищення фізичного всіх класів, усіх груп населення, звідки можуть вийти можливі вороги нашої влади... знищуючи масово ... інтелігенцію, ми знищуємо і необхідних нам спеціалістів, учених, інженерів, лікарів...»

• 1. У чому автор документа вбачає місію більшовиків?

3. Антибільшовицький рух. Червоний терор

Утвердившись вдруге при владі в Україні, російські більшовики продовжили попередню політику, яку не сприймало населення і яка спричинила опір таким діям. «Воєнний комунізм» та методи його впровадження викликали незадоволення серед населення і сприяли розгортанню повстанського руху. Очільник Раднаркому України Християн Раковський заявляв, що упродовж березня-червня 1919 року в Україні відбулося 328 антибільшовицьких повстань під національно-визвольними гаслами проти комісарів та їхнього терору. Політика «воєнного комунізму» швидко підірвала бойовий дух більшовицьких військ в Україні, основою яких були селяни.

У травні 1919 року спалахнуло одне з найбільших антибільшовицьких повстань на чолі із генералом Никифором Григор’євим, у минулому отаманом військ УНР, а після переходу на бік більшовиків — героєм взяття Одеси і кавалером ордена Червоного Прапора. Приводом до повстання стало обурення бійців його дивізії, які, звільнивши Одесу від військ Антанти, повернулися додому для відпочинку і побачили, що продзагони пограбували їхні села. Никифор Григор’єв засудив політику «комісарів» і закликав формувати повстанські загони, а сам повів військо (15 тисяч осіб) на Катеринослав, Полтаву. Під його контролем опинилися Миколаїв та Черкаси. Наприкінці травня 1919 року російському окупаційному режиму все ж таки вдалося придушити це повстання. Водночас військо отамана Зеленого (справжнє ім’я та прізвище — Данило Терпило) захопило майже весь південь Київщини, пароплави на Дніпрі, перетворивши їх на плаваючі фортеці, що блокували підвіз боєприпасів та підкріплень більшовикам. Основною силою повстанського руху були селяни. Виникли самоврядні селянські республіки, більшість із яких прийняли українські національні символи. У них встановили власну адміністрацію, організували збройні загони та не допускали на свою територію червоногвардійців. Однією з найпотужніших була Холодноярська республіка з центром у Мотрониному монастирі під Чигирином. Її територія охоплювала понад 25 навколишніх сіл. Полк гайдамаків Холодного Яру з лютого 1919 року виступив на підтримку Директорії і брав участь у низці антибільшовицьких повстань. Очолили повстанців (15 тисяч осіб) брати Василь, Петро та Олекса Чучупаки, а після їхньої загибелі — інші отамани.

Прапор полку гайдамаків Холодного Яру

Окупаційна влада приборкувала протести з небаченою жорстокістю, назвавши свою політику «червоним терором». Її здійснювала Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та службовими злочинами (ВУЧК), яку в народі прозвали «чрезвичайка, або «чека». Людей карали не лише за їхні погляди, а й за належність до «експлуататорських класів». Один із очільників ВУЧК Мартин Лаціс інструктував підлеглих: «Не шукайте в справі звинувачувальних доказів: чи повстав він проти Рад із зброєю або на словах... ви повинні його запитати, до якого класу він належав, яка у нього освіта і яка його професія. Ці питання мають визначити долю звинуваченого, і в цьому зміст і суть «червоного терору». Жертвами більшовицького насилля стали художник Олександр Мурашко, поет Григорій Чупринка, композитор Микола Леонтович. Режим, назвавши себе робітничо-селянським, страчував тисячі незгодних з його політикою робітників і селян. Встановлення вини підозрюваного визначала «революційна доцільність». Політика «червоного терору» свідчила про слабкість російсько-більшовицького режиму в Україні та відсутність його підтримки з боку населення.

• 1. Назвіть причини антибільшовицького повстанського руху.
• 2. Назвіть райони наймасовіших виступів селян. Хто їх очолив?
• 3. Визначте сутність політики «червоного терору».

У той час, коли... на теренах України

розгорнулося антибільшовицьке повстання під проводом Никифора Григор’єва,

Тоді... у світі

в Туреччині почалась війна за незалежність.

Підсумуйте свої знання

1. Запам'ятайте дати і події, пов'язані з ними:

- 6 січня 1919 рік — проголошено Українську Соціалістичну Радянську/Совєтську Республіку (УСРР/УССР);

- 16 січня 1919 рік — початок війни УНР з більшовицькою Росією;

- 5 лютого 1919 рік — Директорія залишила Київ;

- 10 березня 1919 рік — прийнято Конституцію УСРР/УССР;

- травень 1919 рік — спалахнуло повстання під проводом Никифора Григор’єва.

2. Поясніть значення понять: Рада Народних Комісарів, ревкоми, комітети бідноти (комбіди), «воєнний комунізм», «червоний терор».

3. Підготуйте історичну довідку на тему: «Зміст, методи, наслідки «воєнного комунізму».

4. Заповніть таблицю «Антибільшовицький рух у 1919 році в Україні».